Електронна бібліотека/Есе

ЩоденниковеОлег Янченко
Фіалки від незнайомцяЮлія Єліна
ПровинаЮлія Єліна
У полоні спогадівЮлія Єліна
Випадкова зустрічІван Корсак
Любов ЧугайстраГанна Заворотна
Київ – ЛеополісОлег Янченко
Киця-мандрівниця (цикл лімериків)Іван Лучук
Моя країна нафталінне стерво...Христина Букатчук
Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Донька знахаркиГанна Заворотна
На розстанях долі. Уривок з романуІван Корсак
«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
Завантажити

Питання премій і відзнак (у першому числі світової – Нобелівської) лежить радше у площині суспільно-політичній, аніж культорологічній. І адресоване воно більше до тих, хто цю премію дає, а не до того, потенційного щасливчика, кому дали-не-дали. А отримує її, премію, не так особистість, і не так країна, як держава, яку той чи інший нобеліант уособлює. «Мені хотілося пожить в моїй державі. Але ж держава батьківщини не додасть» – написалося мені колись після річного життя і праці у США, звідки я повернувся свідомим і загартованим громадянином України, зоставшись, надіюсь, поетом.

Там же зустрів чимало наших «фізиків і ліриків», тобто репрезентантів як гуманітарних, так і технічних галузей знань. Наші фізики, хіміки, біологи... доволі комфортно і перспективно почувають себе поза межами своєї катастрофічно швидко збіднілої батьківщини-держави, держави-батьківщини, яка не може вже їх забезпечити не те що нормальною зарплатою, більш-менш модерною матеріально-технічною базою для реалізації альтруїстичних творчих планів. Так що про досягнення, які «найбільше прислужилися людству в різних галузях діяльності», – і мови у нас бути не може. Хіба надіятись на якесь ентузіастичне чудо.

От і виходить, що в негуманітарній галузі у реально видимій перспективі можемо у кращому випадку радіти хіба нобелівському лауреату українського походження, а не українському громадянину, етнічному українцеві. 

* * *

Що ж до гуманітарної галузі, то тут – окремий дискурс.

Тут ми маємо кілька нобелівських лауреатів...

Еге ж. Адже відзнаки для відзнакодавців і «всієї світової громадськості» свідомо чи підсвідомо асоціюються з державами, представники яких ці нагороди одержали.

Так-ось, із 1901 року, коли згідно і заповітом шведського підприємця, винахідника та філантропа Альфреда Бернарда Нобеля, який весь свій статок (близько 31,5 млн шведських крон) призначив на фінансування міжнародної премії, серед лауреатів Нобелівської – Іван Бунін (1933 рік), Борис Пастернак (1958), Михайло Шолохов (1965), Олександр Солженіцин (1970), Йосип Бродський (1987)...

Всі вони – представники держав, до яких у той чи інший час входили різні частини української нації: 1918-1939 – частина західної України належала Польщі, а східна Україна тоді, які відомо, асоціювалася із Росією, у прогресивнішому варіанті – із Малоросією.

Тому із точки зору, скажімо, того ж американця, який донедавна не розрівняв «Юкрейн» і «Рашен» тут все о’кей – ніхто не ображений.

Нам же, українським, зостається хіба що шукати в нобелівських лауреатів українські корені (Іван Бунін, Михайло Шолохов) – і тішитися хоча б цим, обурюючись у свою чергу шовіністичною статтею Олександра Солженіцина «Як нам облаштувати Росію», відверто антиукраїнським віршем Йосипа Бродського «На незалежність України» (1991), який закінчується рядками:

С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи!

Только когда придет и вам помирать, бугаи,

будете вы хрипеть, царапая край матраса,

строчки из Александра, а не брехню Тараса.

Не секрет, що більшість із нобелівських лауреатів мають єврейське коріння, адже євреєм був сам Альфред Нобель: господар – пан.

