Завантажити

рекла...
— Що? — не дивилася на неї стариця.
— Маю чотирьох діток.
— Синів?
— Трьох... трьох синів. Се я заради них... Віно кумирам нашим... За них...
У запненому полотном човні панувала мертва тиша, за човном теж. Люди стояли й чекали того, що мало статися. Й у жахливій тиші раптом пролунав болісний зойк. І знову запала тиша. По хвилі гойднулася мережана полотняна завіса й з-під неї визирнула запнута в чорне голова стариці.
— По всьому є... — сказала стариця, ні до кого не звертаючись, і жони та діви знову заголосили.
Стариця зійшла драбиною вниз, і біла сорочка в неї горіла ясними цятками й стрілами.
Се була данина поконові деревлян і сіврів.
У ладдю полізли можі. Вони відкинули полотно завіси, постояли, дивлячись мертвому князеві під ноги, й заходились обкладати його Цур-паллям. Корабель стояв на високому стосі колод, і кілька душ подавало їм дубці та борові дрова знизу. Терзальники, кревні й некревні Рогволода, скидали з себе довгі рушники, помережані знаками вічного Дерева Життя та червоними й чорними півниками, що вособлювали живий вогонь Цура й мертвий вогонь Пека. Можі зв'язували в кожен рушник по три колодки й подавали нагору, а ті, що в ладді, так і вкладали їх навколо князя й навколо його нареченої жони, й мостили доти, поки можна було, поки вивершили корабель аж до стріхи поховальної хижі. Й коли все було зроблено, кожен підходив і просто пригорщами горнув глину в яму. Голосіння не стихало, й найдужче голосив п'ятдесятичотирилітній рожевощокий княжич Єутихій.
Над ямою виросла могила вогкої землі, яка ще не встигла висохнути. Князя було поховано за давнім поконом і діднім звичаєм племен Деревської й Сіврської україн і Лугів. А те, що відбувалося далі, було законом одноплемінців небіжчика — полян.
Тристінна хата над свіжою могилою з великим змієголовим човном, Рогволодом та молодою жоною в ньому спалахнула з усіх боків. Кожен підходив і клав запалену головню між колоди, в човен і під човен, колоди були сухі й перекладені шарами тонких дрів та соломи. Незабаром знялося таке вогнисько, що люди мусили втікати з пагорба.
Горіло до самого вечора, й до самого вечора тривала остання страва по вмерлому Великому князеві Рогволодові. Поминальники сиділи довгими рядами попід горою й пили та їли, аби й небіжчикові пилося й їлося смачно на тім світі, в зеленому вирію, що його бачила сьогодні князева наречена, пили, й їли, й співали, щоб і на тому світі весело було й Рогволодові, й усім давно й недавно померлим русам, і сіврам, і деревлянам, і лугарям, які зібрали свої землі під меч полянського князя.
Й коли пішли зі страви до городу, пізнього вечора, вже проти місяця, небалакучий Вишата спитав свого побратима Борислава:
— Видів єси?
Той кивнув головою й зітхнув.
— Повідаєш і йому?
Велій київський болярин нічого не відповів. Але він таки сказав про все Богданові, коли по трьох тижнях, узявши з чернегівського князя Божівоя клятву на мечі, що той сполчив рать свою проти знахабнілих племен весі та муроми, Великий князь повернувсь у Руську вкраїну.
— Княже, — сказав велій болярин, — спалили... Ясновиду.
Богдан нічого не відказав Бориславові, тільки страшенно зблід і неначе закам'янів. Болярин, пригнувшись, вийшов, а він просидів у своїй красній київській світлиці до самого вечора, вранці ж наказав старому конюшому сідлати коні. Вони вдвох, як і чотирнадцять тому літ, їздили до маленького села під Нежинню й повернулися тільки третього дні. Та стара бабця, що колись так неприязно зустріла його, була, як і тоді, зла, ще, може, й лютіша, але розповіла Богданові все.
Назад вони їхали стопою, й Богдан увесь час думав про Ясновиду. Він досі й на думці не мав, що людина здатна так довго любити іншу людину, навіть не бачачи її. Княгинина смерть потрясла його, не менше вразила й розповідь стариці. Великий князь уперше довідався про те, що сини Ясновиди перейшли під готів-алеманів. Княгиня боялася, що тепер, ставши самодержцем усіх чотирьох україн, Гатило меститиме їй за ту зневагу, якою вона вкрила його чотирнадцять тому літ.
І ще хотіла спокутувати провину синів своїх власним життям.
— Де є дочка її? — глухо спитав старицю князь, і та засичала йому в вічі:
— Не вузьмеш! Рунки куці! Замунж повели княжну!..
Князь їхав, попустивши повіддя, й думав про те, що страшніше: провина синів чи материна покута. Тоді намагавсь уявити собі смерть Ясновиди й не міг, бо в полян звичаю сього не було.
Й уперше по-справжньому засумнівався в тому, чиї ліпші кумири...
Після похорону Рогволода Богдан Гатило, ополчивши рать велію, разом із братом своїм князем Володом перейшов Дунай і заглибився на п'ятсот стадій у грецькі землі Полунічної Фракії. Десь тут помер старий Великий князь, і молодий мусив продовжити почату ним війну. Й у городі Маркіанополі його перестріли сли грецького імператора Плінф і Діонісій.
Рогволод прийшов сюди по

читати