Завантажити

1.

Літо сивіє золотом.
Вовчі ягоди зір.
І не жарко, й не холодно,
Лиш душевно сльозі.

Струмно.
Очі коров’ячі
Нетутешньо-сумні.
І – політики-сволочі.
І поля в бур’яні.

Мов із Лети карасики –
Он листки золоті,
Музи лірика-класика
Еротично-святі.

Похоронніють настрої.
Мов сніжинка – сльоза.
По «бутилочці нА троє» –
Три століття назад...

Щось печаллю розкосою
Тонко виє в траві.

В кров з найближчого космосу
Осипається цвіт...

2.

Трав’яний відвар мойого літа...
На душі – важкий прихід волхвів.
Скрізь туман – як пінна ртуть розлита
Між хрестами й тими, хто не цвів.

Як відкрию очі – бачу вітер.
Як закрию очі – бачу час.
Он моя дорога – наче вітка,
Зламана по яблуку якраз.

А хотілось жить, як в древніх книгах.
Мріялись принцеси і бої,
Маска річки – злоторунна крига,
Подорожі в сонячні краї.

Дружба – щоби зразу – і до пекла.
Пісня – щоб до раю – і назад.
Смерть така близька мені й далека,
Як оцей красивий зорепад.

Літо у природі і у долі.
Між весною й осінню – гніздо.
Готика старезної тополі.
Грому зойк на другій ноті «до»...


* * *

Навіщо йдем?
Куди ідем?
Уже не знаємо...
Про що не можна говорить –
Про те співаємо.

Упізнаємо з нот кількох
Космічну музику
І «сображаємо» на трьох
З чужими музами.

Як вітер, довга, кров шумить
В хрестах без написів.
Тут вічність – мить, що не болить,
Забуті напасті.

Як пуповина, шлях у рай:
Короткий, змотаний.
Сміється Бог –
Старенький Ра –
Над ідіотами,
Які виходять на льодок
Тонкий і ломаний.
І роблять злет –
Останній крок, –
Не знавши, хто вони.

А вже коли отам, за всім,
Ураз дізнаються,
Чомусь...
Напевно, добре їм...
Не повертаються...

ПОЛЮВАННЯ. РЕТРОМОДЕРН

Порожні гільзи.
Порожні гнізда.
Порожні жили.
Час прямокутний
(Такий годинник)...
Гарячі ніздрі
Злої кобили.

В кінці тунелю – тунель направо,
А два – наліво.
Тут золотіють могильні трави
Зорянозливо.

Убитий в спину шляхетний олень.
А біля нього
«Круті вкраїнці» і «Coca Cola»,
Дороги-роги.

Шаманство крові і шум ялини.
І все первісно.
Бо й Місяць юний золотолинно
Над Сонцем висне.

Танцює серце.
Й вино жертовне п’ється: ну що ти!..

Набиті гільзи.
І пінні гнізда.
Й порожні соти...

27 лют. 11.
Карпати.

* * *

Повна достоєвщина.
Село.
Ні кінця, ні краю, ні країни...
І куди ж нас, друже, занесло?
І за кого ж, брате, ми загинем?

Горизонту лінія горить –
Наче жилка пристрасті сумної.
Світ білить – як вишня без кори.
Він, як пляшка, ділиться на троє.

Темний промінь в голубих очах.
Тихо.
Тихо...
Чути серце й дзвони.
Повна достоєвщина і страх,
Що у друга кінчаться патрони.

І пройдуть підранки по душі,
Що своєї крові надивились.
Хто з них більше й тонше нагрішив, –
Ближче до безсмертя й до могили,
Що росте із чорного вогню
(Це Земля)
І білого – водиці...
Хворим світлом правнукам приснюсь
І воскресну віршем блідолицим.

Нині ж достоєвщина.
Туман.
Апокаліптичне щось витає.
Очі тих, кого давно нема,
Наші душі трепетно читають.

Я ж тягнусь до тайного знання.
Від народу втікну до природи.

Церква.
Даль.
Правічне вороння.
Передсмертне відчуття свободи.

ЩОДЕННИКОВЕ. 16 ЛИСТ. 2010.

Першим льодом різана вода.
Птахи попрощались.
Дивно й тихо.
Блиск калини.
Гул у проводах.
Хтось небесний просто в душу дихає.

Взяв я «Слави» в заспаній корчмі
Двісті грамів...
Плюс «сільодку» з хлібом.
Люльку запалив і понімів –
Кровна пам’ять віщого дуліба.

Хтось зламавсь,
Хтось згорбився,
Хтось вмер,
Перебравши градусів і граду...
Хто поет у світі цім тепер
Поряд з депутатами сільради?

Плаче димом вогнище душі,
А калини полум’я – туманом.
Пишеться –
Ножами на ножі.
Дзенькаю –
Стаканом об стакани.

