Завантажити

Треба було б свій комбінезон вдягти,— покаявся.— Так новісінький же ще...»
За першою заставкою попалася в кімлю щука, золена й прудка. Павло кілька разів хапав її, та все невдало, щука випорскувала з пальців, доки не шубовснула у воду.
— От тобі вже нема однієї—сердито буркнув Павло.— Так наловиш, роззяво!
А тут па додачу в паху так жальнуло, мов старою кропивою, що аж присів і процідив крізь зуби: «І-і-іх! Треба було таки надіти комбінезон, хай він пропаде!»
Заставив іще раз і довго грузився в муляці поперед кімлі, тримаючи її одною рукою, а другого ширяв у воду, як бовтом, та приказував: «Іди, іди... Виллазь!» Тоді рвучко витяг снасть — порожньо, сама ряска, сувої куширу, очо ретяні дудки та равлики. Сонце світило просто в кімлю, і все те зелене добро з водяного царства сліпило очі колючими кришталевими промінцями. Павло став поволі перегрібати п'ятірнею кушир і раптом: ляп-ляп — карась, широкий, у долоню, і червоний, мов з міді. Не роздивляючись, спровадив у брезентову торбу, що вже намокла і торохтіла.
Далі він уже не чув, кусало його чи ні, а тихо крався поміж лататтям, розсовуючи його грудьми, нечутне занурював кімлю і товк ногами та веслом, по-хлоп'ячому приказував: «А дзінь-дзінь, щучка... Дзінь-дзінь-дзінь!»
Коли піймав другу щуку і вкинув у торбу, подумав: «Оце було б дві».
А як попалася й третя, аж уголос сказав:
— А це було б уже три!
Інколи ставав перепочити і слухав, як позаду нього сичать, влягаючись на своє місце, кушир та латаття, як сонечко гріс сухі плечі, а вода під берегом уже пе студить груди, обліплені сорочкою, а зогріває, ніжить м'яко, що отак би й заснув у її теплих обіймах... У незболочених закапелках при самому березі вода стояла така прозора, що видно було дно: тонкорунну зелену травицю, верболозове гілля, обліплене важкими зеленими кім'яхами бодяги, та муляву рибку дрібненьку, що стояла косячками проти тихої, ледь помітної течії.
Неподалік на чистоводді, лишаючи за собою два тонкі водяні вуса, плив вуж. Поволі похолонуло в грудях, але він згадав, що вужі не кусаються, що в дитинстві навіть носив їх, ті холодні, гнучкі веретена, за пазухою, то тільки лоскотпо було — і заспокоївся. Од першої тої згадки про дитинство прокинулася й друга, третя... Як голяка ловив старим кошиком без дужок в'юнів та бобурців; як мало пе щодня, влітку і взимку, продирався в лузі крізь гущавину з сокирчиною за паском, і кожен пень був йому не просто пнем; а щасливою знахідкою, купкою дров; як пас череду отуто на прирічкових низах та пік у кізячковому жару степову картоплю, таку піскувату, що й хліба до неї пе треба; як ходив місячними вечорами зі своїми однокашниками молоденькою сивою сосною посеред села — «парубкував», а що дівчата-підлітки охочіше горнулися до старших, то зробили бубну, доп'яли десь стареньку балалайку і зманювали їх тим нехитрим оркестром до себе, хоча й цілуватися що не тямили, а тільки гогошились: торохтіли в бубну, тюгукали та свистіли в чотири пальці...
Потім його виряджали у ФЗУ, і дівчатка співали йому під бубну з балалайкою прощальної пісні:
Последний нынишний денечек Гуляю с вами я, друззя...
І Настя Кушнірівська співала, вимовляючи не «друззя», а «друздя». А як ручкалися на прощання, чого ніколи раніше не робили, і розходилися, Настя вбгала йому в долоню напахчену дешевими духами хусточку з двома літерами, вишитими зеленою ниткою: Н+П. Любила ж, видно... А він, замість обняти, пригорнути дівчину, бувало, перечіпав її, ніби ненароком, або штовхав зненацька на соснину й реготів пришелепкувато. Да... Бачив її, як приїздив три роки тому до батька. За офіцера вийшла. Гарна зробилася, товстенька, щоки цвітуть... Ну, та й він не прогадав. Рита жінка добра, хоч і погулювала колись, чув од хлопців по роботі. Зате зараз ні-ні. Воно й краще, як замолоду покрутить, замужем смирніша буде...
— Еге, чого ж це я стою,— сказав сам собі.— Там першу щуку прогавив, тепер — розмечтався. Уже б досі десятків зо два піймав.
І заходився ловити: то мовчки, зосереджено, то з радісними вигуками, як траплялася добра рибина, то з піснею на одне слово: «Тру-ру-ру, тру-ру-ру...»
В полудень прийшов Никифор з костюмом, черевиками та брилем. Аж тоді Павло вибрів на берег і, почуваючи млосну дріж у ногах, помився та перевдягся.
— Чималенько накишкав,— сказав Никифор, виважуючи торбу. А сам подумав: «За що не візьметься, бісів хлопець, все в нього до ладу получаєцця! »
Назад ішли помалу, бо Павло таки добряче натрудив ноги, ледве переставляв їх і вже вкотре шкодував: «Якби ота перша не втекла, якраз нормально було б. П'ятнадцять штук. А так тільки чотирнадцять».
І та перша — п'ятнадцята — щука здавалася йому зараз найбільшою...
— Якщо вже кликати когось із чужих, то нужних людей, полєзних, — сказав Павло, дізнавшись про гулянку — Голову колгоспу чи ще когось, хто вам пригодиться.
— А що голова,— обережно заперечив Дзякун.— Поки на роботу ходили, поти й голова — голова. А зараз йому до нас діла немає, нам до нього. Пшеницю в механізаторів купуємо, пенція по закону йде. Хіба Митра Лободу

читати