І хоч-не-хоч, а думка серед творчої братії константна: Нобелівський комітет зважає не лиш на політичну кон’юнктуру, ієрархія України як держави в якій (чого гріха таїти) зостається доволі низькою, а й на національність номінантів, віддаючи перевагу таким, як, скажімо, Пастернак перед такими, як Блок чи тим більше національний Єсєнін. Винятки, звичайно, є, але вони, як відомо, лише підтверджують правило.

Звідси, зважаючи на резонну вимогу для номінантів на Нобелівську премію – бути відомим не лише у себе на батьківщині, але й розкрученим у світі: перекладеним, виданим хоча б основними мовами: англійською, німецькою, французькою, іспанською... китайською – у нас, українців, справи йдуть флегматично.

Знаю-відчуваю це із власного досвіду, тому замість подальших роздумів пропоную конкретне «інтерв’ю на тему», яке у мене три роки тому (після мого повернення з Ірландії) взяв мій друг – волинський поет і журналіст Віктор Вербич. Назва його – досить оптимістична, а постреалії – суто наші, українські... слабодержавницькі.

У контексті цієї розмови (особливо у постскриптумі) – натяки-відповіді на запитання: «Чому ми не маємо Нобелівської премії?»

 

«УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК СТАНЕ НОБЕЛІАНТОМ»

«Ігор Павлюк, завітавши до СіДу, розтаємничив інформацію про те, коли Україна нарешті матиме свого нобелівського лауреата. Сумніватися в чесності номінанта на Шевченківську премію-2007, члена президії НСПУ, співдоповідача про сучасну українську поезію на останньому письменницькому з’їзді, старшого наукового співробітника Інституту НАН України імені Тараса Шевченка (цей перелік регалій можна продовжувати) не доводиться. Поет, прозаїк, літературознавець, драматург, не просто тусується в літературних колах США, Польщі, Туреччини, Грузії, Великобританії, а має вагомі творчі здобутки, що котуються як Україні, так і за кордоном. А нещодавно він повернувся з Ірландії.

 

– Під егідою Ради Європи в Ірландії відбувся міжнародний культурницький семінар, – каже гість СіДу. – Україну представляли бандурист Володимир Єсипок, театральний режисер Сергій Проскурня, Марина Скирда, заступник директора Національного музею мистецтв, і я, Ігор Павлюк. Ми перебували в ролі репрезентантів української культури. Адже Рада Європи зацікавлена, щоб Україна ввійшла у світовий контекст.

 – І в галузі літератури? Але ж українських письменників у світі не знають…

– Це факт. Тому й у Посольстві України в Ірландії мав доповідь англійською мовою про українську літературу. Її слухали літератори, перекладачі з Великобританії, Ірландії, скандинавських країн. Європа зацікавлена, щоб Україна мала Нобелівську премію. Цього року нобеліантом став Орхан Памук із Туреччини. Польща має кілька лауреатів. Ірландія, населення якої 3,5 мільйона, пишається чотирма нобелівськими лауреатами, бо вони репрезентують країну перед усім світом.  

– Україна оточена державами, що мають своїх нобеліантів. З сусідів у нашому статусі хіба Білорусь, Молдова...

– Це постколоніальні країни. Та вони принаймні за населенням і територією поступаються майже 50-мільйонній Україні. А 3,5-мільйонна Ірландія намагається нас протегувати. Але справа порятунку того, хто потопає, у його ж руках. Я про це багато говорив і з Яворівським, і з Драчем, і з Жулинським, і з іншими батьками нації. Та руку допомоги простягає не власна держава, а Рада Європи, яка фінансувала й імпрезу, у якій я брав участь. До мене підійшов ірландець Том Мур, який перекладає з російської і хоче вивчити українську. У нас усе впирається у фінанси. Я запропонував провести в Україні міжнародний фестиваль. На державному, національному рівні нам давно треба протегувати наших письменників.  

– В Ірландії поет, прозаїк і літературознавець Павлюк назвав конкретні імена?

– Звичайно! Але про представників старшого покоління, тих кого в нас вважають класиками, там ніхто й не чув. Вони зовсім не розкручені. А про сорокарічних уже Європа знає. Тож саме їх треба розкручувати.  

