Завантажити

мудрих вареникiв та спрягла яешню... Ой, лишенько! Ой, рятуйте! Ой, бiда! - став пан Уласович не своїм голосом пробi кричати та за боки хвататись... Пан Пiстряк i козацтво кинулось до нього, що що йому там сталося? Аж вiн... шелесть.... пiднявся догори i полетiв, як птиця, усе-таки кричачи що є голосу...
Що ж то ужахнулися усi люди у славному сотенному мiстечку Конотопi, як побачили, що їх прехваброї сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, та пiднявсь пiд самiсiнькi небеса i без крил, та летить, як тая птиця! I жiнки, i мужики, i мала дiтвора, та що то! i старi повиповзали з хат дивитись на таку прояву, i усi ж то позадирали голови i дивляться, як пан Забрьоха, мов птах який заморський, летить попiд небесами; руками бовта, мов крилами, черкеска йому роздувається, ногами дрига, шаровари напужились, сам употiв, нiби у гарячiй банi, i летить, i кричить, i де заздрить на землi чоловiка, то скiльки є голосу пити просить. Сеє бачачи, старi люди плюють, жахаються; жiнки голосять з переляку, а малим дiтям не одному довелося переполох виливати. А то ж i не страшно?..
Прокiп Ригорович, бачачи такеє диво, став, задравши догори голову, рот роззявив, аж горлянку видно, очi вилупив та руками знай розмахує, щоб то пiймати та вдержати пана сотника, що полетiв, як гусак. Та й козацтво усе, таки усе до одного, дивувалися на сюю комедiю... Та як i не дивуватись, бачачи, що чоловiк о своїм умi нi з того нi з сього полетiв, як птах. I коли б се опiвночi, як усяка нечисть товчеться, а то ще й сонечко тiльки що зайшло...
Стара Льозниха ледве вiд старостi та вiд недуги вийшла на подвiр'я i, дивлячись на козакiв, як вони збирались, як промеж себе жартували, як лагодились муштру викидати, здихнула та й каже: "Слава тобi, господи, що я не козак! Не здужаю i через хату перейти, а то б треба бiгати та боротись, та муштруватись! Не хочу, не хочу козаком бути!" - та й задивилась на них, а далi... зирк! Летить понад нею щось таке страшне... Розгледiвши, потюпала до козакiв i стала їм розказувати, щоб вже не дожидали пана сотника, бо вже вiн у вирiй полетiв. "Я, - каже, - сама бачила: летить, мов ворони, тiльки що не крака, а знай пити просить..."
Пан писар i козаки - нiчого робить - порозiходились i порозказували, хто не бачив, як конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, полетiв, мов ворона... I усi ж то, хто про се не почує, здвигне плечима та й дивується і каже: "Жди ж добра, коли i начальство наше обвiдьмилось!" А Прокiп Ригорович зна, де раки зимуються! Вiн хоч i перелякавсь, та не забув нi про вареники, нi про яєшню, нi про Пазьку; гульк до неї на вечерю... та про пана сотника вже i не згадували.
А наш пар сотник летiв, сердешний, летiв вiд самого Конотопа i не зна, де вiн опиниться i що з ним буде, аж гульк - хутiр, i вiн чує, що став спускатись усе нижче, нижче... Розглядає, придивляється - аж се хутір Безверхий, що на Сухiй Балцi... От летить та летить понад хатами та в хорунжевий двiр, де вже вiн не раз був... От як улетiв у двiр та до хорунжiвниної хати, та у сiни, та прямiсiнько у хатнi дверi, що зачиненi i iзсередини защепнутi були, геп! мов довбнею, та тут i простягнувсь, як колода, i не дише, i не ворушиться...
Отсе-то гепнуло у хатнi дверi, де чаклувала над хорунжiвною конотопська вiдьма Явдоха Зубиха.
От Явдоха зараз i обiзвалась до нього:
- Не стогни дуже i не охай, щоб хто не почув, та йди швидше у хату. - Вiдщепнула йому дверi, кличе його, кличе; аж нема гласу, нi послущанiя; лежить наш пан сотник, мов одубiв. Нiчого Явдосi робити, поволокла його самотужки у хату, i як переволокла на друге мiсце, вiн i застогнав, i очима луп! i не пiзнає, де вiн се опинивсь? Розглядаючи усюди, пiзнав Зубиху, зараз, стогнучи, i почав коренити батька i матiр її, що зробила над ним таку капость. А Явдоха тiльки знай своє товче: - Не знаєш свого щастя! Та не кричи-бо, розбудиш усю двiрню. Що ж будеш дiяти: злякавсь, злякавсь, нiгде дiтись. Нiколи тепер переполох виливати. На лишень, понюхай сього. - Та й пiднесла йому пiд нiс тертого хрiну. Вiн як нюхнув, та й чхнув аж тричi, а далi став просити пити. Явдоха узяла води, пошептала над нею, збризнула його тою водою, далi злизала язиком хрест-нахрест через вид, щоб з очей чого не сталось, та й дала йому тiї води напитись. Вiн за один ковток чималий водянчик так i висушив та й каже:
- Дай, тiтусю, ще.
- Але! - каже Зубиха, - я тебе не пити сюди прикликала. Покинь трихи та мнихи та приньмайсь за дiло. Бач, яка краля лежить!
Пан Забрьоха озирнув очима, аж i вздрiв, що на полу спить панна Олена... та так i задрижав, мов опарений.
Та й справдi ж бо краля була! То хороша була, а то, як розiспалась та i розчервонiлась, що твiй кармазин або рожа у саду; карсет розщепнувся, сорочка розхристалась... коси тiльки, як порозпускались, так вже прикрили пазуху, та й то не зовсiм...
Уласович наш, як вздрiв таку кралю, то так i заходивсь круг сонної, мов павич; тiльки навспинячки танцює бiля неї та

читати