Завантажити

зенітку, — вони сиділи собі й смалили далі в карти. Вони тихо насвистували «Гоп со смиком», фаталістичне спльовували, ліниво позирали вгору. Час від часу вони нашорошувалися, дивилися вгору особливо пильно, завмерши. А тоді, махнувши рукою, вигукували: «Не наша!» — і знову грали. Тільки й чулось: «Давай туза! Собі! Перебор!..» Вони грали, а тим часом над ними вгорі з характерним чвахкотінням летіла бомба і, перелетівши геть, репалася десь у дальшому городі. «Перебор!..» Вони навіть не ховалися, вони тільки стверджували: «Не наша!» — й чекали тієї неминучої, судженої, «нашої». То був верх фаталізму.
Потім паровицею коней учвал привезли до зенітки набої... Але вони вже були ні до чого. їх навіть не встигли розвантажити, як раптом усе кинулося шалено врозтіч, гайнуло в усі боки. Коні теж шарпнулися й подалися геть... На тюрму звідкілясь ішов, усе наростаючи, жахливий клекіт. У Максимових очах тільки зафіксувався, як останній кадр, такий сліпучий момент: два салдатики на санях тримали карти й меланхолійно дивилися десь через тюрму. Потім вони враз мовби десь запалися — брязнули всі ниць, разом із картами. Все це сталося блискавично. Клекіт ішов, як гураган. То був клекіт багатьох моторів при самій землі й швидко наростаючий ряд вибухів від сипаних густо на землю бомб. Той ряд вибухів гнав на тюрму вздовж по вулиці. Вже зі стелі сипалися шпаруни, вилітали від повітря шиби, хиталася підлога... але то все було ще тільки від вибухів, що наближалися.
— Лягай!! — крикнув хтось несамовито до Максима, здається, Костик. Він і всі інші лежали ниць на підлозі й, накриваючи торбинками, лахміттям і руками свої голови, коцюрбилися, як лист на вогні — на вогні передсмертної лихоманки. Максим щойно встиг опуститися в куток, як нагло будинком скажено струсонуло. Зі стелі посипалися шпаруни й тріски, з груби полетіло каміння, вапняний пил, дим, сажа, від чого камера враз затемнилась, мов заповнилась непроглядною хмарою. А в ній — людські несамовиті зойки, стогони, молитви, клятьби.
— Мовчіть! — сказав із серцем Максим. — Уже... Вас минуло. «Господи, — подумав, — які ж бо все-таки ті люди безпорадні й безглузді, коли їх б'є гістерія жаху!»
Хмара вапняного пилу й сажі помалу осідала, розходилась. Розходився й жах, затихав, як і той гуркіт. Потягло вітром, хмара зникла, й стало раптом ясно, як на вулиці. Бо таки й справді було... на вулиці! Передня стіна геть цілком упала. Велика бомба, вибухнувши недалеко, відірвала її геть уздовж усього будинку, повалила на землю й обернула в купу цегли. Ніби зумисне зроблено було так, щоб показати тюрму в перерізі.
Люди охнули. Потім хтось гукнув дико по-козацькому, ніби кидаючись в атаку, — либонь, спробував вихопитися звідси геть. І враз услід за тим заклекотіла стрілянина з багатьох автоматів і розітнувся несамовитий крик. То кричав Заєць:
— Лежати! Ні з місця!.. Варта! Наказую стріляти по кожному, хто... Метр над землею — вогонь!! Не руш із місця!
І варта стріляла. Вона стріляла не «по кожному, хто», а по всіх зразу, притискаючи людей вогнем до землі, загородивши тим вогнем дорогу до світу — стіною з вогню й свинцю, замість стіни цегляної. Той вогонь навис низько, продірявлюючи стіни метр над людськими головами. Ніхто не пробував бігти. Тих кілька осіб, що кинулися зразу, було розстріляно на місці, решта лежала.
Так. Варта добре виконувала свої обов'язки. Бомби — бомбами, смерть — смертю, а служба — службою. В розбомбленій тюрмі було втримано спокій і «порядок».
Так вартові тримали людей у лежачому стані кілька годин. Навіть не можна було Максимові подивитися, чи ті салдатики грають ще в карти, чи вже ні. Проте він не витримав і подивився, підвівшись, за що мало не заплатив життям. Дивно — салдатики сиділи на санях і грали собі й далі в карти, так ніби нічого не трапилось. Коні з набоями десь забігли, й хлопці далі були без діла. Та й яке, справді, зараз могло для них бути діло важливіше за «очко», за гру з долею в піжмурки, в щастя? «Переборі», «недоборі», «наша!», «не наша». Аж поки випаде «очко»...
Тим часом надходив вечір і щось треба було тюремній адміністрації робити. Вихід було знайдено дуже просто: вартові нанесли колючого дроту, гаків, цвяхів і заплутали геть те місце, де бракувало стіни, замінивши її дротяною загорожею. Вийшов справжній звіринець. Лише нікому було на той звіринець дивитися.
Світ наче вимер увесь геть. Місто теж. Навколо — ані голосу, ані знаку чогось живого, людського. Зенітку також надвечір було прибрано і вже два салдатики-фаталісти не грали в карти там, навгороді. Немовби все програли й уже ні на що було грати в «очко».
Жінок і дівчат, закутаних у хустки й плащі, зажурених, як ті жони-мироносиці, теж було прибрано з-під шопи, й там уже нікого не було. Варта також десь тулилась по закутках, і її теж так ніби й не було. Лишилось тільки це звалище відгороджених дротом людей посеред порожнього, темного світу, посеред смороду піроксиліну й горілої сажі.
А ввечері

читати