Завантажити

тягнуться суцільною стіною від рогу до рогу вулиць. У несамовитому потоці поважно котять тролейбуси, такі самі «Шкоди», як у Маріуполі, тодішньому Жданові. Мабуть, кожен власник будинку сам собі архітектор, бо однієї ідеї тут не відчувається. Ліплено як кому на душу лягло. Перші і другі поверхи зайнято крамницями. Усе саморобне, примітивне, але десь навіть і миле у своїй примітивности. А які бренди виставлено на показ. Те, що ми майже не бачили у Союзі: “Sony”, “Panasonic”, “Sharp”, та інша техніка. Все одне на одному. Деінде написи російською переконують, що власник є найпривітнішим комерсантом Кабулу.
Рух автодорогами навряд чи можна назвати впорядкованим. Кільцеві перехрестя – екзаменаційний лист для водія: спочатку думаєш, як попасти у потік, а тоді – як з нього вийти. Сержант за кермом не переймався хаосом, він на своїй хвилі витримував напрямок руху. Власники Тойот і Волг тиснули на гальма, коли наш автобус влітав у хоровод танку.
По всьому видно, що до нашої присутності давно звикли, притерлись. Ніхто не кидав відверто ворожих поглядів, ніхто не махав вітально ручкою. Країна жила своїм життям, а ми вже як даність, яку треба пережити. Права розподілено і встановлено, природно, на користь СРСРівського монстра і життя столиці більш-менш спокійне (вдень). Нічна стрілянина «освіжала», але зараз не беремо її у розрахунок, ці люди спокійні як слони. Кому весело, той сміється. Знайомі вітаються і вирішують справи. Це – їхній дім.
Минаючи окремий квартал, у забудові якого було щось невловимо знайоме, хтось із бувальців вкинув інформацію – це називається радянським кварталом. Неймовірна новина! Жінки і діти наших дипломатичних представників, військових радників. Типові кількаповерхові багатоквартирні будинки, тротуари, алейки. Як таке могло бути? Ми – новоприбулі, пробувши у країні, що воює, два дні, не сподівались побачити тут повноцінні сім’ї. Нічні обстріли, диверсії, отруєна вода, наколоті цианідом фрукти, вибухівка, замаскована у авторучці, іграшці, або вмонтована у радіоприймач, небезпечні хвороби, від яких ми не мали імунітету – такі реалії. І ось цей осередок співвітчизників і ці асфальтовані доріжки – все, як ТАМ…
Військові радники – мушавери мовою дарі, викликали почуття пієтету до себе. Хто вони? І яким змістом наповнене їх перебування у республіці? Я не знав точно. Відчував, що людина у польовій формі пісочного кольору може бути генералом, або старшим офіцером. Неначе наш, але не у складі контингенту, якось осібно. Військова еліта? Дехто вважав престижним статус не тільки самих радників, а також підрозділів, наближених до виконання спеціальних місій, пов’язаних з діяльністю цього прошарку фахівців.
З плином часу поширилась відкрита інформація про діяльність радників і міф про особливий привілейований стан луснув мильною бульбашкою. Правда те, що до апарату мушаверів відбирали досвідчених офіцерів високого рангу з досвідом організації і управління військами. Не тільки у Кабулі, а по всій країні, при командуванні афганськими дивізіями, полками, наші офіцери здійснювали консультативно-навчальну діяльність, щохвилини чекаючи удару в спину.
Дружина одного з мушаверів згадує, як вони мешкали у спартанських умовах, безпосередньо на території, віддаленій від радянського гарнізону. Вдень – домашні клопоти та вирішення побутових проблем з поправкою на можливі сюрпризи з боку недоброзичливих місцевих жителів. Неспокійні ночі. Кулемет, готовий до бою, посеред кімнати. Нічні шерехи поза стінами житла, котрі можна тлумачити в міру розтривоженої фантазії.
Нерідко траплялись дезертирства афганських вояків цілими підрозділами. Через те доля окремих радників губиться у невідомости. Зникали люди безслідно, або їхні пошматовані тіла кидали на науку посібникам окупантів. Розповідь колишнього мушавера Валентина Овцина пропоную до уваги:

«Представлюсь. 1978 рік (до початку військового втручання – примітка автора). На десять піхотних дивізій приїхали (авіа) по 6-8 радників, пізніше і в кожний полк. Я служив в Усть-Кам’яногірську начальником політвідділу МСД* підполковник, 38 років. Команда з Москви. Перевдягли, забрали всі документи, в літак. Без сім’ї (за це з нас же вираховували 25% ). У Гардезі жили в збірно-щитових будиночках. Дві кімнати – два полковника. Мій сусід Ігнашев Василь Васильович загинув. Охорона в спину розстріляла на СП** артполку. Разом з другом підполковником Риковим, радником цього полку. Ми перевдягнені у форму рядових, без документів. Зброю не випускали з рук. Харчувались самі, за власний рахунок, продукти і коньяк «Білий аїст» привозили за 100 кілометрів з посольства у Кабулі. У дивізії обід з офіцерської кухні раз на день. Іноді запрошував радників командир дивізії, рідше – командир 3 АК***.
Я впевнений! В наші часи всі були РОЗУМ, ЧЕСТЬ і СОВІСТЬ радянських офіцерів. Нижче майора у нас радників не було. Воювали всі. Боягузів, підлоти і сволоти у нас не було. В той же час, ми бачили погане (не тема). В одному бою по проводці афганських командос

читати