Завантажити

Планида 

Мов сльоза по обличчі мертвого, текла по вечірньому небі його ж доленосна зоря. Точніше, її зоря.

Бо несподівано померла теща письменника-психолога Кирила Масляника – набожна-перенабожна Гафія Теодорівна Степанюк, яка останнім часом більше часу проводила у церквах, монастирях аніж удома, настирливо, зі злістю, агресивно нав’язуючи усім своє бачення цього і Того світів, стиль життя.

Андрій добродушно підсміювався зі свого знервованого таким тихим диктатом тещі Масляника, який, офіційний, професійний патріот, до того всього не сходився із «мамою» і в релігійно-політичній орієнтації: вона була вірна московському патріархату, а її релігійні ритуали у постах нагадували строге дотримання дієти старіючою курвою.

Тому на тещине запитання: «А ти мене будеш відмолювати, коли я помру?» – глибокодушно промовчав, а коли вона його постійно хрестила-благословляла, якось їй відомим тоном фрази Еллочки-людоєдочки «нє учітє мєня жить, лучше помогітє матєрьяльно» відповів: «Краще б ви мені курочку привезли...».

– Ну, дай Боже до її віку дожити... Скільки було твоїй тещі? – запитав

– Сімдесят дев’ять.

– О! Я вже у свої сорок один, як казав Олександр Блок у цьому ж віці, «не чую музики».

– Бачу, що ти все мовчиш і мовчиш...

– Сивію і мовчу. Поет, як і балерина, має свій природній вік реалізації. Далі він смішний, як і товста, стара балерина. Смішний і нікчемний. Як там у Пушкіна про поета, якого «пока нє трєбуєт к свящєнной жертвє Апполон... і срєдь дєтєй нічтожних міра, бить может, всєх нічтожнєй он»...

– А як же Толстой, Гьоте?

– Ну, винятки, як відомо, правила підтверджують. Для мене еталон гуманітарного генія – Моцарт. Так-от він помер у тридцять п’ять років. Все інше не має для мене значення... звучить непереконливо.

Набравши на себе розмаїтих посад – аж до проректора з наукової роботи провінційного вузу, – він (як людина комплексно-творча) непомітно для самого себе почав божеволіти: написав роман, у якому по-панібратськи висміяв класиків вітчизняної літератури, «порадівши приниженням великих». Справді, склалося враження, що Кирило-автор утратив щось дуже важливе, ніби ходив на похорони, щоби сміятися над мертвими і комусь рідними татами, дідусями, бабусями, мамами...

Прагнення слави будь-якою ціною зробило своє діло. Для Андрія Наюка професор Кирило Масляник ставав таким собі божевільним бісом, спостерігаючи за яким Андрій все глибше вірив у Бога, бо ж виразно бачив перед собою його антипода – бісика: маленького і ницого нащадка (за християнськими поняттями) колись могутнього світлоносного повсталого ангела.

Як і в релігії, у літературі кожна серйозна людина має своє уподобання і цінності, які більш чи менш фанатично захищає, піклується про свій душевно-духовний простір, як і про тілесно-матеріальний, фізичний.

Такою («кінченою») релігійною фанаткою була Масляникова щойно усопша теща. Такою ж фанаткою літературною була Кирилова співробітниця – Парасковія Голобоска: також науковиця із письменницькими амбіціями. «Рудою бестією» називали її колеги по перу і роботі, бо якщо Масляникова психіка дала крен у бік їдкого осміювання всіх і вся, то Парасковія сприймала все занадто готично, надривно, серйозно-пафосно...

Обоє були несусвітні демагоги, які вміли і любили виступати за трибунами і без них. Лише Масляник за трибуною робився дуже серйозним, якимось благолєпним, на будь-яку тему старався видавати «на гора» все і про всіх, що знав. А ще він брав взятки від батьків студентів: грішми, пляшками, різною «натурою»... Парасковія ж входила в роль, як артистка: її несло на пінному пафосі за вітром. Поросячий голосок то дратував, то дивував, то різав без ножа.

Ще одна його знаменита колега – «інженер людських душ» – правдами і неправдами стала коханкою міністра оборони, хоча була товстенька, присадькувата. Тепер уміла вимагати від нього кожен рік продавати за кордон один танк, а неабиякі гроші за нього (до мільйона доларів) вкладати у свою «розкрутку»: грамотно, чітко, талановито: на висококласних редакторів її текстів, на відомих (світового рівня) художників, на розмаїту рекламу: від телевізійної – до плакатно-щитової, поряд із машинами, сигаретами, засобами для кухонного миття тощо.