Світ горить –
Як «водка» на сльозі,
Першим льодом різані обоє.
Біла відьма наварила зіль,
Чорна щось ворожить над судьбою.

Та тече угору тільки кров.
Ртуть іще...
Коли до Сонця – нервом.

Ніч.
Сніжинка падає в Дніпро
І зоря...

І Шлях здається деревом...

ДО ТЕМИ «ЖИТІЄ ПОЕТИЧНЕ»

Червоне чорнило.
Рядки золоті.
Кипіння ідей, метафор...
А щоб я такого тоді захотів,
Як був би птахом чи графом?

Була би для мене комфортна даль,
Безглуздий бунт гайдамаки?
Свята і вогненна мені вода,
Чи дівка – тремтлива маківка?

А може, би я в монастир пішов?..
В жіночий хіба...
В дівочий...
Обірваний Шлях –
Як на серці шов,
Як маска на ясні очі.

Монархи й анархи – усе було.
По колу все раз десятий.
І вітер умер.
І розбилось скло.
І пси почали... мовчати.

Такі то у світлі цім пироги.
Про мене плітки кольорові...

А ніжно-космічне ягня жаги
Зализує біль до крові.

* * *

Ця війна не моя.
І душа моя дика не хоче,
Забинтована снігом,
Вертатись назад – до трави, –
Отієї, що райська, що птахом на нерві тріпоче,
Землю кинувши в космос, як в урну поет – чорновик.

Скрізь голодні і злі.
В них сліди від помади і крові.
Знов піду проти всіх і зостанусь один на один
Поміж синім і жовтим, чорнично-багровим,
Може, мить, може, вічність, що житиме кілька годин.

Не люблю лікувань і ремонтів ніяких, нічого.
В монастирськім готелі люблю ночувати тайком.
Все одно (як не крутиш) виходить –
Між чортом і Богом.
Як не встрілиш у когось –
То в серця свого молоко.

Темний час навкруги.
Я самотній, мов Місяць, під ранок.
Лиш молитва й трава, лиш трава і молитва у сні.
Дотанцьовує серце, мов зірваний п’яним стоп-краник,
І енергія предків тремтить, як дитя у мені.

Я не знаю, для чого дана мені жись окаянна,
Але дякую зірці і всім, хто терпів мене тут.

Залишається туга за мною баянно-боянна.
А війна ця – то Всесвіт, з якого втекти не дадуть...

* * *

Манять колючі дроти доріг.
Хлібом твердим, як ножик,
Краю життя своє – не на рік,
А на усмішки Божі.

Грубої в’язки печаль століть
Світиться порохняво.
Голос дитячий із-під землі...
Муза кличе «на каву».

Хмарки у річці файні таки –
Хоч на ялинку вішай.
А на могилі бомж і пташки
Булку їдять і співають віршем.

Сонце заходить в пінні сніги.
Аж зашипіло – й тихо...
Пробує доля мене на згин.
Глибоко дихаю.

Гнізда зимові.
Ночі безсонь.
Світло із болю злого.
Шрамні дороги шармних долонь –
Перші листи від Бога.

ЩОДЕННИКОВЕ. 11 ГРУДНЯ 2010.

Битий фарфор снігів.
Напівсонна жура за собою...
Як монета в труну, пада в річку нічийна зоря.
Завтра вдарить мороз –
І болюче білючим загоїть
У пташках, у вовках, в бунтарях.

Світла церква в снігах без єдиного цвяха постала,
Ну хіба що оті – у Христових руках на хресті...
Битий фарфор снігів на лісах, цвинтарях, на вокзалах –
Мов розчинені «царською водкою»1 осені сни золоті.

Тихо. Вітер – як час, а чи Бог... непомітно присутній.
Кожна п’яна сніжинка спішить пригорнутись до всіх –
Отаких, як вона, – білопінно-хрестатих, невзутих,
Отаких, як і люде, – рожденних на сміх і на гріх.

Місяць – бісовий ріг – заіскрився, нагнувся і – здимів.
Але пісня забута в далекій корчмі ожила.

Битий фарфор снігів...
Я тілесно і з вами, і з тими...

А душа під снігами шукає тепла.

* * *

Вже й небо стемніло – як перша земля на труні.
Струна обірвалася – лінія фронту душевна.
Дивлюся на зорі.
І вічно й дитинно мені.
І чахкає поїзд.
Сміється повія дешева.

Базарна печаль України в мені і кругом.
А даль шоколадна виблискує кров’ю солоно.
І чорт його знає – який там у мене геном
У космосі, що материнське нагадує лоно.

У космосі, де навіть сльози униз не течуть:
Смішна невагомість.
Так легко – що аж нецікаво...
І тане намотана ніч на могильну свічу.
І радість маленька:
На плитці запінилась кава.

