. . .

 

ти мав за гріх, щоб відлучити їх,

щоб стерти шал і здерти покривало.

вони тобі кривавили, та мало,

аби хоч обернути цей поліг,

 

а вже гребти – то й граблів не настарчить,

розтруситься за обрії чужі;

а вже свобода – то маленький шкварчик,

який припадком злипся на ножі, –

 

його б злизати солоно і тепло,

як злизують сльозу з-під бандажа,

та тільки й досі піднебіння терпне,

коли язик торкається ножа

 

 

 

. . .

 

і те, що приживається – повільне,

і те, що прижилося – розтеклось,

лишаючи в притомному повітрі

лиш білу млость, і чорну, й синю млость.

 

так молоко збігає за краї

і гасить те, від чого почалося;

так википають простори, і роси,

і голоси, і запахи її.

 

чого іще боятися тепер?

що тисне дужче, ніж саме повітря?

і те, що приживається – повір’я,

і те, що прижилося – тільки нерв.

 

невже пульсує ще – у глибині,

роздряпавши, досочишся до крови…

та як на пінку вишуміла повінь –

чи вберігати пригари на дні?

 

 

 

 

. . .

 

а місто янголів – село.

там радість инша – там ніколи

не повертаються у поле,

з якого сонце не зійшло.

 

куди ж заходило – туди

приходять першими – одначе

там тільки сонна зірка плаче,

не народившись із води.

 

там ближче вірити, немов

усе, що віриш – доторкнеться.

і тільки вітер в полі гнеться

під ваготою тисяч мов,

 

які немовлені – усі,

і непробачені – відколи

над тим же безпросвітним полем

зійшла невисіяна сіль

 

 

 

. . .

 

і все ще ці пантровані дяки

(їм стільки й світа, гейби пантрувати)

вандрують попри небо навпрошки,

звертаючи до зірки, як до хати.

 

бо світиться – то є жива душа,

що обігріє, може, й нагодує,

за віршу, як за вершу, дасть гроша

(у верші риба віршу нерестує).

 

покров солодкий – ночі аж гіркі.

а те, що снить, у книжицю не зладиш.

немов у жмені, крекче супокій

над золотим патріярхальним ладаном.

 

і те, що має статися завжди,

стається так, що й сам не запримітив.

і неба в цьому світі – як води,

а вже зими – так само, як і літа.

 

і мислиться – як мисліте в письмі –

зиґзаґами нічного благоденства,

і все, що маєш – зірку у пітьмі

та ще в кишені усмішки на денці.

 

і сонні мантри вигорілих дров

тебе пантрують довше, ніж вивершують…

за цілу зірку й вірші не зборов,

то мусиш далі пантрувати з вершами.

 

 

 

 

ПИСЬМО ФРАНКОВИ

 

вуйку Іване, зима ся не стала ближчою:

темінь, скупа як сарака, крильми тріпоче –

днинськи на цілім світі шараґа свище

попелом куждебелит, харькає в очі.

 

я би єї просунув губами теплими,

дав би єї жентиці Вашої впитиси, –

тілько не слухают пальці, зараза, – терпнут.

кажете, вуйцю, кріписи – а єк кріпитиси?

 

бавити на дозвіллі тонкі декаданси?

игри проповідати, ламкі й старечі?

кликати хоть би й курву, аби до данцу?

дайте ми ліпше, вуйцю, штурханця в плечі!

 

наше мнєке письмацтво хоть туль до рани,

дуль єму насукай з верені старої…

трохи си влекшу душу, вуйку Іване,

та й піду стояти далі… а мо’ й достою

 

4.04.2004, Бечкова неділя, Київ

 

 

 

. . .

 

в розмитім небі вйлико для суші.

на кількоро примарних острівків

якщо і набредуть притомні душі –

то й там їх не зоставить супокій.

 

застереже – і солодко, і високо.

на дальні меви ближча пустота.

