Завантажити

пелюшках у ту давню і, здається, таку недавню неділю одної зими після різдва, коли сам він з кумою Савулихою приніс немовля в сповитку для хрещення.
— Гм... Тепер ти великий...— поступливо хитнув головою піп і придивлявся до гостя тими допитливими очима, якими хотів прочитати усе, що було написано і чого не було написано на лиці Івана.
Каламар не знав — іти за господарем чи казати йому те, що має, тут, у сінях. Та вагався лише одну мить. Коли Стах відчинені двері потримав за клямку, гість ступив через другий поріг.
На плиті окріп балакуче побулькував покришкою — стрибала дрібно, цокотливо на чайнику.
Велика молитовна книга лежала на пюпітрі, застеленому вишиваним рушником.
У кутку перед божницею звисала на ланцюжках лампада.
На двох Іванів дивився лагідний і добрий Христос. Довкола нього юрмилась іконами ціла громадка угодників божих, чудотворців преподобних і старців праведних, по чину більших і менших, значимих і малозначущих. Одні тулилися до Ісуса ближче, інші були трохи далі, і по цьому теж можна знати, котрий святий якого рангу, з меншими чи більшими достойностями і силою впливу. Одне-єдине гуртувало докупи святий сонм — тусклі і пісні, байдужі обличчя.
— А тепер слухайте, святий отче, в якому такому ділі я до вас прийшов.— Каламар од божниці повернувся й підняв затиснутий довбешкуватий кулак у повітрі так, ніби щось у жмені чіпко тримав.
Стах насторожився.
— Кажіть мені: нині великодня п'ятниця?
— Нині свята великодня п'ятничка!..— спокійно, розмірене відповів піп, бо ще не знав, за чим навідався гість.
— А завтра субота?
— Субота.
— Позавтра неділя?
— Позавтра, синку, коли бог поможе діждати в здоров'ї, святий великодень!
— Гм... Кажете — великий день!
— Святий великодень! Великий і світлий, синку, день!..
— А паски людям і цього року святити будете?
— Коли праведний і милостивий господь поможе нам діждатися тої радісної днинки в моці і здоров'ї, буду святити!.. Може, і ви, Іване, пасочку принесете з жінкою?.. Я вас уже десять літ, коли добре пам'ятаю, не видів...
— І не увидите!— сердився Іван Каламар.
— Та ви не гнівайтеся... Я вас від божого дому не проганяв, я вас до нього силою і не тягну...
— Що чинити, отче, знаю і сам! До вас за порадою не прийшов!.. Слухайте, отче, що я скажу вам перший раз і другий раз... Перший раз: я вам ніякий не Іван!
— А хто?
— Я — Іван Іванович! Розумієте? Другий раз: людям паски святити цього року не смієте!
Стах застиг з розтуленими устами, бо десь усередині його немолодого єства щось тріпонулося, забилося, заклекотіло й мало вирватися раптовою огудою. Та він тільки поступливо посміхнувся, переводячи бесіду на жарт:
— Що ви, чоловіче божий! Не гнівіть милостивого... Не творіть хулу!.. А коли хочете, я можу вам казати «Іване Івановичу»! Та ви для мене будете тільки Іваном — раз! А хто посвятить людям паски?— Два!— Тут отець Стах говорив і запитував уже спокійно, виважуючи кожне слово на терезах поміркованості, що їх дали йому довгі літа.
— Паски посвячу я!
— Дух святий при вас! Що ви таке нерозумне кажете? Іване!.. — налякався піп.
— Що чуєте, те вам і кажу!
— А як посвятите?
— Просто!
— Як просто?..
— Одягну на себе ваші лахи і посвячу!
— Тебе на це не благословляли... Ти на це не вчився...
—— Подумаєш, мудрість яка!.. Бризну кропилом наліво, направо, махну кадилом по бабах та по дідах — і все буде готово!..
Стах приступився до Каламаря, поклав руку на його плече:
— Слухай, хреснику!
— Я вам не хресник!
— Слухайте, Іване Івановичу!.. — старий загнувся. — Але я вас хрестив!..
— А я вас не просив!
— Мене просив твій няньо!..
— Бо дурний був!
— Пекельний гріх творите!
— Чим?
— Хулою!
— Якою хулою?
— Ви забули заповідь: «Чти отця свого і маму свою, щоб добре було тобі і щоб жив довгі літа!»
— Гм!.. Я, отче святий, говорю так, як думаю! А вам кажу на розум: і хрещення, і свячення, і пости, і богослуження — обман простого народу!
— Хто ти?
— Уповноважений!
— Іване!.. Ти щось плетеш... Хто тебе на таке уповноважив?
— Іване Івановичу!— злим голосом перебив попа гість, поправляючи.
Піп уже стояв каменем. Умить він почув, як під ним дубіють і наливаються студеним залізом ноги, як ниють і хлянуть руки. Несподівано опустився на табурета коло плити. Оглух, занімів ураз, дарма Іван Каламар щось мугикав під ніс, дарма надворі розщебетувалася пташня гомоном весняної сонячної днини.
Стах уже розумів: тут, перед ним, не жартівник, що зайшов просто собі покепкувати та посміятися перед святим Великоднем. Стах чіпко охопив долонями голову, ледь-ледь ворушив пучками довгих пальців у довгому білому волоссі.
— Чуєте? — Каламар сіпнув Стаха за плече.
— Чекай! Чекай!.. — помахав пальцем, потім лівою рукою хитнув

читати