Так час надто швидко минає – як літо чуже.
Відходять Додому по духу брати і по крові.

Я диву даюся: мені вже за сорок!..
Невже
Збулися всі сни кольорові?..


ПОДОРОЖ У ГОРИ

Починалися гори.
Хотілося бути орлом.
Починалася й осінь.
І рибки кленового листя
Літали – як плавали...
Плакало «Пазика» скло.
Гуцул старенький шукав себе
Біля обійстя.

Змійка дороги
Була вже також золота.
Сонно звивалась вона,
Як від лоскоту мавка.
Хмара над нами
Подібна була на кота,
Рання зоря –
На червону рукописну правку.

Вівці і коні дивилися вниз –
На ріку,
Адже на ній написав хтось
Ім’я нетутешнє.
В гніздах орлиних
Зозульки кричали «ку-ку».
Юна гуцулка хотілась,
Як в травні черешня.

В нас, на Поліссі, озера,
А тут – навпаки:
Світлом тунельним
До Господа піє трембіта.
Адже робилося ним тут усе навіки.
Далі – легенди...
І Стефаном Довбуш убитий.

Слово тут пахне.
Так пахне в дитинстві пиріг.
Високодонно
Поліському серцю моєму.
Скручую вітер низький
У баранячий ріг,
В пісню – поему.

* * *

За хрестами вікна уже рання язичеська осінь.
Журавлиним ключем поржавілим відчинений рай,
У якому одне деревце зверху з іншим зрослося,
Як уміють зростатися корінь, кора.

Між зорею й травою вже чути воронячу пісню.
На обличчі води юне «бабине літо» тремтить.
А кругом – ні душі.
Тільки біси і боси... і бізнес.
Де нема глибини – там нема висоти.

Золотіє димок.
Тінь сльози.
Чути постріли дальні.
В придорожній корчмі віщо світять ранимі серця.
І берізка стоїть – мила дівка у ловкім купальнику, –
І зоря на воді – вічна маска, що всім до лиця.

Далі – Тмутаракань і дороги, поламані чортом.
Чути пісню ненашу...
І нібито клацнув капкан.
За хрестами вікна виріс Місяць – мов свічка над тортом.
Хтось до когось гука.

Так гукає, що смерть може навіть почути, ласкава.
Смерть співає сама: другим голосом перші слова.
Золотіє димок над гарячою чорною кавою.
Десь народжують демонів мавки, яких цілував.

Скоро осінь.
Туман.
Сиве щастя.
І вирій, і вирій...
Синій відсвіт граніту над тими, що тут, а не тут...

Тиха втеча від себе.
Ловитва червоного звіра
У прозорих тунелях,
Які в нас до світла ростуть.

* * *

Для безсмертя поету зосталось лиш... славно померти...
Десь приблизно у час, коли сніг на крило журавля.
Десь, можливо, тоді, коли вже не приходять конверти,
У ведмедя заснулого більше ніхто не стріля.

А великі хрести роздоріж затуманені синьо.
Тонкошкіра вода забіліла від болю торкань.
Мудрі сови мовчать в далі лисячі, близі осині.
А душа, хо-не-хоч, а притягує тьмутаракань.

Наче цвіт звіробою, димить моя зірка над шляхом.
Миле «бабине літо» горить, як сполоханий нерв.
Для безсмертя поетові фінка, петля, а чи плаха?
Може, другова куля у спину його дожене?

На суконних вітрах так чи інак – закони відомі.
І триває війна.
Й воскресає лиш той,
Хто помре...

Хто ж помер молодим –
Той немов не виходив із Дому,
Під зорею гуляв,
Як під коренем райських дерев.

ЩОДЕННИКОВЕ. 20 ЖОВТНЯ 2010 РОКУ.

Золота і благенька печаль сором’язного ранку.
Ультрадзвонова тиша самотності.
Хвойні бунти.
Чорне писане слово й проспіване біле –
Як ранка.
Буржуазний жирок на тремтливому тілі води.

Але спиртом сухим вже валяється паморозь перша.
Переламаний голос вирійного птаха з пітьми.
А душа моя сива над річкою віршить і вершить:
Їй же хочеться ритму,
А не залишати томи...

Їй здається – нема окрім неї нікого у світі.
Запітніле вікно.
А по ньому листочок пливе.
Ще зоріють під тином запізно народжені квіти,
Засинає дорога –
Фатальне продовження вен.

У тайзі підсвідомості лиси гуляють і леви.
А сопілка з орлиної кістки співає про рай.

Золотіють і сивіють всі, хто хоч трохи дерева.
Хто хоч трохи пташки,
Тим здається –
У вирій пора...