і злущуються душі, наче висівки,

з-під древка опівденного хреста.

 

і майже всі колишні застереження,

як марно перемарені літа,

покірно пролітають крізь мереживо

їх майже непомітних пролітань

 

. . .

 

синій муляр – золота вода:

що накоїш – тим і заспокоїшся;

тільки птах, що тричі пролітав,

упізнає, де твоя околиця,

 

і змовчить – не ти їх мурував,

ці тризнаки в копоті потилиць;

ти прийшов, і плакав – і плодились,

цілий світ плодився наповал;

 

і тепер на синій інструмент

тільки простір сиплеться, як сажа:

перший зрадив, другий поневажив,

і покора густе, як цемент;

 

випіниться, виліпиться світ,

від якого кельма не відстане;

лиш птахи, що прилітають рано,

фресками лягають на живіт

 

 

. . .

 

береженого втримує сніг на губах –

тане гостро, як пишеться

– люзом

розковзається простір, що майже пропах

чимось добрим і чимось… байдужим.

 

 

і не з тих береже, що зійшлися до дня

потолочити –

небом прибите, червоніє насіння

– чи просто зерня –

 

чим його доробити?

 

 

 

. . .

 

і ці сніги шляхетного покрою –

тонка й сипуча Божа благодать –

війнуть подолом і пошурхотять

грайливо й тепло слідом за тобою,

 

і брунька продихатиме кору,

іще тонку, іще не задубілу –

так перше слово, ніби перше тіло,

живцем перелетіло на вітру,

 

і солодко торкнуло білоту –

не видихай – вона, тонка як небо,

стікає з тебе, витікає з тебе,

виказуючи бруньку золоту

 

 

 

. . .

 

лишень тому, що поруч – океан,

і він такий невилюднений, наче

життя його – повірите – козаче

зайшлося таном – і загнало в тан.

 

і хай тепер, озвучене собою,

хвилюється і чайок стереже,

на мапі волі мапою самою

позначене згрубіше, як ножем –

чи шаблею, чи тільки ятаганом –

крутим, як берег, набожним, як бриз…

 

вилюднюється.

чайка в небі тане.

і дальній тан

випростується вниз

 

 

 

. . .

 

од пісень одпіснів,

і нічого – мовчаться,

тільки дощ навесні

повільніший од щастя.

 

мелодився в собі,

майже пристрастю повен,

і корець до губів

прикладався, як човен.

 

хай би всіх переплив –

і ні слова, де ближче, –

та ламається спів,

як тонке топорище

 

 

 

. . .

 

чин листя в досвітку пропорцій,

коли розсочується ґніт

і барву в хрускоті таїть,

щоб запалитися від сонця, –

 

м’ясиво свічки соковите

в озлобі теплій і твердій

так загусає на воді,

немовби справді хоче жити, –

 

немовби все воно горить,

і дощ Великого Престолу

лиш на воді лишає кола,

що пропорційні кожну мить

 

 

. . .

 

куди тобі приходити з піснями,

як до великих альбо до чужих,

і до нестями, пташе, до нестями

пресований відспівувати жмих,

 

і клеїти язик до піднебіння,

де високо береться вагота, –

це майже чутне в голосі насіння

немовби все нутро переверта,

 

немовби ще кудись ощебетати

і, з-під крила осмикнувши перо,

зібгати в горлі ликаве, як шмата,

усе своє наспіване добро,

 

і майже подивитися на люде –

які вони розвиті помеж нас…

коли їх наберуться повні груди,

тоді усіх і видихну нараз

 

 

. . .

 

пророцтва тут усмоктані углиб –

за доступом хіба іще до променя;

тут поховання найстаріших риб,

які були на хлібі переломлені.

 

вони були солоні від води,

чи від води здавалися солоними, –

а ти, рибалку, сам тепер бреди

лякливими своїми оболонями.

