Завантажити

гукнуть, лісника. То такий чоловік, що без нього не обернешся: дров треба — до Митра, сіна корові на зиму — до Митра, коней грядку виорати чи торфу привезти — знову ж таки до Митра.
Так і порішили: кликати лісника та ще директора школи з директоршею. Останніх Павло забажав. Як-не-як — люди вони культурні, шановані в селі, до того ж якби не директор, бути б Павлові й досі слюсарем. То ж бо директор тяг його до сьомого класу, можна сказати, за вуха: просив, умовляв, примушував — і таки вивів у люди. Адже перше, що в Павла спитали, коли висували в майстри — яка освіта. Сім класів. Не п'ять і не шість, а сім! Може, це й виручило, бо кандидатур на бригадирство було аж три.
І ще домовилися: родичі посходяться й самі, а Митра Лободу та директора з директоршею слід привезти машиною. Це раз. Друге: родичі, як люди свої, питимуть і самогонку, а чужим треба взяти лавочної, бо — невдобно. Митро, правда, такий, що й гарячу смолу питиме, а директора й директоршу треба пригостити по-культурному...
Надвечір стали сходитися гості, ближні й дальні дзякунівські родичі — брати, сестри, племінники й племінниці, навіть один онук, сержант понадстрокової служби. Жіноцтво, перецілувавшись, мерщій розв'язувало вузлики й обдаровувало Борка гостинцями, які він мовчки на вибір поїдав, з усіх боків обдивлялося Риту, нову свою родичку, і, вдоволене, заходилося допомагати поратися коло риби, печі та столів. Чоловіки ж повсідалися під грушею біля «Москвича», закурили і завели свою балачку: розпитували у Павла про ті краї, де він живе, про те, чи й досі є в Ростові вурки, про роботу, «квартирю» і знов-таки про заробітки. І за всім цим у кожного чаїлося найголовніше питання: де можна взяти такі гроші, щоб купити машину? Однак про це мовчали, вважаючи, що то «не вашого ума діло». Тільки сержант-надстроковик ні про що Павла не розпитував, а сам, улучивши мовчанку, поривався розповідати і починав здалеку: «А вот в нашій часті, де я служу...» Він щойно приїхав у відпуску і тепер з нетерпінням ждав, коли вона закінчиться: адже в частині його вже, мабуть, оформили на нове, незвичне й красиве звання — прапорщик! Одначе сержанта слухали не так уважно, як Павла — кожен служив свого часу,— і часто перебивали.
Коли сонце торкнулося очеретів понад річкою, Павло розчохлив машину й поїхав за почесними гостями, міркуючи по дорозі, як бути: забрати директора з директоршею і Лободу разом чи привезти їх окремо. І що взяти — коньяку та шампанського чи горілки та вина. Так, вагаючись, і до крамниці увійшов.
У крамниці було велелюдно, як і всякого недільного дня: чоловіки брали по маленькій і йшли в берег посидіти, жінки розкошелювалися на «концерви» з риби та чорне якесь повидло, дітвора товпилася за цукерками.
Павло привітався до всіх своїм «С-с-тє!» і, відчуваючи, що усі на нього дивляться, сказав до продавщиці несподівано для себе самого:
— Дві коньяку, дві —шампанського.
І виклав на прилавок аж чотири десятки, хоч треба було три.
Коли виходив з пляшками, почув за спиною нетерплячий шепіт, від якого приємно замлоїло в грудях:
— Хто ж то воно?
— Та Павло Дзякунів, хіба не впізнали?
— Ти ди', яким козирем став.
— Видно ж, і грошви!..
Директор школи Іван Лукич, а по-ковбишівськи просто Лукич, зустрів Павла надворі з помийною цеберкою в руках — поросяті виносив,— розчулився вкрай, забідкався, що не може в такому вигляді обняти дорогого гостя. Лукич був людиною м'якої, навіть ніжної вдачі, понад усе любив діяльність і мав у селі безліч обов'язків: директорував, читав лекції на фермах та польовому стані, збирав місцевий фольклор, завідував народним музеєм, співав у клубному хорі, грав найскладніші ролі в п'єсах, які сам же й ставив, був членом сільвикопкому й головою товариського суду...
Вислухавши Павлове запрошення їхати в гості машиною, Лукич благальне замахав руками, знявши їх догори:
— Що ти, що ти, Павлику, ми люди не горді, прийдемо й пішки. Скільки ж тут їхати! І загукав на грядки до дружини:
— Наташо Пилипівно! А кидай лишень сапу та перевдягайся, Павлуша ось кличе нас у гості. Він провів Павла до машини і все казав:
— Повиростали мої орлики, розлетілися межи люди. От і ти — мужчина вже, повноцінний громадянин. Так і мусить бути.—І додав латиною улюблену свою завчену ще в інституті фразу.
Митро Лобода, уже напідпитку, погодився їхати не одразу.
— До мене сьогодні дзвонили з області, приставний буде. Роботу перевірятиме,— сказав і подивився уздовж вулиці так, ніби «приставник» мав ось зараз виткнутися з-за крайньої хати. В селі знали, що Митра хлібом не годуй, а дай повеличатися службою. Якщо до нього, приміром, звертався По допомогу хтось із рядових селян, Митро казав: «Ніколи сьогодні. Жду приставника з району»,— якщо ж хтось із поважніших — голова кооперації, бригадир чи лавочник, брав вище: область.
Так і стояли перед ворітьми: Митро не поспішав йти в двір, Павло — сідати за руль, бо знав, що «полєзні дюди» люблять поноровитися. І чим дрібніші за посадою, тим дужче.
— Ну що ж...— сказав Павло по довгій мовчанці й ступив крок

читати