– Ти – один із них?

– Чому би й ні? Під час поїздок Європою... я бачив, як мене сприймають. Усі переконані: українська поезія поки що сильна, але й досі нема жодного нобелівського лауреата. Потрібні фінанси від нашої держави, а назустріч Європа вже рухається. Однак переклади з української на англійську – доморощені. Світ не визнає перекладів українських перекладачів іноземними мовами. Такі переклади не котуються. Це мусить зробити англієць, француз, німець... Та знавців української дуже мало. А той самий Том Мур, відкрита, щира душа, володіє російською (у нього й дружина – росіянка), хоче вивчити нашу мову.  

– Відразу ж випливають асоціації із нині уже покійним ірландцем Патріком, з яким ти працював у Нью-Йорку…

– Ми разом із ним були „монахами” в барі. А тепер мені ірландці казали: маєте „великого брата” в образі Росії, як ми – в образі Англії. Правда, вони тепер дуже розумно ставляться до свого „великого брата”, намагаючись використовувати всі плюси. В ірландців патріотизм не пафосний, а іронічний. У них навіть шорти – під колір ірландського прапора. Жартують з цього приводу. Та в них нині культ історії, культ кельтської пісні, відродження мови. Ірландська, до речі, дуже відрізняється від англійської. Чиновникам доводиться складати іспити на вільне володіння ірландською мовою! Це багата країна, де люблять життя і ставляться до нього по-філософськи. Хоча там пережили страшний голод (до 90 відсотків населення вимерло), цей народ має дуже важку історію. Люди щирі, відкриті. Ірланцями опікується Рада Європи, а вони, виходячи на наше посольство, хочуть допомогти нам, аби включити у світовий контекст.  

– Невже там українське дипломатичне представництво доросло до відстоювання наших національних інтересів. Складається враження, що повпреди України в інших державах відстоюють передовсім інтереси Москви.

– В Ірландії Україну репрезентують представники вже молодого покоління, які не зациклені на старі стереотипи. Українців у цій державі з кожним тижнем більшає. Вони – серед тих заробітчан, які подалися в Ірландію.

– Але ж там навіть кліматичні умови...

– Тепла країна. Пальми ростуть. Не сподівався я таке побачити! Сонце, правда, нечастий гість. Але постійна температура українського березня. Коли визирне сонце, ірландці залишають усі свої справи (неписані закони!) і підставляють животи під проміння.  

– А щодо літератури...

– Вони чекають імпульсів від нас. Відповідний обов‘язок відчуваю вже й на собі. Я запропонував організувати міжнародний літературний фестиваль у Києві. Неодмінно запрошу на нього й журналістів „Сім‘ї і дому”. Фестиваль відбудеться навесні, орієнтовно у березні. З цього приводу вже досягнуто домовленості з Кетрін Бусман, координатором культурницьких програм у Раді Європи.  

– Україна вже намагалася мати свого нобеліанта – Івана Франка, Павла Тичину, Василя Стуса...

– А сьогодні кожен третій український поет за рівнем таланту може стати нобелівським лауреатом. Щоб це стало реальністю вже незабаром, через кілька років, нам допоможуть ірландці англомовними перекладами».  

Інтерв‘ю в Ігоря ПАВЛЮКА взяв Віктор ВЕРБИЧ

(Сім’я і дім. – Луцьк). – 2007. – 4-10 січ.)

PS. Кошти на реалізацію запропонованого ірландцями спільного проекту (до речі, досить невеликі) в Україні-державі досі, незважаючи на всі мої зусилля, знайомства, звернення до можновладців найвищого рівня в Україні, так і не знайдені досі... А умовою підтримки таких проектів є саме гроші від держави, а не від приватних спонсорів. Отака-от нобельська (є й така (гумористам дають) в Україні – за назвою села Нобель на Рівненщині) Нобелівська премія... Розумному достатньо?



Партнери