 

що набредеш – усе воно твоє,

як знаки на розпластаному камені…

здається, тут мальки усе ще є,

та годі наловити вже руками їх

 

 

 

. . .

 

Дочці Єлисаветі на 9 березня

 

проходить день – і тихо, як Тарас,

твоя земля стирається – і видко,

як витікає заздрісно і швидко

із-під сповитку порожнистий час,

 

як тішиться оскомина руда

своїм серпанком,

як дніпро і кручі

переступає другий, третій учень,

і корчиться під плотом лобода,

 

і ті лоби, що знаджені давно,

лобами крешуть,

іскрами тріскочуть, –

 

і день іде, як виводок до ночі,

натерши очі сивим полином

 

8.03.2004, Київ

 

 

 

. . .

(за байбараком байбарак)

шуми, байраче,

до тих, хто викопав навзнак

ярмо козаче

 

і на толоку присвітив

шкарадним тілом,

коли над прісні храбусти

воно злетіло

 

і начувалося усіх –

живих і житих:

кого носитиме з-над їх,

аби носити

 

і не проситися, а так –

з ярмом бо вище!

…за байбараком байбарак

мовчить і дише

 

 

 

. . .

 

до того промислу ще б трохи солонини, –

а там, де сорому, то можна й не вгадати.

до половини все ще сходиш з полонини,

від половини маєш спини ґудзувати.

 

чи ще ґудзуються? – питаєш. – йой, ґудзують,

почерез дебри носять ноги за плечима.

ще пантеличать, лобизають, слябезують,

ще їх хороба ні холєри не навчила,

 

іще моцуються, як верби на припоні,

грозяться листячком – а гиля, сірі, гайда...

до того промислу ще б крихти несолоні –

а те, що солодко, саме від тебе знайде

 

 

. . .

 

цей простір безконтрольного сповіщення

про те чиї, і скільки їх, і де;

ця мерзла глина в патрубках ідей,

заквашених баґнетами і віршами,

 

ще тяжко облипає ґумаки,

ще тужиться, і міситься, і кришиться,

ще волоки, як затяжні вовки,

на полі крику завивають високо;

 

приручені до жеребу і жертв,

до чесних снастей і до слави митої,

лишаючи онучі оксамитові –

кого і де цей виводок пожер;

 

і скільки їх, і всі вони чиї,

настояні на стоптаному глинищі;

чого їх досі виводок не винищив,

по чоботи врізаючи краї;

 

чого у цьому мерзлому вінку

їх майже обезкровлені сповіщення

і досі видаються тільки віршами

на сірому ламкому повідку

 

 

 

ІМЕНА

 

за церковним календарем

я мав би називатися

Єлевферієм,

дружина – Агавою,

син – Хрисанфом,

дочки – Олександрою і Марією.

з ними було б найпростіше,

як і з кумом Ростиком,

який насправді не Володимир,

або з Процюком,

який не Євдоким.

і навіть кума Антибіотика, –

він же Іван Іванович Сенчук,

який мріє про власного трактора, –

не звуть Харлампієм,

інакше я у дитинстві

не вигадував би йому шпіцнамено

й не зупинився на тому,

яке пасує найменше.

 

хоча насправді

я мав би бути Михайлом,

так само, як тато

й обидва моїх дідусі,

одного з яких я майже не пам’ятаю,

лише солом’яного бриля

й сінокіс на Мартинюковому,

а другий ліпив із мене людину

вже тоді,

коли я найдужче любив

товктися йому по плечах,

так само, як зараз

товчуться по мені вечорами

мої дочки

Єлисавета й Стефанія.

 

який тісний світ

у затінку своїх

трьохсот шістдесяти п’яти імен,

яких дещо більше,

себто насправді значно менше,

ніж було заплановано

 

 

 

СТАРИЙ РУСТИКАЛЬНИЙ ВЕРЛІБР

 

шуті – або комолі, як кажуть

на Слобожанщині, –

завжди агресивніші.

