Електронна бібліотека/Проза

Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
Сонячний хлопчикВіктор Палинський
де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
Любити словомЮрій Гундарєв
КульбабкаЮрій Гундарєв
Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
Закрите небоЮрій Гундарєв
БезжальноЮрій Гундарєв
Людському наступному світу...Микола Істин
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
Поетичні новиниМикола Істин
Настя малює не квіткуПавло Кущ
БубликПавло Кущ
Серцем-садом...Микола Істин
коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
LET ME GОOKEAN ELZY
Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
де я тебе розлив...Сергій Осока
"Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Завантажити

віднесло течією, так що Тимко вже'не мав ніякої надії врятуватися на ньому і, напружуючи всі свої сили, з жахом відчуваючи, як вони тануть з кожним рухом, пробивався вплав до берега. Подолати швидку течію влітку голому чоловікові й то тяжко, взимку ж неможливо. Тимка стало тягнути вниз, і хто його знає, чим би все закінчилось, та нагодився на ту хвилю Джмелик на човні, що для забави ганяв остами щук на мілководді. Він і врятував Тимка, забравши на своє суденце. Коли Тимко, мокрий, посинілий, ляскаючи зубами, виліз на берег, Джмелик повеселів очима:
— А ти, видать, хлопець кріпкий. Смерт,ь мовчки приймав. Другий би на твоєму місці горланив так, що й по хуторах чути було б.
Тимко мовчки зняв із себе сорочку, викрутив її і, вже не надягаючи на себе, хльопаючи холошами, побіг задвір'ями додому. Мати, побачивши сина, переполошилася, затопила піч. Тимко переодягся в сухе, випив настояну на перцеві пляшку самогону і дві доби відлежувався на печі. Після цього ще кілька днів не виходив на роботу в артіль, а бродив по двору з обмотаною рушником шиєю, виконував нехитру домашню працю: рубав дрова, вичищав з-під корови, хотів ще й льох поправити, та мати не дала, — коли б не простудився. Всі Тимкові товариші були на роботі, так що до нього ніхто не приходив. Один Павло являвся кожного вечора, сідав на лаві біля дверей і так димів цигаркою, що не видно було ні вікон, ні дверей. На третій день своїх відвідин, коли Тимкові зовсім покращало, Павло порадив, як лічитися від простуди.
— Пареними кінськими кізяками обкладайся. У нас у Заброді всі так лічилися.
На п'ятий день заявився Марко. Прибіг, як завжди, веселий і рудий. Тимко якраз готував корові мішанку. В хліві пахло житньою соломою, кізячками і коров'ячою шерстю.
— Щастить тобі, як утопленику, — засміявся він. — Орися кличе.
Тимко перестав ворушити вилами.
— Де вона?
Але Марко, замість того щоб відповісти, став детально розповідати, як все це сталося:
— Прибігає, значить, до мене Ганнуся і каже: «Біжи до Тимка і скажи: Орися його хоче бачити». Ну, я картуз на голову...
— Де вона? — уже крикнув Тимко.
— В шелюгах.
— Наклади за мене корові і будь тут, доки я повернуся.
Накинувши на плечі кожушок, Тимко прослизнув через хворостяні ворітця, що вели до яру. Крутою стежкою поміж могутніх осокорів, що виблискували вгорі ніжним листом, спустився до потоку, крадькома пішов низиною яру. Тут було тихо й безлюдно. Тільки вдалині, на гирлищі, де вичовганий сонцем до сяйва потік, рябіючи брижами, з розгону вливався в Ташань, метка дітвора злодійкувато тягла з пристані Бовдюгового човна, щоб помандрувати в сагу за шпичаками. На лівому боці яруги, на відлозі, — сліпучо-біла товчениця пісків, зелений полиск густого шелюжиння. Тимко хмурить брови, промацує очима шелюги.
— Орисю!..
Тиша. Зелене хитиво шелюгів, вибілений сонцем пісок, на ньому свіжі сліди дівочих каблучків, запетльовані, неспокійні, як у нюшкуючої лисички. Тимко рушає по тому сліду і бачить: сидить задумана, обіпнута чорною шаллю, лице бліде. На шелест його кроків рвучко обертає голову, очі сухі, пекучі.
—— Ти давно тут? — питає Тимко, сідаючи поруч.
— Заждалась уже...
Від шалі на бліде лице лягає чорна тінь, губи кривляться в скорботі, довгими пальцями неспокійно перебирає китички на платкові.
— Чого кликала?
Орися гнівними рухами оголює ногу вище коліна: по білому тілу від стегна до литки стікають сині п'явки батожиних ударів.
— Тимоньку, милий, що мені робити? У вир кинусь! Жмакає в руці кінчик шалі і раптом, закрившись нею по самі очі, тремтить плечима, жалісно зігнувшись, опустивши на груди косату голову.
Тимко тяжко ворушить чорними бровами, скрушно зітхає:
— Потерпи трішки...
Орися схоплюється, як чайка від пострілу, страшна блідість криє обличчя.
— Я не милостині просити прийшла. Я душу для тебе вийняла, а ти... Чом тебе у тому вирі не закрутило навіки, будь ти проклятий!
Голос її дивно заглух, і вона, зірвавши з голови шаль, швидко пішла в шелюги. Висохлий на сонці пісок зараз же засував її сліди.
Тимко не побіг за нею. Він сидів на піску, широко розставивши ноги і впершись долонями в коліна і, збоку глядячи, можна було б подумати, що це сидить бравий парубок, якого ще не ранило дівоче серце, не звели з розуму дівочі коси. Тільки чому ж так покарьожились його плечі, чого вони так враз по-старечому погорба-тішали, чого так зів'яли його сильні руки і в такій гіркій задумі поникла його голова? Довго сидів він нерухомо серед піщаної пустелі, під синім небом, на теплій від сонця землі, на якій, одначе, не так-от легко жити людині. «Що ж, — думав він, дивлячись на розметані вітром білі хмари на обрії, — був би у мене рідний батько, може, і благословив би нашу з тобою любов, Орисю, притулок нам дав. А то байстрюк я. Куди підемо з тобою, коли в нас ні двору, ні тину? От і виходить: підождать треба трішки. Зіпнусь я на ноги, зароблю хоч на чужий куточок, тоді й балачка друга буде.



Партнери