Завантажити

дебелими долонищами.
— Ха-ха-ха! — несамовито розсміявся раптом, і ніхто би вже збагнути не міг, з чого Іван Каламар сміється, впиваючись очима в пітьму лікарняної палати.
— А хіба кожен на землі не мусить мати свого бога?.. Малого, великого... — Ніби Іван Іванович уже не просто говорив, а щось витверджував, доводив, когось невідомого і далекого запитував.
— А де мій бог? Де мій бог? — голосно гукнув і опустив здорову ногу з окрайниці.
Тиша нічної палати ніби кепкувала над ним — ніхто не прокинувся, ніхто не зайшов з коридора. Усе, здається, в лікарні помовкло, поснуло, вимерло. Один тільки Іван Іванович Каламар сидів на ліжку, застигаючи ногою з покрайниці до самої долівки. Йому тепер було дивно не по собі, обмацував здорову праву ногу й тримав долоню на незвичайно гарячому лівому цурпалку вище коліна.
— У мене вже ніколи не буде ніжки... Буде залізо... Буде кусень дерева!.. Буде скрип...— шептав Каламар. Затулив чіпко зуби й почув, як скрип сухо рубонув по його цілому тілу од самої голови до ніг.
— Ні, ні!.. Я дістану пенсію! Я заробив собі її... Я заслужив собі її... — потішав себе Іван Каламар, ніби тепер уже хапався за невідому досі рятівну жердку по дорозі на життєву кладку, що її мусив — хотів чи не хотів — перейти над бездонною пропастю.
— Ні! Ні! Ми ще себе покажемо! Ми ще пропали не зовсім! — знову гукнув у просторінь нічної палати, вдивляючись у сутінок.
Хвильку уже ні про що не думаючи, сягнув до сусідського ліжка за милицею — либонь, хотів спробувати, а як то воно на одній нозі буде ходитися.
Тільки торкнувся дерев'яної роздвоєної палиці з твердим поперечком під плече, тільки ткнувся незграбно стопити крок на одній нозі, коли ураз збагнув, що більше ніколи йому не дихнути повітрям трав і ялин па Красному груні, не бачити далеких обріїв з полонини, не брати до рук ані коси, ані вил, щоб кинути сіно до оборогу, не йти йому більше перед санками з сіном у білу зимову пору з гори, більше не ступати по ріллі за плугом з твердо затиснутими чепігами в руках, — Іван упав і зойкнув:
— Де мій бог?
І заридав...
 
Двоїста музика
На довгій дубовій колоді під високим тином всілися рядочком діти.
Їх широкополі капелюхи на штахетинах стирчать опудалами лякати ворон чи безцеремонних цвіріньчливих горобців, бо діди на честь свого побратима — старого Каламаря — оголили голови, аби і цим поділити сум та жаль, що упав на обійстя.
— А ви, куме, не знаєте, чому неборака Івана привезли з шпиталю не до тої світлиці, яку собі сам поставив, а положили його в родинне гніздо? — Іван Сопун озвався до Федора Коциби, коли той на колоді ліворуч туго набивав піпу-череп'янку тютюном-зеленцем.
— Гм...— мугикнув Коциба. Стулив губи й помовчав. Потім хитнув головою, повів очима до хати під покорюженою дощами і літами ветхою буковою дранкою.
— То, куме, так по природі і має бути: де чоловік уздрів світ, звідки чоловік пішов топтати — бодай святилася — зелену землицю, звідти його мають понести і в сирий гріб! — Коциба говорив тепер повагом, наче міряв кожне слово, а зігнутий в колінці його вказівний палець вгортав тютюн до пропеченої ватрами, просмаленої самосадами піпи твердо і з тим смаком, коли курцеві уже чується тютюновий дим найсолодшим у світі за всі і всілякі ласощі.
— То, свате, мертвому вже все одно, звідки на цвинтар його понесуть до ями — з родинного гнізда ци з-під плота...—махнув рукою Гриць Даниляк — колись із старим Каламарем на пару водив бокори по Тересві, відбував військову службу в гусарах за цісаря по фронтах, тому, певно, і прийшов на садибу Каламарів, щоб взяти і собі з побратимового смутку.
— Ей, брате! Такого уже не кажіть! Бо я вам правди не дам! Чоловік — не тварина! Еге, давно ще й для загиблої худобини було марговище! Там її, сараку, закопували... Коли чоловік іде в останню дорогу з родинного гнізда, а не звідки-будь, то... як би вам і казати... — Коциба запнувся, стулив губи і потер чоло долонею. Далі вийняв з татки-шкірянки на боці вогонь — урвав кусник огнива в сушеного, вареного трута, прищепив його пучком пальця до кременя й по ньому кресалом чиркнув зо тричі так, що віхтями сипонулися іскри. Потягнувся тоненький димок, і запахло паленим. Старий махнув огнивом у повітрі, поклав вогонь до люльки, смачно чмокнув до себе з піпи й пахнув їдкою сизою хмаркою. Доки старий Коциба викрешував вогню, і думка прийшла, чим має відповісіи Дапилякові:
— То, побратиме, коли світ білий засвітиться чоловікові дниною на тім місці, на якім до нього прийде і темна ніч, є таке, якби дорога починалася і кінчалася, якби ранок був і вечір був, весна була і зима була!..
— Е, то ви, Федоре, бесіду собі не забудьте, щось у дуже далекі і круті дебрі зайшли! — встряв раптом Сопун. — Я думаю, коли ще жива старшина, а діти помирають, старшині не так гірко, як в останню дорогу діти ідуть через ті пороги, через які, небожатка, цабали маленькими на чотирьох, які переступали у

читати