навіть проходячи мимо,

можна допастися їхнього гніву,

спричиненого кольором,

чи ходою,

чи квіткою дзвоника

в теплій долоні повітря, –

так ніби думка,

народившись у камені лобної кістки,

у ньому ж і розчиняється.

 

майже як у низькорослих

чоловіків,

чия думка, зачинена в їхньому рості,

надимається,

надимається,

надимається,

а тоді бац –

і все!

і повітря

випручуться,

як зі святкової кульки,

яку відпустили,

не зав’язавши хвостика.

 

шутих – або комолих,

як кажуть на Слобожанщині, –

тримають на прив’язі,

випасають подалі від стежки

і ближче до хати –

про всяк випадок –

похмурих і недовірливих,

як низькорослих чоловіків.

 

 

 

PAVUK

 

Virshevi Andrija Bondaria “Latynka”

 

shklianky najkrasche vidmyvaty

kropyvoju – todi vony

stajut’ prozorymy, azh naputsovanymy,

a zhalkyj solodkavyj dukh

do samohonu prosyt’sia,

dribno pokoliuje jazyka

i navit’ pislia tretioji ne vyvitriujet’sia,

lyshen’ po chetvertij,

koly vzhe ne chutno smaku.

 

todi zavariujesh kavu

i, obpikajuchy jazyka,

povertajesh jomu vyzhalenyj smak.

 

i lyshe koly huby

namatsujut’ huschu,

znovu zvertajesh oko na shklianku

i zavvazhujesh u nij

malen’koho biloho pavuka,

jakyj staranno obtsilovuje

naputsovani stinky,

 

vyzbyruje reshtky zhaliv

chy zhaloschiv

 

 

ҐУМАКИ

 

калюжа –

страшенно приваблива штука,

особливо якщо зачалапати в неї

у татових ґумаках

із височенними халявами,

закасаними так,

аби можна було ледь згинати

ноги в коліні.

 

тоді уподібнюєшся стихії,

розбиваєш запінені хвилі

об глинисті береги,

спостерігаєш, як кришаться валуни,

як острови накривають тайфуни,

як великанське каміння

ковтає розбурхана

рясна каламуть.

 

ти всемогущий

у татових ґумаках,

у курточці з капюшоном,

підв’язаним ґумочкою

 

 

МІЙ ПЕРШИЙ ВІРШ,

НАПИСАНИЙ НА КОМП’ЮТЕРІ

 

якщо ти все ще хочеш аби вона приходила аби вона іноді вчувалася в кутиках вуст тоненькою бризкою запаху повільною усмішкою на стику поміж словами тремтливою родимкою на солоних губах якщо ти все ще хочеш бачити відгомін її тіни між пальцями сторінок і скрику її лякливу фату на долоні якщо вона ще проступить і згорнеться тихим зеренцем у землю твою понуру під солонцем як під серцем і досить тонкої вологи поміж губами слів і родимки досить лякливої як левада і фати тобі навіть прозорої з ночі щоб сонними гливами прокинувся садом умитим немов пророчим у слові немов у лігві якщо ти ще цього хочеш забудь про верлібр

 

 

 

. . .

 

сміх розуму породжує загрозу

оскомини – а навіть печії,

коли слова тріскучі, як занози,

безсило упиваються в краї

і спричиняють судорожні сльози.

 

сміх розуму – масна ознака пози,

біль розуму – осмислення її

 

 

. . .

 

слова спроваджуєш словами

і мнеш старого батога.

мой, ялове! – твоя вага

на ваготу – ходімо з нами –

 

за тридев’ять – за те, що сам

собі озвучив і означив,

за те, що виляском телячим

об сонні кураї кресав,

 

об маків цвіт і маків хрест,

об може инші мирні злаки…

мой, ялове! – ідуть сараки,

димує крес…

 

 

. . .

 

до полонинських підступали днинськи,

джмелиним медом склеїли вуста.

дрімав коло потока пан ординский,

пан лебединський Біблію листав.