Вона сиділа у всіх журі та президіях, комітетах. Всім була хорошою – як новенькі гроші... сервілісткою.

Наюк таким бути не міг і не хотів. Бо справжній поет за своєю природою «має бути незручним». А оця вся, куплена за великі гроші, слава – насправді віддавала дешевизною, паперовістю. Адже слава справжня та, за яку плачено кров’ю. А тут – яка кров?!. – гроші.

Андрієві взагалі останнім часом хотілося мовчати, самотніти. Адже всі столичні журнальчики, течії, тусовочки, наводили на нього якусь дешеву душевну тоску. Тому Андрій на себе розізлився – і космічно захотів почати життя спочатку – і жити довго і красиво... хоча все менше цікавили його п’янкі жінки, ніжно-ножові п’янки, суєта слави і слава суєти. Напружене творче внутрішнє буття пропалило його, загартувало.

Знову замість молитви написав вірш:

* * *

Все уже за вітром, за снігами.Рік тонкий, мов Місяць молодий.Відшуміло, що було не з нами. Відсміялись діти лободи.

Заслужили всі на людські сльози, Розпочавши смішно так усе. Спить багаття з чорної мімози. Світить серце голосом гусей.

Ти була в житті моєму – й досить... Хай побудуть інші – не такі. Це ж моя вже двадцять сьома осіньРозкусила ягоди гіркі.

Хай зітхає той, хто це придумавЙ роз’єднав на половини дві.Легше пережити радість суму,Аніж сум від радості – мій вірш.

Вже душа пуста, мов купол неба. Твої очі – як нічні моря. Дріт колючий... стежка... чорний лебідь... Свічка на каштані догоря.

* * *

У безсонну ніч роздумував про жінок взагалі. У однієї з них, пам’яталося, були чоловічі риси – і це збуджувало Андрія особливо. При чому у неї був уже перший наліт середньовічного жирку: маленький комплекс, який вона компенсовувала старанним сексом, перший раз і перший оргазм переживши десь двадцять років тому.

Усе більше тягнуло його до рослинного світу, із яким можна було спілкуватися без слів. Таке собі невербальне спілкування із вербою.

Ні діалогів, ні монологів уже не любив.

Відчуття себе реалізованим давало велику свободу: взагалі зійти із дистанції творчих перегонів, або ж почати їх у іншій, гідній, несуєтній якості.

Наразі вибирав друге. А може, доля судила йому саме таку волю?! – бути сивим письменником старійшиною. Адже молодість ось-ось завершується. Так що молодим і красивим в пам’яті нащадків навряд чи вдасться...

Сьогодні на мобільний зателефонувала родичка, яка має своє кафе-бар:

– Привіт! То Танька.

– Привіт, привіт.

– Як живеш?

– Регулярно.

– О! То добре! А я тут пельмені їм. Коньячок випили з коханцем молодим.

– От молодці, – коротко, ваговито, нехотячи відповідав Андрій, адже справді відчував, що співрозмовниця «випивша», а говорити з п’яними бабами було для нього дурною, неприємною тратою часу.

– Такі погані наші родичі!..

– Родичі всі від Всевишнього. Ніяких пліток чути не хочу. Давай щось веселе. Крапка. Амінь тобто.

– Ну, веселе... От зараз криза, а народ як пив, так і п’є. Ще, може, навіть більше.

– Да уж... Хтось п’є, хтось молиться... Для когось Мамона – Бог, – розфілософствувався Андрій – і вчасно затнувся...

– А я квартіру купила. Гроші вклала. Чоловіка в село відправила – кроліків вирощувати.

– Ліпше би страусів.

– Ха?!.

– Чого мовчиш?

– Стравсів?..

– Це ж дуже прибуткова екзотика! Не знаєш хіба?

Мовчанка у трубці була напруженою і довгою.

Андрій натиснув на «відміну дзвінка» (хоча це було не в його правилах: навмисне переривати розмову). Усміхнувся. Вимкнув мобільник зовсім.

Через кілька годин увімкнув знову. Побачив там вісім нав’язливих дзвінків від Тетяни-буфетчиці і три від Кирила Масляника, який зразу ж дотелефонувався до нього, очевидно, одержавши sms-повідомлення.