РАННЬООСІННІ ВІЗІЇ

Перезавантаження печалі.
Душ різких підземні небеса.
Чорнобривці коренем кричали
На бездомний вітер в парусах.

Снігу по-дитячому схотілось.
Триголоса пісня розплелась,
Розгорілась – і десь там зомліла,
Біля рибоокого крила.

Петриківський розпис мого лісу,
На Дніпрі написане ім’я.
Сонне Сонце – вовча шкура лиса,
Що ховає волю в кураях, –
У чиєсь раниме серце світить...

Світить, та не гріє –
Як майбуть.

Осінь...
Аж плоди ламають віти.
Аж у вирій пращури зовуть...

У МУЗЕЇ

Поржавілі шаблі шварґотіли в музеї про волю.
Поряд куля-бабуся – голодна-холодна під склом.
Як діди, в саркофазі, лежать он дуельні пістолі.
А в кутку, по-сирітськи, безсмертної лірики том.

Манекени і кості, костюми і плаття шовкові...
Динозавровий череп... вози і жіночі духи...
Об тіла ворогів стерта, гнута, як доля, підкова,
І маленькі хрести, що єднають низи і верхи.

В різних залах музею тачанки, тачкИ, кулемети...
Стріли, списи, нагайки, заснулі у мушлях вітри.
Крізь тумани віків чути буйне дитинство планети,
Наче дерева серце за ветхим шматочком кори.

Онде Моцарта ноти, пожовклий рукопис Шекспіра...
Он Єсєніна кров’ю написаний вірш про усе.
Хочеш – серцем проймаєш історію, хочеш – на віру.
Хочеш – маєш у цьому, а хочеш не маєш сенс...


* * *

Голос білої скрипки – мов першого снігу чекав.
Та наразі цей дощ аж кричав, не хотівши сивіти.
Дітлахи мегаполісні дзвінко сякались в рукав.
Розмивалися спиртом червоним
Деталі пластмасових квітів.

А збудована ще «при совєтах» «промторжа» корчма
Чатувала на душі, сварилася з церквою злою.
Завертали до неї і ті, в кого мами нема,
І посварені з друзями, з часом, собою...

Чорнобрива печаль у куточку сиділа одна.
Лиш вона була справжня:
Все інше за гроші куплялось.
І зміїлась дорога – як піснею рвана струна,
І неясно було: вечоріло, цвіло чи світало...

Було ясно лише, що стріляли у спину мені.
Вітер вірша ще з кров’ю зривав –
Мов з козацького дуба.

Але скрипка горіла в хрестато-туманнім вікні...
І питання – не бути чи бути –
Різьбилося руба.

* * *

Нетутешність...
Теплі гнізда в терні.
Світлий вітер.
Золото.
Журба.
І дощі – немов життя – перервані,
І калина у тонких губах.

Дерев’яно.
Рідно і туманно.
Ще й ворони –
Вірний крик землі, –
Так-от балансуючи на грані,
Гріють лапки на моїм стволі.

Самотіє яблуком на груші
Сонце водянисто-кров’яне.
Тишу зір лиш серця звук порушить –
І мине...

Хтось уже не має сили жити,
Бо нема ні сенсу, ні смаку...
І вмира останнім ворожбитом
Білий кінь на чорному скаку.

...Так-от все.
Нема й мені ілюзій.
Віддались кохані й королі.
Продались або спилися друзі...
А слова для пісні замалі.

За вікном гуляє п’яна воля.
Нетутешність.
Холод.
Зорі.
Дно.

І кричить хтось:
«Коля! Коля! Коля!..»

Але Колі, видно, все одно...

НОСТАЛЬГІЯ

Екстерном прожите моє життя
На злім переломі часу,
Коли помінявся не тільки стяг,
А все і усі відразу.

Моє покоління пропаще... що ж...
Були покоління й у пащі.
Майбутнє в тумані.
Душевна дрож.
Пегас не знаходить паші.

Чорнобильські трави йому не в смак.
Базар...
Навіть храм базарний.
На продаж усе: і червоний мак,
І дівчина-сарна.

Тому я на владу таку плював
З високих сосен Полісся.
Іще Україна ледь-ледь жива,
Іскрить – наче шкіра лиса.

Розруха Імперії.
Не нове.
Уже не одна розпалась.
А ми на мості старому живем,
Високі багаття палим.

І дим від багать тих солодкий, сол...
А вітер ламає віти.
Ждем... може, прийде який могол
І нас же про нас просвітить.

...І це вже було.
І усе було:
Бунти, круги і дороги...
Шукаєм у Всесвіті НЛО,
В собі загубивши Бога.

1 «Царська водка» – суміш концентрованих кислот: азотної і соляної. Розчиняє більшість металів, у тому числі й золото.

читати