 

маржина пасла, як оса на квітці,

перелітала з синього на тло.

коравий вечір над потоком свідчив,

про те, чого в потоці не було.

 

пан лебединський розгортав сторінку,

а пан ординський вуса в жмені грів.

маржина пасла солодко і дзвінко,

як тиша на коров’ячій горі.

 

збиралось небо понад головами,

громадилось й вистояну синь.

джмелі понад потоком полювали,

і їм з води вчувались голоси

 

 

. . .

 

сердечка крил, здається, симетричні –

ті самі барви, той же зріз очей,

і кратери тендітного сторіччя,

в які пилок розгублений тече;

 

лиш на краю, де прожилки темніші,

одне-єдине макове зерно –

ти заховався в сутінковій тиші,

та все ж тебе набачило воно,

 

як родимку – у просвіті тонкому,

де місяць навіть глибший від води –

прикрий її – зігрій її – знайди

пилком, що не дістанеться нікому…

 

вже в кратера осиплються краї,

вже місяць переповнить ополонку –

ти симетричний – ти пройдеш, де тонко –

вона ще не зійшла – знайди її,

 

бо проросте, як очі на тепло,

дрібоньким маком всіється – і вродиться, –

і вся земля, печальна і породиста

нечаєно змахне одним крилом

 

 

 

. . .

 

це той – на шлаках,

на широких водищах,

на личаках, мов з міді лушпайках…

йому так добре в цьому світі водиться,

немов його помилує рука.

 

отак от раптом візьме і

помилує –

і вже кажи їй, що собі кажи –

рука рукою – килами чи вилами –

бодай хоч квилив, аби тільки жив.

 

ну то й живи…

і так тобі живеться:

завтовщки з палець сутолока рветься,

завглибшки з душу гнеться метушня.

і вже тебе минає, як волає,

ця чорна рана врозріз небокраю, –

а вже й до раю навіть не спиня…

 

 

. . .

 

що губиться – то майже як до губ;

що вирветься – то майже як губами,

коли розріжеш непокірний луб,

неначе шкіру – морщиться так само

чи брижиться:

 

затяті письмена

триматись купи мусили довіку –

а тут береш цю літеру дволику,

а з неї тільки патока сумна

тече на волю,

 

волею тече

і губиться – і вже не випромовиш,

а мов з-під шкіри вириваєш слово,

і вже про тебе мовиться: рече

 

 

. . .

 

за голубами – сірими, як мряка –

спадає сиза мартівська роса.

короткоствольний день, немов гілляка,

впивається в брунатні небеса.

 

вже все зійшло і все уже зійшлося,

та тільки дратва виховзнула з рук.

за вітром тихо гнулося волосся….

на звук воно згиналося, на звук!

 

 

 

 

. . .

 

місяцеокого крику твого – вересень

з-на тонкої води – не тонкий

– не тоне

як тільки зійдуться в світи – вернеться

як тільки зійдуть зі світів – стогне

 

за золотим заплело, та все золото,

та все кучеряве – і проситься

 

а тільки плети-не-плети

– все заплетено

переливай – не проллєш

– крапля чорна

ото б натоптати вітрів

– і торбу на плечі

– і нічого

 

лиш кого не стрінь у світах

– та все косиці –

та на місяця волоокого

випростоволосуються

. . .

 

люблю з вікна дивитись на лапатий –

як він лягає вишукано – сніг, –

як він до шкла не вміє прилипати

і перехожим горнеться до ніг,

 

як він повільно й тихо проникає

у цю кімнату, як у це життя,

і за ламким зернистим небокраєм

його лякає біле сповиття…

 

я теж боюся – може, зовсім трішки –

і пальцями торкаюся до шкла:

там перехожі – круглі, наче сніжки,

там з кратера небесного зола

 

уся така холодна і сипуча,

уся така… аж біла на землі,

і десь вулкан, який її озвучив,

дрімає у тонкій захмарній млі

 

 

 

ЗАГАДКА ДЛЯ СТЕФИ

Дочці

усі сови

попросиналися,

із небесних зворів

очима світяться,

 

лиш одна сова

зо звору висовилася,

над сонним ставом

пір’я чистить.