– Здоров, друже Бобер! – традиційно розпочав він розмову, яка, як і в буфетчиці Таньки, обіцяла бути філософськи довгою, заплутаною, дидактичною і яку, як і Таньчину, Наюкові хотілося кристалізувати, або ж не починати зовсім, тому він відповідав також коротко:

– Здоров!

– Ти вже готовий до весни? – дивно, як завжди, і здалека заходив професор, навколо якого (Андрій виразно чув) лунали п’яні чоловічо-жіночі голоси і відголоски.

– Я живу давно на всьо готовий, ко всєму безжалостно прівик, – відповів поет словами класика.

Масляник розгулював по своєму особняку у своєму довгому халаті з чорним горнятком кави. На кухні його чекав кальян. «Нє дать, нє взять» – поміщик, такий собі панок-ліберал, якому хотілося говорити з поетом «ні про що», але останній якраз писав вірша, тому всілякі дзеньки-бреньки з пересмішником були йому обтяжливі і нецікаві. Він, як і з Танькою, вимкнув мобільник, тримаючи себе на хвилі вірша:

* * *

Добре хоч, що є за ким скучатиВ цім осіннім зрушенні льодів.Темноокі вина непочатіЯ би з чортом випити хотівНа колінах перед калинамиЗа банальний гріх до батьківщинІ за тих, що вже ідуть над нами,Ще й самі не знаючи за чим.

Все одно ж човни на дні сльозини.Все одно ж і церква – золота.

Все одно пекельний рай людиниНе замінить музика свята.А оця безсмертна ніжність тіла,Що цвіте, мов яблуня, – мине.І настане тайна біла-біла,І засипле до грудей мене.

Десь любов, горілка та ікони,Десь вина, десь дикість, мед і біль.А хмаринні вітрогриві коніУ очах вологих носять сіль.

Щось в мені іще не хоче раю.Щось в мені гірке сидить, як цвіт.

Добре хоч, що я його не знаю Вже багато міліонів літ.

Увімкнув телевізор. На всіх каналах була тупа реклама, якісь «танці із зірками», інтерв’ю із ситим та самозадоволеним ієрархом, вульгарна попса, попова вульгарність, чорнуха-порнуха, мексиканські телесеріали... і – знову міщанська, криклива, нав’язлива реклама всього, без чого так просто і легко можна прожити.

А за вікном із космічною силою цвіло, аж пищало, все, що могло... хоча, може й не все хотіло цвісти. Із пір’їстою ніжністю співали пташки – навіть хижі, навіть ворони.

Прапам’ять крові воскрешала, викрешувала радість буття у старого й малого, красивого і горбатого, святого і грішного, навіть без «радості питія». Тріска лізла на тріску... слово на сово, плоть на плоть... Навіть страждання у цей передвеликодній час здавалося урочистим. Навіть смерть сприймалася як переродження.

Схрещувалися душевнобольні і душевноблатні – і так було вітально. Сильно. Первісно.

* * *

Андрій стояв біля берези на березі одного з найкращих поліських озер і блаженствував: так спокійно і гармонійно йому давно не було. Велика верба росла поруч – красива, буйна – як виклик усяким покручам, які з дитинства росли у зграї, у внутрішньогруповій боротьбі за існування. Згорбатіли. Здрібніли. Зжилавіли. Стали сильнішими... якщо сильнішими за динозаврів можна вважати щурів – тільки тому, що останні вижили.

Так було у дохристиянські часи, так буде у постхристиянські.

Хоча за характером, генетичною спадковістю Наюк відчував себе язичником: тобто на добро відповідав добром, а на зло – справедливістю. Християнин – це благородний язичник. А із благородства починається усе духовне: від релігії – до літератури.

Усе благородне (породисте) живе за законами честі, а їх порушення веде до дуелей. Другосортне (і з точки зору природи, і з точки зору соціуму) виживає, втрачаючи духовну вартість для універсуму.

Андрій за покликом крові тягнувся до неба, вважаючи себе віруючим уже хоча б тому, що виразно, чесно визнавав: творить свій світ із матеріалу вже створеного Всевишнім. І як би далеко не відійшов він від моделі Творця, усе ж матеріал (від атома до слова) уже був до нього.

Отож, може, в наших стосунках із Всевишнім спрацьовує парадокс телефону: ми з ним «телефонуємо» одне одному одночасно – тому так і не можемо поговорити? І, направду, чим ближче від нього опиняємося – тим менше шансів його побачити, розрізнити, вирізнити... але тим виразніше чують його дихання ті, хто ним поцілований.

читати