Завантажити

один голос. Стоїть, сердека, очi вивалив, мов баран, далi озирнувсь та й каже: "Нєшта то вашi грушi-ста?" - "Адже ж не чиї, як нашi". А вiн як крикне на них: "Ах ви, хахли безмозглiї..." (а зараз лаятись! що б то перше розпитати та тогдi б вже лаявсь, скiльки хотiв). "А зачим ви, - каже, - менi тагда не сказали, как я з воза мiшок узяв?" - та до них з пенею: "Ви, - каже, - зiваєте по старанам, а я вот нiс-нiс, да вота как умарился, да амуницю патьор. Вот, виш, мундер запачкал! Давай сюда деньги на вичистку". Наше хазяйство щоб то i сюди i туди, так де ж! нi приступу, та ще й лає. А далi ухватив за комiр i тягне i кричить: "Давайте на вичистку та за праходку: я казьонний мундєр патьор i сапоги таптал, давай та i толькаi" Нашi нi вiдхрестяться, нi вiдмоляться: "Цур тобi, - кажуть, - батечку! здiлай милость, господа служба, озьми собi i грушi з мiшком, тiльки цур тобi! вiдчепись i пусти!" Так де! Так реп'яхом i узявсь i каже: "Мине чужово не нада; не хачу ваших груш, а подай майо!.." Що тут на свтi робити? Iще таки подумали сяк-так, щоб вивернутись: хотiли iти до волосного правленiя, так москаль не тiї спiва: "Вон моя команда! - та й показує на салдацький патрет, - пайдьом iк ньому". Нашi бачать, що непереливки, страшно! Кинули йому п'ятиалтинного - так нi: веди до ятки, постав за проходку кварту водки. Нiчого робити, поставили, аби б вiдчепивсь та не вiв до салдата, що з оружжем стоїть. Як же опiсля розслухали та роздивились i вгадали, що то салдат мальований, так аж об поли вдарили руками та - фiть, фiть! - посвистали та й пiшли до возiв. А Кузьма Трохимович у своїй ятцi смiявсь-смiявсь, що аж качається, а далi каже: "Ох!" - та й сiв, зложивши руки, приглядатись, що ще буде за кумедiя.
Уже було геть-геть. Ось i дiвчата зiбралися iти на ярмарок, бо усе пiджидали, щоб порiдшало народу на мiсцi; а то, як у тiснотi, так думали, що їх не так i розглядають. Ось i тягнеться низка їх, та усе на пiдбор: одна вiд другої чорнявiша, одна вiд другої краща. Порозряджуванi так, що господи! Серед дня сонечко пригрiло, так воно й тепленько: от вони i повихоплювались без свиток, в самих баєвих червоних юпках, що так, як мак цвiте. Скиндячки на головах усе по-харкiвськи положенi, коси у дрiбушки позаплiтуванi i жовтими гвоздиками та барвiнком позаквiтчуванi; у сорочок i рукава, i ляхiвки повишиванi та повимережуванi; на шиях намиста у кожної разкiв по десять, коли ще не бiльш: аж голову гне! Золотi дукати та срiбнi крести так i сяють; плахти картацькi, запаски i шовковi i колiсчастi* (*Мережанi), пояси каламайковi; та усi як одна у червоних черевичках i у бiлих та у синiх панчiшках. А за дiлом же вони й вийшли? А як же? Витрiшкiв купувати, та щоб чи не пожартують парубки з ними. Вже звiсна дiвчача натура, хоч у панствi, хоч у мужицтвi.
От ходять по ярмарку, дещо собi вигадують i регочуться; як одна - зирк! та й каже нищечком: "Дiвчатка! дивiтесь: у нас постой, солдати!" - "Врешеш! Де ти їх уздрiла?"- питаються i розглядаються усюди. "Та онде, онде, бiля дiгтярної лавки стоїть з оружжом калавурний..." -"Так i є", - гукнули усi та .й почали щебетати та смiятися, з мiсця на мiсце переходять, та одна одну пха, то буцiм спотикаються; а самi знай озираються та, як тiї пави, вихиляються, щоб салдат до них озирнувся та зачепив би котру. От тут би їм i лахва, тут би вони й стали його розпитувати, чи тут проходом, чи постоєм? От тут i сказали б йому, щоб з товариством приходили до них на вечорницi, бо вже вони дуже давко бачили що путнє, а свої парубки остили i обридли.
От i визвалася з них Домаха та й каже: "А тривайте лишень, я пiду побiля нього, та вже ж не я буду, щоб вiн мене не заняв; ось дивiтесь лишень. Та глядiть, коли треба буде, то вiдкликайтесь до мене". От i пiшла, буцiмто й не вона. То сюди, то туди озирнеться, то пiсеньки пiд нiс собi мугиче, то хусточкою помахує, то нахилиться пiдв'язку пiдв'язувати... от вже i до салдата доходить та неначе з ким-небудь i розмовля: "Де то тут шпалери та шумиха продається?.. Коли б менi хто показав?.." Та й заспiва собi нишком. О! що то вже за дiвка!.. Вона не знала, як пiд кого пiдвернутись? Вона не вмiла, як кому пришви пришити? Ну, ну! I проворна, i жартовлива була, та таки i свiту видала: аж два годи у Харковi по мойкам заробляла, такiї вже не вчити: усе знала.
Як побачили подруги, що вона вже близенько бiля салдата, а вiн її ще й не зачiпа, мабуть, не бачить, та й гукнули до неї разом: "А куди ти, Домахо, пiшла?" А вона бiля салдата стоїть i хусточкою махає та голосно i кричить: "Ось куплю шумихи на квiтки, коли який чорт не перепине ". А наш салдат стоїть, нi зачiпляє; нi перепиняє i нiчим її не займає! "Що за недобра мати, - думає Домаха, - таки бiля самiсiнького його йшла, а вiн мене i не займає. Хiба не смiє, чи що? Та вже ж вернусь ще..." От i вернулася i таки бiля самiсiньких його нiг iде.. i впустила хустку, буцiм загубила, думаючи, що салдат гукне на неї, щоб вернулась i пiдняла хустку: от вона тут з ним i заговорила б, i пожартувала, а там би i

читати