. . .

 

Іванові Андрусяку-молодшому, синові

 

відьмацької луни збитошники-смереки

усе тебе пімнуть зментроженим іва,

усе тебе знайдуть на поприщі далекім,

і як кота за хвіст, піймають за слова;

 

і ти їм говори, як до гори говорять:

порадьмося, горо – посуньмося, горо, –

але безлісий верх тікає далі в гори,

неначе й не було;

 

і знову ця луна: івасику, іванку,

розгонисте іва спіткнеться об слова,

на досвітку душі стара смерека ранку

вітається, немов і справді ще жива,

 

і справді ще стоїть, і справді гори вищі,

щоліта вищі так, аби не міг дійти;

скажи ти їм, скажи, зіпрись на топорище,

вони змовчать усе, що договориш ти;

 

івасику, іва, загоюйся словами,

від них парує ліс і виситься трава,

від них усе стає довершене так само,

лише не забувай – тримайся за слова,

 

і далі говори, як до гори говорять, –

гори собі, гори, бодай хоч догори:

івасику, іва…

перетікають гори

все далі догори

 

 

 

. . .

 

за бродом брід, а там, за бродом – броди,

все каменисті, мощені ребром;

адамової млосної свободи –

волам по крижі – занести добром

 

у ці краї бодай би намагався,

в ці каменисті, мощені краї,

де навіть сонноброві кураї

за три версти наслухають поганця;

 

волам по крижі – сказано – вода,

журитися – хіба що по голоблі,

і ця свобода, млосна і руда,

яку переживуть лише хоробрі

 

самі собі – усю переживуть,

за три версти спровадивши адама;

ще є ребро, ще світиться вода нам,

іще воли намощені у путь –

 

бредуть собі, бредуть собі, бредуть

на цілих три версти поза Йорданом…

 

 

 

. . .

 

парує ця земля, пітна і зрозуміла.

росинками її душа тече до тіла,

і догори тече усепросвітлий дух,

відроджуючи час почерез вічний рух.

 

парує ця душа, тонка і незворушна,

у мушлі самоти їй солодко і скрушно,

і світиться її зеленоокий німб

із цятками душі, що світяться на нім.

 

парує це життя, терпке й простоволосе,

у голосі його життя парує досі,

у голосі його, у космосі його,

де тільки Бог тебе тримає за свого.

 

і ти собі паруй, натруджений довіку,

приречений на гру ніяку і велику,

приречений на те, що зиждиться душа

і Бог тебе знайде, як тільки забажа

 

 

 

. . .

 

поезія народжується з того,

що випливає з уст Його й луною

між вигини земні перетікає,

із уст дерев через уста трави

передається пошепки.

ти чуєш,

як радісно мовчать вони сьогодні –

це їм такі слова переказали,

якими тільки вмитися і жити –

бо для життя не треба більше слів.

 

бо все воно народжується з того,

що недочуєш, чи недоказали,

чи просто приглушились у росі

іще тендітні кроки Немовляти,

і їх трава прийняла і обняла,

а ти ходив і витоптав траву,

 

і все слова вишукував – уривки,

окрушини словесні, насінини –

і все тулив їх, бідних, у рядки,

не чуючи при тім, що не словами

тобі Він каже: – Я усе скажу…

 

 

 

 

. . .

 

Господи – це земля!

синя така – аж синя...

знаєш, яка в ній сила

передрімає, зля-

 

каючись оддалік

(синя така – аж сива)

істини, що скосила

променем з-під повік.

 

Господи – чоловік!

жовтий такий – аж білий...

