Завантажити

робилось, що їй таке снилось i вiд чого їй так тяжко та нудно.
Аж ось де не узялась конотопська вiдьма, Явдоха Зубиха. Увiшедши у хату, й каже:
- Добридень тобi, панночко! Чого ти така смутна та невесела?
- Ох, бабусю! тепер я усе згадала!.. Що се ти зо мною наробила?... - Так, охаючи, казала панна хорунжiвна.
- Але! мовчи та диш! - каже Явдоха. - На лишень отсей капшучок та на шнурочку почепи на шию, то усе гаразд буде. - Та, сеє кажучи, i почепила на шию, а в тiм капшуцi жаб'яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце, та лобова кiсточка, та Микитиного слiду трохи. Тiльки що се їй почепила, як панна Олена i повеселiшала, - як з води вийшла. Очицi так i палають, щоки зачервонiли, а сама i на лiжку не всидить, кинулась до Зубихи та аж плаче та просить:
- Тiтусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тiльки вiддай мене за конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд i не знаю, як його зовуть. Вiддай, вiддай швидше мене за нього.
- Адже вiн тебе сватав, та ти йому пiднесла печеного гарбуза?
- Та то я була дурна та божевiльна... не розгледiла його добре, не розпиталася людей, не послухала братика... Тепер менi свiт не мил без нього!..
- Адже ж ти любиш панича Халявського, Омеляновича, судденкса? -
- Та то я була дурна та божевiльна! Вiд учорашнього дня i цур йому, i пек йому вiд мене; i не споминай про нього. Одно в мене на думцi, що хоч аби побачити пана Забрьоху, та надивитись на нього, та приголубити його, та щоб вiн мене взяв. - Та, сеє кажучи, беркиць з лiжка до нiг Зубишиних та й лежить, i плаче, i просить: - Зроби, тiтусю, щоб вiн мене узяв, я тебе три годи буду рiдною матiр'ю звати, буду тебе i поважати, i шанувати. Коли ж вiн вiд мене вiдцурається, пiду свiт за очима, сама собi смерть заподiю...
- Та годi ж, годi, угамуйся! - казала їй Явдоха i пiдняла її з долу та й посадила на лавцi. - Ось увiйде твiй братик, ти йому, не соромлячись, усе розкажи; нехай їде мерщiй у Конотоп до пана Забрьохи та й скаже, щоб присилав людей за рушниками. Онде ж i братик iде до тебе, а я пiду в Конотоп та з Забрьохою зроблю, що треба; не журись та дiлом поспiшай. - Та, сеє кажучи, i пiшла з хати, а панна хорунжiвна їй услiд кричить: -І хустку, i весiльну шишку тобi дам...
Аж ось ввiйшов до неї у хату братик її, пан хорунженко, на личку веселенький, неначе i не був недуж, так добре помогло йому вiд завару соняшниць.
- Що, братику, чи ти здоров? - питала його сестриця, панна хорунжiвна.
- Тiльки перед свiтом спочив пiсля завару соняшниць та й заснув на всi заставки. Та тепер i нiчого, - так казав пан хорунженко.
- Ну, братику! Не журися: скоро вже тобi буде воля iти у ченцi, - стала казати панна Олена, посупивши очицi у землю. - Я вже... вибрала собi жениха... - сказала Олени та й засоромилась i почервонiла як рак.
- А кого?
- Пана сотника конотопського Забрьоху.
- Що печеним гарбузом попоштувала?
- Еге!
- Адже ти, бачиться, щось пильненько прилипала до пана Халявського?
- Цур йому! I не згадуй про нього. А здiлай милость, поїдь до нього у Конотоп та й скажи i попроси, щоб сьогоднi, або хоч завтра, нехай присила людей за рушниками, а у недiлю i весiлля.
- Та що се тобi так нiколи припало? - опитав її пан хорунженко, а самого аж за живiт узяло, що вже i йому недовго бришкати у миру. - Ще б, може, хоч трохи оглядiлась, а то шити-бiлити, завтра Великдень.
- Умру, коли через тиждень не пiду за пана сотника. Я його сьогоднi бачила увi снi: що за хороший! як намальований; а багатий! так i мiри нема: так i пересипа з кишенi у кишеню i грошi усякi, i срiбнi, i золотi, i жемчуг, i усяке дороге камiння... Здiлай милость, братику, соколику, лебедику! Поспiшай якомога. Привези i його з собою, привези i людей, щоб кому швидш рушники подавати... або людей не треба, i тут назбираємо; тiльки його мерщiй, його до мене вези!
Так урагова конотопська вiдьма наробила, що бiдна дiвчина аж на стiну дереться та пробi бажа пана сотника Уласовича Забрьоху.
Нiчого пану хорунженку робити! Звелiв снiдати подати, їсть i дума. Не удоволився i не надумався, забажав обiдати; обiда i дума. Далi як пообiдав, та й надумавсь i каже сам собi: "Пан Халявський i у рот нiчого не бере, а пан Забрьоха - не узяв його чорт, не пролива; ще щоб i мене не перепив. Ну, дарма! вiддам сестру за нього та з год мiсця з молодими поживу". Так пораявшись сам з собою, сiв на вiзок та й чкурнув у Конотоп, прямiсiнько до пана сотника, Микити Уласовича Забрьохи.
Тут наша панночка i заходилась поратись i к сватанню прибиратись: хату миє, столи, лавки, мисники змива, птицю патра, локшину крише, горшки наставля, рушники налагоджує... так, що всi наньмички аж позасапувались вiд такого порання.


 
Х


 
Смутний i невеселий сидiв пан судденко, Дем'ян Омелянович Халявський, у своїм хуторi, у пустiй хатi, вiдкiль повиганяв усiх iз серця. I знай то сердивсь, то сумував, то лаяв усякого,

читати