Завантажити

ніс тягар не по силі. Від дощатих воріт доріжкою Стах пішов прямо до хати, що тепер дивилася на широкий білий світ відчиненими вузенькими вікнами, блимотіла сліпим пломінцем свічки-вощанки, мурмоніла дідом Ребричкою — дочитував останні псалми царя і пророка Давида. Хата Каламарів пахла канупером, м'ятою, чабриком та іншими верховинськими зелами, що ними був прибраний та обкладений Іван Іванович у довгій труні з білих ялинових дощок.
Діди поволі піднімалися з колоди, кректіли, випростовуючи засиджені кості.
Стах переступив високий поріг з сіней до кімнати. Тут на довгій лаві сиділи скрушені бабки, жмуточками тримаючи коло носа мароян, буждерево і васильок. Під столом на давно закинутій іржавій лопаті попелом сіріли дотлілі жарини, над головою Івана по останній сторінці псалтиря нипав невисокий, непоказний, в раменах згорблений од літ, що лягли важкою ношею, дід Федір Ребричка. Він не звів голови од псалтиря, коли старий Іван Стах опинився над мерцем із складеними пальці між пальці руками.
«Ув-ва-а!.. Ув-ва-а-а» — почув умить Іван Стах голос немовляти, побачив, як бризнула в кадці вода, коли до неї занурив хрещеника. Дихнуло ще запахом ладану і свічок, а потім уже бачив Іванкову маму в білій вишиваній сорочці, гаптованій шовком і мережаній дрібною стрічкою, в квітчастій спідниці серед лук і нив з хлопчиком за ручечку тоді, коли сам вів громаду полями для благословення і освячення посівів. А тут йому поле уже запахло зелом і колосом, плодом і проростанням трав, небо засвітило високим сонцем і далеким-далеким овидом. А потім усе зникло, бо перед Іваном Стахом умить став високий, дебелий, по-злому впертий і непоміркований при слові Іван Каламар у ту великодню п'ятницю зовсім недавно, здається — вчора...
— Іванку, Іванку!.. А що ти мені казав?.. — промовив Стах і погладив Івана Каламаря по холодному лицю.
На дверях діди розступилися, бо входив дяк — невисокий, недолугий в плечах Панас Скорух з молитовною книгою...
 
— Благословен бог наш!.. — прорік Іван Стах таким молитовним голосом, наче у ньому щось безнадійно і назавжди урвалося.
Скорух затараторив скоромовкою «святий боже», «отче-наш», далі ціла громада жінок, дідів спершу строкате й незібране, потім вирівнюючи, більш злагоджено й злагоджено заспівала:
— Со духи праведних скончавшихся душу раба твоєго, спасе, упокій, сохраняя ю во блаженній жизні, яже у тебе, человіколюбче!..
Тропар ворохобне заметався по кімнаті, забився по кутках, відтак крізь відчинені вікна бентежно вирвався надвір, закрутився між зеленими деревами саду й поплив усе далі, никнучи і нидіючії в далекому просторі.
Коло самої печі при вході у переповненій людом кімнаті стояв без межі та краю одинокий старий Каламар. Якби високі гори посунулися і привалили його, було би йому легше. Побіліле волосся на голові збите й покуйовджене, глибоко посаджені очі покаламутніли і виблякли, лице сполотніло. Він дивився в той кут кімнати, де правилася похоронна треба, і тепер нічого з молитов не чув, нікого з присутніх не бачив.
Кобись не пив, мене не бив,
Я би тя любила,
Та на кожну неділицю
Кучерики вила!
 
Ой та кучерики вила,
Кучері чесала,
Кучерики пригортала,
В личко цілувала! —
зринула пісня-коломийка за тим весільним столом, де сидів жених — Іван у золоченому барвінку, де сиділи сватове та кумове, де гостилася уся Каламарева родинка — близька і далека. Пісню співало зігріте музикою і паленкою жіноцтво тонко, доладне й душевно, а тут вривався у спів завзятий парубоцький голос владно і дужо:
Ой та ми ся та любили,
Та ми ся не знали?
Того дуба ізрубали,
Де ми ночували…
Старий Каламар при цьому співі уже бачив тільки свого сина Івана, що за столом стояв з великою зеленою пляшкою в руці й тягнувся до своїх побратимів-парубків, аби налити кожному на прощання з парубоцтвом своїм. Гості випили гуртом, потім музики вдарили по струнах, і жених перший вибирався з-за столу до танку.
Каламар сахнувся ближче до порога й сперся плечем на одвірок, бо з жахом подумав: на цих столах пригощалися кумове тоді, коли малого синка нарекли Іванком, на них лежав великий весільний коровай молодої з барвінковими вінками молодих, на них воском стікала свічка тепер...
Думав, що легше було би йому, коли міг би собі заплакати.
А сльози як заклялися — не текли...
 
Блиснула на сонці мідь.
Запізнілі хлопці шикувалися громадкою під тупий приглушений стукіт молотка, що ним прибивали віко труни.
Надривно, незлагоджено, то з хрипотом, то з натужним писком, подули самодіяльні труби.
Марш колихнувся на габах зелених весняних хвиль довколишніх садів і лук, а коли до нього впало запопадливе і розміряне гупотіння бубна, на церковній вежі бомкнув похоронний дзвін. З двора Каламарів челядь рушила повільно за устеленою верховинськими барвистими ковдрами вантажною машиною. Звисаючі борти чомусь нагадували збиті

читати