всі би ми уціліли,

знаючи лікам лік-

 

арство Твоє рясне

(синє таке – аж синє) –

виголоси нам Сина:

меншого не мине

 

 

 

. . .

 

закладеться на те, що хоч в камінь живи,

хоч у голос криниці відлунюй на місяць –

а тебе не мине поцілунок трави,

без якого немає ні сонця, ні місця

 

на останній землі, що сама не зійшла,

і зійти не дає, і зайти не воліє –

що солодка, як воля, як млака і мла,

її грудка мала не діжде водолія;

 

тільки слухай і кайся на доторки губ,

на зелене проміння – усе ще зелене,

на потомлену землю, рясну і нагу,

що могла би і досі прожити без мене,

 

проростати камінням, з якого ніхто –

лиш єдина трава пробиватися вміє,

ворушити губами – зеленим листом,

що і досі чекає свого водолія,

 

зупинятися там, де в криниці рясній

тільки голос, як тиша, вологий і млосний…

ти нап’єшся цілунку, ти майже дорослий,

та слова твої досі відлунюють в ній

 

 

 

ДЕВ’ЯТИСИЛ

 

за тридев’ять до царства докосив,

аж искорами бризкало з-під бруса.

трава лягала селебристо-руса

насінним краєм під дев’ятисил.

 

а ти вертався, бо вертати мусив –

рубав “у бабу”[1] схрещений масив

приглушених росою голосів

під соковито вистояну вусінь.

 

а то оман – він тнеться, волохатий,

легесенько – аж мочара чудна

почвакує з досади під ногами.

 

і царство жаб сполохано булькате

м’ясистий корінь втримує із дна,

допоки косить комариний гаман

 

 

 

ЧОРТОПОЛОХ

 

куди то їх сполохано і нащо,

повиривавши з пащі, як із пращі,

закинуто у цей небілий світ,

де пиріїться комариний вигін

і кожен вітер творить власний вигин,

а все одно літає слід-у-слід.

 

і полохкі, як палахкі – поволі

шуршавим листям розгортають долі,

смолу плакучу скліпують з-під вій.

чортам би їх лякатися – одначе

небілий світ за ними тільки плаче.

терпи, козаче, комишиний рій…

 

 

 

ДЕРЕВІЙ

 

і сам хоч серед поля деревій,

а все одно коріння урослиниться.

на глинищі, де кожен пагін винищив,

усе одно прокинеться – і свій.

 

чекай собі, допоки не вчекається,

що навіть біла крайка чорно крається,

а вже про решту годі й гомоніть –

не дерево хитається, а віть.

 

тож над травою позираєш високо,

а ті, в траві, такі самі, як ти –

перебирають почорнілі висівки,

шукають почорнілі храбусти.

 

тому й чекай, допоки не вколишеться,

що навіть сад над білим світом виситься,

а вже за решту, певно, тільки мрій

про крижмо зір, де втопишся – і свій.

 

а що дерева теж бувають вищими –

така їх дерев’яна простота.

із них так само робляться небіжчики

і в инший світ відходять – у тартак.

 

тож деревій, щоб далі не чекати:

над білі брижі це било храпате

угорнеться, усмокчеться, вгризеться

до кореня, до каменя, до серця…

 

 

 

ІНТРОДУКЦІЯ: ПЕТРОВІ БАТОГИ

 

це така у чорта гра

щоб розсердити петра

затоптати до ноги

всі петрові батоги

послухай петре

повітря сперте

над білим світом

півсвіту літа

а все що далі

чорти стоптали

лишився корінь

цикорій

доки сердиться петро

з кореня росте било

заплітається в батіг

доки чорт іще не втік

а чорт не впертав

що це вже петра

дістав по крижах

що ледве вижив

над синім цвітом

у світі літо

било і корінь

цикорій

 

 

 

 

БЕЗСМЕРТНИК

 

даруй йому смерть без смерти,

а так – саменьке життя,

де дні, як комахи, вперто

свій трунок витягують,

 

крильцями сухостою

пурхають навмання.

