Завантажити

а я таки тобi тепер договорю, що учора хотiв сказати...
- Що там таке? - спиталась Маруся, а сама злякалася так, що не можна й розказати, а сама не зна чого.
- Марусю! Чи я ж один був такий на свiтi, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю я тебе, Марусенько, усiм серцем моїм, люблю я тебе бiльш усього на свiтi!.. Не сердься на мене, не вiдворочуйся, не затуляй очиць твоїх бiлою рученькою; дай її менi сюди, нехай пригорну її до свого серденька, та тогдi хоч i вмру, коли тобi невгодна щирая моя любов!.. Що ж ти мовчиш? Чом не глянеш на мене?.. Промов до мене хоч пiвсловечка; скажи, що ти не сердишся за мою любов. Роззнавай мене, розпитуй про мене, може-таки, про мене що-небудь i добре почуєш.
Тiльки, що став так Василь говорити, то Маруся i не стямилась; серденько в неї так i б'ється, а сама, як у лихоманцi, так i труситься; боїться i сама не зна чого; коли б земля розступилася, так би вона i кинулась туди та й... Василя потягнула б за собою; коли б їй крила, полетiла б на край свiту... та не сама, а усе б таки з Василем. Що ж їй робити? Земля не розступається, крил у неї нема, ноги неначе не її, одну руку вхватив Василь та й держить бiля свого серця, а воно так же колотиться, як i в неї; очицями зовсiм свiту не бачить, а ще таки другою рукою закрила їх та й питається Василя так тихесенько, що й сама гаразд не чула:
- Адже ж ти просватаний?
- Нi, Марусю, нi на кому я не сватаний i нi об однiй дiвчинi до сiєї пори i не думав. Побачивши тебе учора, свiт менi повернувся; без тебе не хочу жити, та бачу й сам, що не можна менi без тебе й дихати. Та й где я найду краще тебе?
- А хазяйська дочка? Адже вiн тебе бере у прийми? - сказала Маруся вже трошки смiлiш, бо на серцi їй не так вже важко стало.
- Не тiльки хазяйська дочка, та хоч би королiвна, хоч княгиня, та хоч би i сама охвицерiвна, - не подивлюсь нi на кого, усiх презрю для тебе. Одна моя втiха, одно моє щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити! Розпитай про мене; цiлий год ждатиму, тiльки...
- Е! годi!.. так довго-бо...
- Скiльки хоч, що хоч роби зо мною, тiльки не проганяй мене вiд себе, не сердься...
- Та я й не серджусь...
- Чого ж ти закриваєшся, чого вiдвертаєшся вiд мене? Може, любиш кого другого? Кажи, не соромся; нехай я се сам почую вiд тебе та й пiду свiт за очима!
- Нi-бо... я другого не люблю...
- Так зглянь же на мене, не закривайся!
- Але! ще б i не закриватись! Менi-бо стидно.
- Чого ж тобi стидно, скажи? Тут нема нiчого, що я кажу...
-- А то ж i не стидно сказати... що я тебе... люблю? Нi за що у свiтi не скажу... - та, сеє сказавши, як заплаче гiрко i стала його прохати: - Василечку, голубчику, соколику мiй! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобi зроду не скажу, щоб ти не посмiявся надо мною... Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нiкого не любила, нiкого не хотiла любити, цуралася парубкiв, а як побачила тебе, свiт менi не змилився, усiм я нудила, усюди я скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити.
- Марусенько, моя лебiдочко, зiрочко моя, рибочко, перепiлочко! - приговорював Василь, обнiмаючи свою Марусю. - Я ж землi пiд собою не чую - я мов у раю! Чи не сплю лишень я? Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько? Скажи менi, правда?
- Не скажу, Василечку, єй-богу, не скажу!
- Чом же не хочеш завiрити об моїм щастi?
- Стидно-бо.
- МарусюI отже поцiлую, коли не скажеш.
- Та хоч десять раз цiлуй, аби не я тебе; а усе-таки не скажу...
- Отак же... отак... отак же!.. - приговорював Василь, цiлуючи її раз п'ять не вiддихаючи, та вп'ять знову за те ж... та аж вже не змiг i слова промовити... А Маруся лежить у нього на руках i сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де? Так їй хороше було! Хоче щось сказати - i слова не промовить, хоче вiд нього вирватися, так неначе прикована до Василевої шиї; хоче зажмуритись, так очi, против її волi, так i зазирають у Василевi очi, що, як угiлля на вогнi, палають, хоче вiд нього вiдвернутись, а й сама не зна, як горнеться до нього... А вiн?.. Вiн тiльки розгляда її, неначе їсть її очима; забув увесь свiт; хоч би йому тут з пушок палити, хоч би хто його не кликав, нiчим би не вважив, тiльки що розгляда свою Марусеньку, держачи її на своїх руках.
Далi схаменулась вона, здохнула тяжко i крiзь сльози сказала:
- Василечку! що се зо мною сталось? Нiчого не тямлю, не знаю сама себе; тiльки у мене й на думцi, що ти мене любиш, що ти мiй... та бiльш менi нiчого i не треба!.. Боюсь тiльки, чи нема менi за те грiха?
- За що, моя Марусенько? - сказав Василь, пригорнувши її до свого серденька, i поцiлував щиро.
- Ох, не цiлуй мене, мiй сизий голубоньку! Менi усе здається, що грiх нам за се... Боюсь прогнiвити бога!
- Так я ж тобi, моя Марусенько, тим же богом божуся, що нема у сьому нiякого грiха. Вiн повелiв бути мужу й жонi; заповiдав, щоб вони любили один

читати