Завантажити

як орел,
Як побачив, та i вмер...
 
Добре було Денисовi так бришкати без Василя; а той би його заткнув за пояс чи у танцях, чи так у речах або в молодецтвi, бо вiн собi був на те уродливий. Коли було озьметься за танцi, так i не кажи, що годi: перетанцює яку хоч музику; коли ж пiдвернеться до дiвчат, то вже нi на кого бiльш i не дивляться, тiльки на нього i його одного слухають, а на опрочих плюють; коли ж пiдсяде до старiших та стане загинати їм свої балянтраси, так усi, i старi i молодi, сидять та, пороззявлявши роти, слухають хоч до пiзньої ночi.
Такий-то був наш Василь до сього часу. Тепер же вiн мов остуджений. Вийшовши з хати, де б то йти до гурту та, взявши дiвчину, туди б i собi танцювати; нi, пiшов собi, сердека, стороною вiд людей, схиливсь на плiт та й дума: "Що се менi сталось? Таки нiчого не чую, нiчого й не бачу, тiльки одну сю чорняву дiвчину! Вона в мене i перед очима, i на думцi!.. Чому ж не займу її? Але! Бачиться, i не смiю або й боюсь, щоб i не розсердилась... А як здумаю, що вона на мене мусить розсердитись, i коли пiдiйду до неї, то вона вiдвернеться вiд мене i прожене, то вiд сiї думки i свiт менi немилий, i сам не знаю, що з собою робити!.. Пiшов би й додому, так отут неначе прикований. Нудно, менi на сеє весiлля i дивитись; а очей не вiдведу вiд тiєї хати, що он на приспi сидить моя дiвчина та щось з подругою розговорює, та, чи менi так вже здається, чи таки справдi, що на мене поглядають, може про мене..."
- Чого так зажуривсь, Семенович? - сказав йому Левко Цьомкал, підстарший боярин, та й вдарив його по плечах. - На дiвчат заглядiвсь, чи що? На лиш потягни люльки, та повеселiшаєш, та й ходiм танцювать. Бач, якi бойнi дiвчата з города понаходили.
- Не хочу люльки, - каже Василь, - трохи не вона менi i завадила. Так щось нездорово! Або оце додому утiкати, абощо? Кiнчай тут за мене порядок.
- Цур йому, - каже Левко, - ще погуляймо. Мабуть, чи нема тобi чого з очей? То проходись по вулицi, воно й минеться; або йди, лучче усього, та подивись, як дiвчата танцюють. Ну, що вже Кубракiвна вдала, так там вже за всiх. Що за танцюра! Та й дiвка, брат, важна! Коли б до осенi не втекла, то не мине моїх рук.
Мов лихоманка стрепенула Василя: поблiд, як полотно, та аж руками схопивсь за коляку, щоб не впасти вiд журби. Вiн-бо думав, що се його дiвчину Левко вихваля; бо, звiсно, коли хто котру любить, то й дума, що вона i усiм така хороша i люб'язна здається, як i йому. Послухав трохи чмелiв, далi схаменувсь i на хитрощi пiднявсь, давай його випитувати:
- Де Кубракiвна? - каже, - Чи не та чорнява, що повна шия намиста з хрестами? (себто Маруся).
- Нi, - каже Левко, - нам до тiєї далеко. Моя он, бак, русява, що трошки кирпатенька, у свитi та рушником пiдперезана.
Полегшало нашому Василевi; аж здохнув, i очицi, як ясочки, заграли, як почув, що не його дiвчину Левко любить. Тепер йому дарма i Кубракiвна, чи тут вона, чи де, а дiавай мерщiй допитуватись про свою та й каже Левковi:
- А то про яку ти кажеш, що до неї тобi далеко? Хiба тут є попiвна або прикажчикiвна?
- Нi, - каже Левко, - тут усе нашi рiвнi; а я кажу про нашу Марусю.
- А що ж то за Маруся? - спитавсь Василь та й очi понурив у землю, буцiм йому i дарма, а у самого не тiльки що вуха, та що то, усяка жилочка неначе слуха; а вiн, сердешний, i дух притаїв, i боїться, щоб нi жодного словечка не прослухати, що йому буде Левко розказувати.
От i почав йому Левко про Марусю казати усе, що знав: i чия вона дочка, i який її батько багатий, i як вiн свою дочку кохає; а далi про Марусину натуру: як вона усiх жахається, що нiхто її не бачив не тiльки щоб на вечорницях або у колядцi, та й на вулицю, i на Купала, i нi на якi iгри не ходить; чи така вже собi пишна або, може, несмiлива; а що роботяща! I на батька, i на матiр, i на себе пряде, шиє, миє, i сама усе одна, без наньмички, i варить, i пече; а мати сидить ручки скдавши.
'Не пiшла ж i Маруся до танцiв, а сiла собi сумуючи на приспi бiля хати та тi горiшки, що узяла у Василя, усе у жменi перемина та назирцем за Василем погляда. Що ж у неї на думцi, того й сама не розбере. То часом стане їй весело так, що зараз бiгла б до матерi та, й приголубилась би до неї, та вп'ять засумує, i слiзоньки хусточкою обiтре, i бажа батенька, щоб розвiв її тугу; то всмiхнеться, то засоромиться; i дума, щоб то й додому iти (так було попереду усе робила: чи посидить, чи не посидить ла весiллi з дружками та мерщiй i додому), та як розглядить, що треба побiля Василя iти, та й передума. А сього вона й сама не знала, що в неї на думцi було: "Коли б отой парубок прийшов та поговорив би зо мною, то неначеб менi на душi легше стало". Як же тiльки подумала об сiм, та як засоромиться! Почервонiла, як калина, закрилась рученьками i голову похилила.
Ото й прийшла до неї Олена Кубракiвна, перетанцювавши, та й сiла бiля неї вiддихати.
- Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи плачеш, чи що?
- Нi, не

читати