де ж я тобі з росою

вигойдаю зерня?

 

даруй йому ніч без місяця,

вибілену на пил –

у порожнині вміститься

тільки сухий ковил:

 

слідоньком від копитця,

білим, як молоко,

тільки живий нап’ється

понад материком.

 

даруй йому час не чаґовий,

не омелиний час;

вічність його зачовгана –

тільки солоний чай:

 

вип’ється, ніби виб’ється

серце із-під трави…

смерте моя на вилицях,

кажу до вас на ви,

 

смерте моя без смерти,

я би без вас умер.

приставте мені до серця,

бодай комариний ґвер,

 

стніть мене ятаганом

голосно, із плеча…

буде колись погано –

вип’єте з мене чай

 

 

 

ЗОЛОТОТИСЯЧНИК

 

це військо має тисячу дзеркал

із прожилками в кожному полоні,

і хоругви не жовті й не червоні

пульсують, наче жили на руках.

 

це військо тепле – кров йому гірка,

завоювання майже безборонні.

на золотому сонному підсонні

воно зійшло, неначе з рушника.

 

але вночі тут зорить партизанка –

і оченята блимлять крадькома

на дальній ліс, неначе привид замку.

 

їх тут без ліку, тисячами, тьма,

їх ніжно так, неначе справді зарька[2]

усенький світ звойовує сама

 

 

 

ДРАГОЛЮБ

 

налити подорожньому по чверці

такої трути світлої, як та,

що не боїться жодного прихистку.

 

і слід-у-слід немов іти за ним,

допоки він немовби не вернеться

до того безпросвітного життя,

де блекота і кульчики акацій,

потріскуючи, шурхотять об листя,

як шроти, що спинились на льоту,

не сміючи поцілити у зайця

чи в каченя, зісперте на крило,

мов на колиску, злякану од вітру.

 

якби він знав, що справжній драголюб

не при дорозі тулиться, а з лугом

веде свої пахучі перемови –

чи пив би він ту труту-м’яту-руту

такими безконечними ковтками,

немовби в тому й був його прихисток?

 

якби ж він знав, що сиплеться з акацій

уже не те насіння-голосіння,

яке шляхи витоптує цибато,

а просто мить, яку догнати легше,

аніж насправді наздогнати мить…

 

 

НЕТРЕБА

 

чого тобі, чого тобі не треба,

мій білий світе, зітканий із неба

і назвами прилиплий до брови –

тобі не треба дикої трави.

 

такої, щоб ніколи і нікому

не протопталась крізь підошви дому,

крізь куряву і жовту пилюгу,

крізь материнку, болісно нагу,

 

крізь гливи днів, і голови, і тих,

хто в головах навпомацки затих,

хто говорив: живи чи не живи –

тобі не треба дикої трави.

 

мій білий світе, хто тебе за мить

зернинами своїми оживить

і хто тобі воздасть за них сповна,

безжалісних, неначе імена,

 

як назви назв, приречених на те,

що хтось на денці ока проросте

і вигляне з-над синьої брови

нетребою із дикої трави

 

 

 

 

 

ПОСТСКРИПТУМ: ЧИСТОТІЛ

 

і пишеш мовчкома – крізь затінок од вишні –

од вишніх і земних примружених провин –

що ягода впаде, і бризнуть соки грішні

точнісінько на згин –

 

і виповнять усе – і виямку од тіни,

і простір відчуття, і частокіл чорнил –

і просто чистотіл, з якого диво тлінне

вертається у пил

 

 

 

[1] Вийшовши першу ручку на новому масиві, косар зазвичай не просто відгортає валок трави на кошене, а виходить другу ручку навсупір першій, закосуючи траву в неї – таким чином перша ручка виходить ніби подвійною. У Гуцульщині це називається “косити в бабу”.

[2] У Гуцульщині золототисячник називають зарькою.

читати