Завантажити

брешуть, вигадують тюремні «качки» та «параші» (останнім словом охрещено тюремну арештантську агенцію — джерело новин та інформацій, вигадуваних самими в’язнями з нудьги). Одначе, крім брехень та функції тюремного інформатора, «брехалівки» ще виконують функцію фабрик сміху й глуму, де продукуються убійчі анекдоти, різні веселі історії, пародії на слідчих та на прославлених «очкарів», «стукачів» тощо й поширюються завдяки тим самим «брехалівкам» з блискавичною швидкістю по всіх тюрмах, бо ж рух з «брехалівок» до тюрем безперервний і інтенсивний.
Та найголовніша функція «брехалівок» у тім, що це своєрідні тюремні університети, а найперше — школи спротиву слідчим і суддям. Про це слідчим добре відомо, але... вони не звертають на те жодної уваги, бо — «все одно звідси —цебто з лабет НКВД — ніхто ніколи не вийде, все це приречене на зламання, на брухт».
Ось такі й подібні реальні речі існують у фантастичному мареві, в чадному морі безглуздя.
 
Одного дня — може, п’ятого, а може, й шостого — до камери завітав Мельник. Достославний, майже легендарний серед в’язнів черговий корпусу Мельник. Він зайшов уранці з журналом у руках, сам-один до камери, мов відважний доглядач звіринця до клітки з вовками, ще й зачинив за собою двері і, широко розставивши ноги посеред камери, сказав:
— Доброго ранку!
Був він клишоногий, з колінами, вгнутими всередину, кремезний, грубо витесаний з суцільної тяжкої брили, рябий з обличчя, ніс картоплиною, короткорукий, червоновидий і блакитноокий. Стоячи так посеред камери й тримаючи розкритий журнал перед собою в одній руці, а олівець в другій. Мельник, не кваплячись, самими очима порахував усіх, записав, а тоді глянув на всіх привітно й запитав густим, трохи хриплим голосом:
— Заяви є?
Посипались заяви: «Блощиць побити», «лікарську допомогу давати», «паперу для писання заяв прокуророві дозволити», «вікно відчиняти, бо дихати нічим», «на прогулянку водити» і т. п. Мельник терпляче всі заяви записував, хоч і він, і всі в’язні прекрасно знали, що все те марно, бо все залежить від когось іншого, на кого ніякі заяви не діють, хто дав настанову заяв не виконувати взагалі. Записавши заяви, Мельник спитав:
— Усе?
Тоді була складена найголовніша заява, ради якої робилися всі попередні, щоб правити за димову заслону. То була заява, складена трагічним, жалібним голосочком доцента Зарудного:
— Курити нема чого...
— Ага, курити? — по тих словах Мельник мацає всі свої кишені, й нарешті звідкілясь витягає півпачки махорки «Пробєг», і так разом з оболонкою віддає доцентові (який, до речі, сам зовсім на курить):
— Нате!..
Після того Мельник повертається й іде з камери. Ніхто йому не дякує й нічого не говорить, мовби нічого й не сталося, — так треба щоб не наробити лиха, бо ж все те, що робить Мельник, заборонене. Треба мовчати й робити вигляд, ніби нічого не сталося. На дверях Мельник кидає:
— До побачення! — й зникає.
Старі в’язні кажуть, що часом у Мельника буває ціла пачка махорки й він її всю віддає, часом дає сірники й папір.
Андрій лише поцікавився, чи й в інших камера так. Атож, в інших камерах теж так. Цей Мельник — то якась золота, щира, єдина людська душа в усьому цьому пеклі. І тим він легендарний. Легендарний своєю добротою.
Дійсно, з вигляду Мельник зробив на Андрія прекрасне вражіння — вражіння доброї, лагідної, великодушної людини, що любить своїх ближніх. І як шкода, що Андрій, старий арештант і каторжник, отруєний недовірою до всього, що стоїть під знаком цієї фірми. Коли Мельник вийшов, Андрій разом з усіма скрутив з махорки цигарку, глибоко затягнувся, пустив дим, а тим часом подумав: «Благословенна махорка! І благословенний Мельник! Він має великий привілей — безкарно роздавати «ворогам народу» махорку... Бо ж ясно, що за кожним кроком і кожним його рухом стежать в сто пар очей, а найдрібніший зв’язок з «ворогами народу» карається дуже тяжко.
А з другого боку було ясно, що ніякий спеціальний розрахунок за тим даванням махорки не стоїть, ніякий єхидний намір, крім великого ризику. Адже той Мельник роздає отак махорку рік чи два, а ще ніде й нікому не ставив ніяких умов і не вимагав ніяких зобов'язань чи щось в тім дусі.
В цьому крилась якась велика загадка. Це або якийсь феноменальний сміливець і дивак, або ж ... Хтозна.
Та як би там не було, в'язні мали не тільки втішений курецький голод, а й втішену душу. Вони бачили л ю д и н у в пеклі!
Одного дня їх водили голитися. Це була досить довга й досить цікава процедура, що розважила очманілих людей; цікавість же її була головне в тім, що люди мали змогу трішки подихати кращим повітрям, аніж в камері, їх брали з камери партіями по сім чоловік і водили до голярні. Голярня та була в цім же таки коридорі, в спеціально пристосованій міленькій камері, — пристосованій для такої мети ще тоді, коли ця тюрма будувалася. Андрій був у першій сімці й ішов до

читати