Завантажити

кожен не знає, як себе поводити, що говорити. Тетеря знов бере в руки ложку і починає сьорбати борщ, тяжко рухаючи щелепами; Одарка із страхом і покірністю на обличчі крае хліб; Орися сидить принишкло, нервово перебирає пальцями оборочку фартушка, блідість поволі зникає з її обличчя, щоки рожевіють, вушка її з золотими сережками горять, як пелюстки троянди.
— Ну, чого прийшли? — питає Прокіп, витираючи рушником спітнілого лоба.
— Дільце в нас є невеличке. Ви, дядьку, хочте сердіться, хочте ні — а Орисі я нікому не віддам. І якщо ваше слово, то й женився б.
Тетеря встає з-за столу, важкою ходою іде в хатину і повертається звідти з макогоном в руці.
— Ану, вискакуйте по одному! Марко хватається за клямку. Тимко говорить тихо:
— Силою нічого не вийде. Давайте краще по-доброму.
— Чула? — кидається раптом до жінки Прокіп. — Та щоб отакий бандитюга був моїм зятем? Та ніколи в світії Краще в труну ляжу!
— Заспокойся, Прокошо, не гарячись, — сокорить біля нього Одарка. — Тимко парубок, мо', й гарячий, але роботящий. Любов та совіт, житимуть не гірше других.
— Що-о? — кричить Прокіп і зозла швиргає макогін у кочерги, так що вони торохтять там, як кості мерців. — Затули собі рота і не пащекуй! Ніколи цього не буде!
Орися зіскакує з лави, очі її туманяться слізьми, лице горить, як у вогні, груди напинають кофтинку. Вона швидко підходить до Тимка, хапає його за руку і, змивши віями сльози, своїми голубими очима, в яких горить нескорена рішучість, як роздратована кішечка, вставляється на батька:
— Хоч і трісни, хоч і лопни, бий, виганяй, а Тимко любий мені — і все тут! З ним хоч на край світу піду, скориночку хліба їстиму, аби з ним, аби вдвох! Оце тобі моє слово.
— Геть, проклята, геть! — заревів на всю хату Прокіп і, вчепившись Орисі в коси, смикнув її до себе, щоб викинути з хати, як щеня. Але Тимко спокійно виступив наперед, одірвав Прокопові руки од густих кіс коханої, сказав, посіпуючи губами:
— Не чіпайте дівчини. Вона хоч і ваша дочка, а бити її не дозволю.
Потім надів картуз і ступив до дверей, біля яких завмер від страху Марко.
— Що ж, дорогий тестечку, — сказав Тимко, затримуючись у дверях. — Не хочеш по-доброму, візьму силою, — і, переступивши поріг, гримнув дверима. Вслід йому гарячим молотом ударив у серце повний жалю і розпуки крик Орисі.
IX
В контору артілі вбіг Прокіп: картуз на потилиці, черемхове пужално так і в'ється в руках, обличчя розгублене, піт очі заливає.
— Посівматеріад вийшов, — видихнув він за один раз і важко сів на стілець.
Оксен, що саме розмовляв із рахівником, затих, очі його зробилися суворими.
— Як нема? Тобі ж давано!
— Що ж, що давано! Висіяли!
— В тебе завжди не так, як у людей. Скільки не засіяно?
— Гектарів десять.
Гуртом стали радитися, що робити. В артілі посів-матеріал вийшов, з району позичали два рази і сказали, що більше не дадуть. Як бути? Оксен, похмурий і сердитий, поїхав у сільраду ще раз дзвонити у район.
Гнат сидів за столом і, порипуючи стільцем, перечитував телефонограми, прислані з району за ніч.
— Чого прибіг? — запитав він, не відриваючись від паперів.
— Зерна просити.
— Дохазяйнувався. Сажать вас за такі штуки... Океен, не вступаючи в розмову, став сердито крутити ручку телефону. Головний агроном відізвався не скоро, потім, коли його нарешті викликали, довго мекав щось невиразне і під кінець сказав, що не дасть ні зернини. Оксен, скрипнувши зубами, повісив трубку.
— Розбазарив зерно, а тепер, знаєш-понімаєш, у телефон гуркаєш? — знову обізвався Гнат, відсуваючи від себе книгу телефонограм.
— Через таких, як ти, й розбазарив, — скипів Оксен, тремтячи бровами. — Хто, як не ти, перед районом із кожі ліз та розпинався, що Троянівська сільрада виконає й перевиконає? Тепер сам у кущі, а на мені хочеш виїхати?
— Що за розговори? — насторожився Гнат. — Ти що, проти держпоставок?
— Держпоставки я виконую, але додаткових, тобою вигаданих, більш виконувати не буду. Зарубай собі на носі.
— Постій, постій, — повільно звівся за столом Гнат і чинно, дещо театрально заклав праву руку за борт кітеля. Очі його війнули холодом. — Ти куди звертаєш? Та ти знаєш?..
— Ну, от що. Ти мене не лякай. Я не з заячого пуху. А посівну провалювати і залишати колгоспників без куска хліба із-за того, щоб ти був на хорошому рахунку, я не буду. І так і знай: на слідуючий рік держ-поставку виконаю і більше не дам ні зернини.
— Та ми ж тебе... та ми ж тебе будемо судити... за такий саботаж... Та ти знаєш, чим це пахне?
— Чим би не пахло, але колгоспної справи, за яку я бився, тобі валити не дам...
Оксен гримнув дверима, вискочив надвір. На рундучку зустрів Кузьму, з вуздечкою в руках, спитав насмішкувато :
— Ти що, голову загнуздувати йдеш?
— Ге, його загнуздаєш. Він тобі й вудила перегризе к монахам. Іду запитати, чи не їхатиме куди. Порядок такий завів, — зітхнув Кузьма і побухав коридором, подзвонюючи

читати