Завантажити

...За тиждень, поки школярів у місті не було, трапилося чимало змін, а настрій людей став ще менш впевнений. На вулицях біля колодязів, наче це були оази в пустелі, острівками купчилися запилюжені військові вантажні авта та вози, в тіні біля них, не помічаючи нікого навкруги, сиділи та лежали потомлені, недоглянуті, в обмотках та зі скатками через плече, поголовно стрижені, ніби монахи з Тибету, червоноармійці. З брудних кисетів вони діставали засмічений остюками тютюн, з газети робили самокрутки. Ще не так давно не рідкісною була картина, коли військові, зупинившись на перепочинок, демонструючи хвацькість та молодецтво, могли дістати акордеон і вечірнім селищем врізати махновське яблучко. Шкіпер якось став свідком, коли серед вулиці в густій куряві офіцер так вправно закаблуками вибивав чечітку (про надто завзятих бабуся казала: “Снопи в’язала - перевесла свистіли”), що люди подивитися макабричну виставу почали виходити з дворів. Дехто знизував плечима: “Отак би фашистів бив”. Хтось підтакнув: “На тонке пряде”. Але тепер про подібне й спомину не було. Окремо від військових сиротами гуртувалися біженці. Звивши тимчасове гніздо, похапцем їли щось своє, мовчали; часом плакали або про щось проміж себе тихо перемовлялися; очевидно, про плани та сумнівні перспективи. Але ніхто з місцевих з чужими в розмови не вступав; іноді, як каже батько, краще промовчати, ніж сказати зайве. Найчастіше чулися згадки про Дніпро, куди всі йшли. Водночас біженці бідкалися, нібито пропускають на міст не всіх, зелене світло дають лише важкій зброї та військовим. Перепиті всмерть червоні вояки, втративши страх і гальма, якось серед ночі затіяли частівки. Шкіпер запам’ятав про Ворошилова та Будьонного: “Клим на дудочке играет, Семен пляшет гопака: проиграли Украину два советских дурака”. Коли вранці наважився переказати їх батькові, той обірвав його на півслові.

Серед приятелів та знайомих хлопця рельєфно проступала чутка про те, що десятикласників, не чекаючи осені, викликатимуть до військкомату. Мало не відразу недобрий поголос підтвердився. Шкіпер це збагнув, коли ранком у сусідньому дворі пронизливо заголосила жінка: очевидно, такий папір отримав її син. А по обіді той покликав Шкіпера піти з ним за компанію у військкомат. І хоча було мало часу й багато справ, він погодився.

У місті кожний добре знав прикметний двоповерховий дім на вулиці Глинки. Пошепки розповідали про повстання, що розпочиналося в громадянську війну на подвір’ї військкомату. Тоді рекрути з ближчих сіл, яких звезли, щоб записати в червону армію, повбивали комісарів, забрали зброю і, розстрілявши в глинищі декількох місцевих чекістів, у супроводі плачів міських красунь тріумфально вирушили в Холодний Яр. Назва вулиці пішла від того, що в кінці дороги в усі часи був гігантський кар’єр. Глину в ньому копали, напевно, не одне століття. Місцеві історики стверджували, що свої перші глиняні вироби тут ліпили трипільці, бо корені унікальної культури ховаються в нашому степу. Окраєць горщика, що підтверджував гіпотезу, зберігався, припадаючи пилом, у кабінеті історії школи імені Крупської. Приїжджали сюди за глиною з Опішні, бо якість добутого матеріалу прирівнювалася до кращих зразків і як жодна інша влаштовувала гончарів.

Історію з розстрілом чекістів Шкіпер уперше почув, коли минулого року його покликали вести в глинищі підпільні розкопки. Знічев’я старими ямами нишпорив хтось зі знайомих хлопців і раптом наштовхнувся на скелет. Коли й за яких обставин небіжчика прихистила вічність, важко було зрозуміти. Ним міг стати навіть запорозький козак. Не відвідати прикметного місця Шкіпер не міг. Тоді, перегорнувши понад тонну липкої глини, вони відшукали кілька порожніх гільз та ржаву, з жовтизною шафрану, стару російську трьохлінійку. Метал, здавалося, був навіть теплим. Щось із викопаного арсеналу, втримавшись від спокуси, хлопець усе ж не наважився нести додому, але інші охоче розділили між собою і те, що по праву належало йому. Й ось тепер сусід залишив Шкіпера під мурами садиби на вулиці Глинки, а сам, показавши охоронцю папірець, рушив у двір військкомату. Там, на вибитій тисячами ніг шматі землі, в прозорій тіні акацій, з убогими клуночками в руках (а більше без них) сиділи й лежали десятки чоловіків різного віку. Деякі були босі. Всі, наче не мали язиків, мовчали. Дехто зосереджено палив. Ні в кого не відчувалося бодай крихти бойового запалу. На камінних обличчях тих, хто знаходився у неприступних володіннях військкомату, зберігався, ніби приклеєний, одноманітний вираз болісного здивування та апатії, мовляв, чому сюди покликали саме мене. Ніхто не розумів, навіщо його відірвали від праці, навчання чи комфортного літнього байдикування, і через це кожний, забраний з родини, з розгубленим виглядом і насуплений, залишався наодинці з сумним настроєм та глухою замкненістю. “Свинопаси, а не козаки”, - почув Шкіпер у себе за спиною, але озирнутися не наважився.

Загальна картина справляла гнітюче враження, сподіватися нещасним на гарні новини не доводилося. Лише час від часу хтось із них неквапом підходив до воріт (може, видивлявся родичів). Там і справді купками стояло чимало притлумлених жінок та літніх чоловіків, але у двір їх не пропускали. Хтось казав: “А мій так - або буде авіатором, або ні...” Чиясь мати голосно повідомляла: “Свого я навчала: на фронті, Васю, не забувай просити добавки, а то голодним будеш”. Під ворітьми охочі далі лінькувато, ледве чутно ляскали язиками. Йшлося про те, що невдовзі стануть усіх виселяти з міста й пішою ходою гнати до Дніпра і що на фронті гаряче. “Мудрості не вистачає...” - додав хтось. Над сумним збіговиськом висіло небо, суціль заткане хмарами, що такої пори трапляється в степу рідко. Здавалося, світ перебував у процесі вселенського переосмислення...

читати