Завантажити

до них: до бога індуїстського пантеону – многорукого Шиви, Будди…
Вони спілкувалися між собою жестами і, здавалося, тонкими, нечутними людському вухові звуками – чи то як дельфіни, чи то як летючі миші.
– Де я?! – так просто, по-українськи, запитав їх він, і вони (що здалося йому не менш дивним, ніж потрапляння сюди), самі зрозуміли його.
Інших пасажирів літака, що летів до США, Гриць біля себе не бачив. Бачив, чув, відчував лише незвичайні кольори, запахи, звуки – немов суміш, «мікс» реалій раю та пекла, якими їх уявляли діди-прадіди Грицеві: ніжна, яскрава, мов на дні моря, рослинність, буйне та іскристе, смолянисто-тягуче, як у пеклі, світло і дивний стогін – чи то від болю, чи то від задоволення… Пекло-рай.
Гриць зразу подумав, що він помер – і потрапив на Той світ, а саме у Чистилище – щось медіумне, посередницьке між раєм і пеклом.
Ущипнув себе. Раз. Другий. Третій.
Ні Чорт, ні Ангел не пропадали.
Салон літака не з’являвся. Не було й Америки, яку Органістий знав, неодноразово вже побувавши у різних іпостасях там.
Почав про себе молитися віршами Андрія Наюка, які знав напам’ять:

* * *
Тридцять років здавалось, що я живу, А п’ятнадцять шляюсь по світу. Там, де з дідом косив молоду траву, Вже хрести, вже вечірні квіти.
І немає корови, й бабусь нема. Тільки пам’ять. І ніжна свічка. Тільки сходить над сном золотий туман І про вічне шепоче річка.
На розоранім небі ростуть дощі І голублять дитинство яблук. Я по світу броджу в дорогому плащі, Свою душу віршем ограблю.
Раб свободи, слуга в дорогих піснях. Чорт зна хто і Бог зна для чого. Сини віку дурніші за синів дня... Має корінь найвища сумна дорога.
Мільйонери, повії, бандит, поет... Як це добре, що ми були тут. Кожен має останній і перший злет. Жити – значить: Боліти.

* * *
Знов пастух. Пасу своїх волошок, Де туманом дихають луги. Здрастуй, всепрощаюче й хороше У мені, в могилах, навкруги!..
Тут я в очі знаю кожну пташку. Щиро сповідаюся траві. Лиш пробачень попросити важко В тих, що сплять під нею вже навік.
Хтось мене запитує дорогу... Добре, коли вірять ще мені. Слів немає, як не видно Бога. Але ж він десь є, у глибині...
І коли до неба прийдуть хмари, Ніч настане – довга Божа тінь, – Плаче серце, небо і отара. Тихо і несолено. Амінь.

Ритм – основа обміну всяких енергій у світі – допомагав трохи, зрівноважував. Хоча й тривога не покидала.
І тут Гриць відчув, що все його життя може звестися до одного безумно-геніального вчинку. Але що робити у цій ситуації – він не міг вирішити, тому знову закрив очі і вдав, що спить. Немов перед смертю, екранно пройшло перед ним його життя, вірніше, ті його моменти, які запам’ятало серце: добрі, хороші, дзвінкі, із райськими якимось кольорами, запахами, звуками, які, як і всі енергії у видимому Всесвіті, поширювались колами все більших і більших діаметрів, ритмічно повторюючи не лише природні, але й суспільні явища, як-от революції, диктатури, війни. Тому так сильно нагадували теперішні часи роки тридцяті в Україні.
Скільки перебував у такому сонно-летаргічному стані – не знав, хоча якесь десяте інтуїтивне чуття підказувало йому, що час тут ішов не так, як на Землі, по-іншому: лише не розумів іще – швидше чи повільніше.
Ангело- і чортоподібні істоти сновигали по казково-містично освітленому залі, як лікарі, що готуються оперувати ниньки саме його – Гриця Органістого.
Істота, що здалася Ангелом, доторкнулася рукою до його чола, – залишивши там якийсь кліпчик, – як в індійських жінок, – і він раптом почав розуміти мову цих сутностей.
– То що, юначе?.. – запитав, підлетівши до нього один із чортів. – Будеш з нами?
Органістий щойно помітив, що ці білі (ангелоподібні) і чорні (чортоподібні) істоти не лише ходять, але й літають, приязно спілкуючись між собою.
– Тобто... як з вами? – перемагаючи шок-страх, ніби сам із собою, заговорив Гриць.
– Шпигуном будеш? – якось просто, аж хамовито, сказав йому вже інший, Другий Чорт.
– Відчепися, Смерте, і без тебе нудно, – несподівано для самого себе чомусь відповів Органістий.
«Ангели» та «Чорти» якось по-дельфінячому засміялися.
– У тебе є думка, але ти з нею не згоден, – відповів голосом грицевого покійного діда максимою на максиму Другий Ангел.
Гриць усміхнувся, явивши красиві зуби, і продовжував оцю вербально-інтелектуальну гру із цими чортами й ангелами, які чорт’зна чому були тут разом. Найближчі ангели та чорти по-людськи усміхнулися йому, а він продовжував:
– Всевишній один, але має багато перевтілень.
– Коли ти був маленьким, то просив у Бога велосипед, але він тобі його не давав. А коли ти підріс – то украв велосипед і просив у Бога прощення… – відповів йому Третій Чорт із іронічною всезнаючою посмішкою на самих лише устах.
– Коли ми збагнемо таємницю світобудови й настане кінець містерії, яку ми зовемо світом, – прорік

читати