Завантажити

стиснув щелепи й стиснув п’ястуки, розуміючи, що він не мусить давати волю своїм почуттям тут; але то йому дорого коштувало, стримувати себе від прямої й природної, божевільної в своїй прямоті реакції. Але він стримав себе. Слухав істеричну похабщину далі понуро, а як фурія, задихавшись, закінчила свою ораторію знову тим самим запитанням «Родину маєш?», відповів гостро й єхидно запитанням на запитання, тоном неприховане зневажливим, менторським:
— Яку родину, у Вас питаю? Кожна людина має дві родини: одну батьківську, до якої належить сама, а другу власну, яка їй належить і в якій вона є сама батьком. Яка родина Вас цікавить?
На фурію наче хто вилив цебро холодної води, вона стріпнула головою й наставилась на Андрія спантеличено. Почервоніла. Її осаджено, як ду рочку! По хвилі буркнула грубо:
— Свою власну!..
— Не маю... — процідив Андрій байдуже.
Так от і тягся процес виповнювання анкети. Андрій своїм тоном, своїм презирством, своєю тонкою іронією змішав цю рудогриву з піском. Вона ґеть позеленіла, вона вже не лаялась, а лише клекотіла всередині й пашіла на Андрія полум’ям, як вогненногривий дракон. Очі її, обведені підозрілими великими синцями, метали блискавки, іскрили страшною злобою.
Андрій дивився на неї й думав: — «Ну, брат, придбав же ти собі приятельку!» А Рибалко весь час стояв на своїм місці й злякано переминався з ноги на ногу, він не пустив і пари з уст.
Нарешті виповнювання анкети скінчилося. Фурія звеліла Рибалкові кинути лантух і валізку в куток і йти з Андрієм геть, чекати десь там, а сама зняла рурку настільного телефону...
— Фу-у, — зітхнув Рибалко, не втримавшись, коли вони вийшли з кімнати й зупинились у вестибюлі, чекаючи: — Фу-у... — І зробив недозволену річ, витер піт долонею з чола й промовив якось безпомічно, ні до кого, навіть ніби винувато й ніби виправдовуючись перед Андрієм:
— Це і є товариш Нечаєва!.. Майор органів... Жінка начальника політвідділу Охтирської МТС...
«Товариш Нечаєва!» Андрій аж озирнувся. «І ти скажи! Яке знамените прізвище і як вона його геніально зіпсувала, га!?»
По хвилі до них шпарко, гупаючи «могутньо» монументальними кованими блискучими чобітьми, підійшов блискучий в своїй новесенькій єжовській уніформі юнак з папірцем в руці і, буркнувши: «Давай за мною», повів їх порожніми коридорами, безкінечними сходами, попід гамаками. Він ішов попереду, вимахував папірцем і гупав чобітьми в паркетну підлогу так, що аж гриміло в коридорах і вестибюлях. Увесь той юнак був позначений якоюсь кричущою суперечністю:така зелена-зеленісінька молодість і така, прости. Господи, аж до карикатури доведена, грізна суворість, набувдюченість. «Робітник органів революційної законності! Діяч ВЧК-ОГПУ-НКВД! — так ніби аж було на нім написано.
Зійшли в самий низ, а потім обігнули віндову клітку й зайшли в темний закамарок. Далі дороги не було, тупик. Лише була маленька дірочка в стіні, як око. То там двері. Ледве помітні двері, оковані залізом, з маленьким тюремним «вовчком» посередині. Перед тими дверима вони зупинилися, юнак постукав, вовчок ворухнувся і в нього вставилося око, подивилося, юнак помахав перед тим оком папірцем, око кліпнуло й щезло, вовчок закрився. І ніяких результатів. Двері були замкнені. «Двері в майбутнє". Мовби двері до новітнього, не біблійного раю. По тім боці десь сидить якийсь реальний Петро чи Грицько з ключами, а по цей бік стоїть він з двома «архангелами". Так чомусь в цій країні народ називає всіх робітників НКВД й міліції — «архангелами"!.. З нудьги Андрій дивиться на гамаки, що висять вгорі над сходами, й роняє сам до себе:
— Гойдалка...
— Гойдалка, гойдалка!! —скипів юнак. — От погойдаєшся ти на ній... трам-тарарам!!
— Що ж, — згодився Андрій апатично, — якщо це для всіх, то чого ж...
— Ша!.. Ах ти ж!.. Ще й розсуждаєш?! Цить!.. — юнак почервонів по самі вуха й замахнув кованим чоботом. — Тут, брат, не розсуждають! Забудь розсуждати!! Замри!! Фашистська ти мордо!.. — Він так картинно розмахнувся ногою.
Та тут саме відчинилися з брязкотом двері й з них рука простяглася по записку. Юнак подав записку, бурмочучи: «Тут не розсуждають! Кришка й покришка!»
По тих словах двері відчинилися широко. За порогом стояло двоє вартових без зброї, лише один із ключами, а другий з запискою в руках.
— Давай! — промовив той, що з ключами. Андрій переступив поріг. Рибалко й сердитий юнак лишилися по той бік. Андрієве око автоматично закарбувало лише, як останній кадр з-поза «райської брами», вираз їхніх облич: ощирене хижим усміхом юнакове й розгублене, здивоване й, либонь, засмучене Рибалкове. Аж Андрієві стало трохи шкода того Рибалка — все-таки він за весь час не промовив до нього не тільки грубого, а й взагалі ніякого слова, якщо не рахувати тієї, ні до кого не адресованої репліки про Нечаєву, мовчав, як камінь а це вже що-небудь та значить.
Тяжка брама закрилася. Зразу десь з’явився черговий корпусу, взяв

читати