Завантажити

цього моя повела вгору! Вгору і вгору! Орел літав! І вже в Забережі нічого не діялося без орла! Діляночка під хату? Іван Іванович! Недоїмки по здачі? Іван Іванович! Позичка? Іван Іванович! Старосту на весілля? Іван Іванович! «Драстуйте, Іване Івановичу!», «Яка ваша думка, Іване Івановичу?», «Поможіть, порадьте, скажіть своє слово!..», «Іване Івановичу, щось маю вам сказати!..» Тепер задоволене поводив головою ліворуч і праворуч Каламар, пригадуючи служби та пости, що їх у Забережі виконував і займав протягом літ...
— Боже! Але той орел літав усе нижче й нижче! — Каламар вигукнув раптом, спохмурнів увесь, бо здумав, як його люди спершу сахалися, а потім уже обходили стороною. Вдовиця Піковиха Каламаря ніби і не знала од тої днини, в яку поніс з хати машинку; минав Судима після того, коли його протримали цілу добу в льоху сільради одної весни в час державної позички; крізь зуби з ним здоровкався Баганич відтоді, як велів з садиби відрізати для дитячого садка кусень землі — на ньому поставили висячі гойдалки, наземні качалки. Серце кров'ю стікало, коли Баганич проходив мимо колишньої нивки, на якій квітли колись соняхи, шуміло бадилля кукурудзи... Певно, при зустрічах чинився, що його не видить і Дудуряків син Максим за кривди старому батькові — забути їх не міг.
«То вам, Іване Івановичу, все авансом давалося!» — потоплениками виринули в пам'яті слова Івана Стаха. І вже тінями тяглися за ним, куди не збочував, як від тих слів не ховався. Тут Каламар думав, як дехто з односельців уже не тільки обходив його стороною, але і в очі важився на сміх.
Одного разу, коли у свято наказав людям садити на сільському майдані дерева, довкола майдану городити пліт, старий Мацола відрубав, що робити у свято не йде, бо святого бога боїться. «Не бійтеся, рожном вас чорти пробивати не будуть! Ваш гріх я беру на свою душу і на свого бога!» — потішав я старого, а той: «Ти, синку, мій гріх на свого бога не візьмеш, бо ти ніякого бога не маєш!»—відповів мені Мацола. «Раз ніякого, то ніякокого» — сказав я дідові. А що думаєте? Він робити прийшов, на мене, правда, косився, а собі під ніс мурмонів отченаші та богородиці... Боявся мене, бо знав, що маю велику силу і над ним...
— Мала кара за гріх малий, велика — за великий! — знову мучений безсонням шептав Іван Каламар слова Петра Ясенови. Йому стало моторошно, коли уявою побачив, як небіжчика-скрипаля кладуть на довжелезні носилки зеленого кольору, як мертвого виносять з палати. Каламаря обілляло холодним страхом, коли вечорові сутіні тихо лягали на голий матрац ліжка — на нім ще годину тому витягався на увесь зріст і білів бородою-куделею Ясенова. Іван готовий був тоді волати о поміч, коли на стіні побачив осиротілу скрипку — ніщо, ніщо йому не говорило так про смерть, як навіки покинута одинока скрипка.
Він уже думав, а чого старий ту скрипку приніс з собою до шпиталю, раптом поміркував, а що забрав би з собою він, Іван Каламар, до лікарні, аби йому тут було легше, аби чув коло себе весь час чиюсь присутність. Довго нишпорив по закамарках пам'яті і догадок, ні на що вартісне не міг натрапити, поки знову не згадав оту плиту з золотавою лускою. «О! Її! Саме її собі я взяв би до шпиталю, аби вона мені нагадувала той сміх веселий, коли няньо повів: добрий камінець, буде на чому ножика поточити!»
Каламар трішки-трішки забавився й знову думав про скрипку Петра Ясенови, про те, що більше важить і коштує, — плита чи скрипка. Тут довго не міг дібрати ладу, поки нарешті не стиснув губи й заздрісне не промовив:
— Вона була його богом!..— По лікарняній палаті пішло гомоном, і він чув, як тіло наскрізь протинає тремтливий біль. Сягнув рукою до пальців здорової ноги — була холодна-холодна.
Склепив повіки, щоб заснути, втекти од настирливо докучливих думок. Та марно, бо вони йому не давали спокою, бо напливали все нові, нові. Він шукав уже, а де його скрипка, що по нім залишиться й нагадає так, як нагадує Петра Ясенову. Думав, де ті сади, що їх насадив, будинки, що їх побудував, дороги, що їх проклав, сини, що їх виростив і виплекав. Садів у квіту не бачив, будинків не знав. Дороги перед ним не стелилися, а сини над ним не стояли... Він чув, як щось велике прокотилося на шалених бистринах повз нього, як відбувалося немилосердне спустошення, коли щось чинив і не думав, що чинить, коли говорив про людей і не думав, що говорить, коли звертався до людей і не важив, що і як каже їм...
«А бодай ви на гладкій дорозі ноги поломили! А бодай вас свята земличка і по смерті не приймала!» — тепер чув ті страшні прокльони вдовиці Піковихи, що кидала на голови їм, коли з Шуреляком вже були в кінці городу.
— Мамо, люба моя! Мамко!.. — вигукнув раптом Іван Каламар і вхопився за голову у тій розпуці, коли вже усе здасться далеким, далеким і загубленим. — Я над тою небогою сміявся тоді! Яким я дерев'яним, кам'яним був! Вона плакала, а я сміявся!.. Я сміявся, а вона плакала!.. — повторяв і похитував головою Іван Каламар, чіпко стискаючи її між двома

читати