Завантажити

Уривок з книжки про безпеку, армію, спецслужби та еліту:

Ще одна небезпечна і, на жаль, реальна загроза пов’язана зі зростанням українського радикального етнонаціоналізму, ознаки чого вже з’являються. Показовим у цьому контексті слід вважати інтерв’ю одного з лідерів партії «Свобода», де відверто викладається ідеологія цієї сили[1]. Слід звернути увагу і на результати травневих 2008 року виборів у Києві. Одним із можливих наслідків реалізації цієї загрози стане хрест на демократії в Україні на найближчі роки. На наш погляд, саме тут, в аспекті перспектив демократичного розвитку України, слід передусім говорити про позитивну роль НАТО як поясу безпеки. Тому необхідна активізація цих демократичних змін і створення каркасу, поясу безпеки на час, коли вони триватимуть. І саме тут може йти мова про входження до НАТО не як про ціль державної політики, а саме як про інструмент політики національної безпеки, що може поліпшити умови для вирішення проблем, про які йшлося вище.

Членство в НАТО як воєнно-політичному союзі, з одного боку, сприятиме виходу з постімперського простору та збереженню свободи дій на майбутнє, а з іншого - вступ до Альянсу демократій може підштовхнути до прискорення внутрішньополітичних перетворень. Йдеться передусім про засвоєння демократичних цінностей, такий собі допінг для демократичного суспільства й середнього класу.

По-друге, Україна в НАТО - це зміцнення державних інститутів, насамперед у сфері безпеки. Практично всі політичні мислителі (і Н.Макіавеллі, і М.Вебер, і К.Маркс) згодні з тим, що держава починається з судів, з поліції та з армії. Посилення цих інститутів дозволить суттєво пришвидшити розвиток України. До речі, посилення державних інститутів є нагальним завданням і умовою поступу і для економіки.

По-третє, вступ до НАТО - це принципове зростання ваги держави в глобалізованому світі, участь України у механізмах і процедурах прийняття глобальних політичних рішень.

Постає проблема умов євроатлантичної інтеграції. Безумовно, необхідно включатися в поділ праці, що існує в Альянсі, але слід зберігати умови для повного циклу функціонування збройних сил України і спецслужб. Нові члени НАТО інтегрувалися та будували армію, образно кажучи, за моделлю бутіка. Тобто замість повномасштабної армії країни спеціалізувалися на одному вузькому напрямі. Якщо такий підхід абсолютно органічний для Чехії, яка спеціалізується на хімічному захисті, або Румунії - на гірських стрілках чи навіть для Нідерландів з морською піхотою, то для України як для достатньо великої країни відмова від комплексного підходу до побудови структур сектору безпеки може стати надто необережною.

На відміну від збройних сил, спецслужби в країнах НАТО мають набагато менший рівень інтегрованості. І тут, користуючись нагодою, хотілось би висловити кілька міркувань щодо стратегії розвитку вітчизняних спецслужб – чи не ключового інструменту захисту національних інтересів у сучасному, швидкоплинному світі.

Насамперед, спецслужби не існують у безповітряному просторі, а діють тут і тепер. Отже, не існує і в принципі не може існувати якихось ідеальних, загальнозначущих моделей розвідки й контррозвідки. Відповідно відсутні і європейські та євроатлантичні стандарти в цій сфері, натомість протягом останніх 60-ти років у Європі напрацьовані принципи, за якими повинна здійснюватися діяльність спецслужб у сучасному демократичному суспільстві. Йдеться насамперед про надійну систему цивільного демократичного контролю та деякі інші речі, найбільш чітко і повно сформульовані в рекомендаціях Парламентської асамблеї Ради Європи 1402 (1999) і 1713 (2005). Принагідно зауважимо, що в жодній країні – члені РЄ ці рекомендації в повному обсязі не виконані.

Водночас спецслужби є хоч і особливою, але невід’ємною частиною державного апарату, і, відповідно, не можуть бути вільними від його хвороб. Саме вони нині складають тло, умови та обмеження для українських спецслужб.

Розвідка і контррозвідка можуть ефективно діяти лише в тісному контакті і при дієвій координації згори. Ще справедливіше це твердження для України, де основним загрозам національній безпеці був притаманний і найближчими роками буде притаманний переважно внутрішній характер. Саме тому потребує суттєвого вдосконалення система управління й координації діяльності спецслужб, що має враховуватись у процесі підготовки нової редакції Конституції. Потребує професіоналізації діяльність координуючих і контролюючих структур у сфері національної безпеки. Зокрема, як уже зазначалося, Рада національної безпеки і оборони України має опікуватися саме проблемами безпеки і оборони, а не концентрувати свою діяльність на безумовно важливих, але непрофільних темах переважно економічного характеру. Розв’язання цієї проблеми має підвищити й ефективність системи демократичного цивільного контролю за діяльністю спецслужб.

Структура та форми і методи діяльності як розвідки, так і контррозвідки мають бути адекватними сучасним викликам і загрозам. У зв’язку з цим перефразуємо відоме прислів’я так: те, що гарно для німця, для українця може стати смертельним.

Натомість досвід Федеративної Республіки Німеччини 1950-1960-х років може стати в нагоді сучасному Києву. Йдеться насамперед про наявність у сучасній Україні, як і в тодішній Західній Німеччині, організованих груп, що заперечують саме існування незалежної держави в нинішніх кордонах і мають підтримку з-за кордону, а саме від впливових політичних і економічних кіл сусідніх держав. Ще жодного разу в історії спецслужби не захистили державу, яку розвалює власна еліта, але зупинити підривну діяльність ззовні вони цілком спроможні.

Заслуговує ретельного вивчення німецький досвід застосування конституційної доктрини «озброєної демократії», який засвідчує, що держава, не відмовляючись від ліберальних принципів, може нейтралізувати загрозу від радикальних і екстремістських груп – ідейних ворогів демократії, навіть якщо вони не вдаються до насильницьких методів. Отже, як кажуть, полум’яний привіт сєвєродонецьким та іншим борцям.

Слід, нарешті, віддати Богу богове, а кесарю кесареве. Питаннями розкрадання державного майна, перевірками структур, задіяних у процедурах закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти тощо, мають займатися насамперед підрозділи поліції (структури МВС), натомість розвідка і контррозвідка мають сприяти діяльності правоохоронців шляхом надання їм отриманої інформації відповідного характеру.

Керівництво Української держави повинно не тільки знати, що відбувається в сусідніх столицях і штаб-квартирах корпорацій, від дій яких залежить майбутнє держави, а й мати можливість вплинути на рішення, що там приймаються. Саме створення дієвих механізмів впливу на процес ухвалення рішень, що торкаються України, – важливе завдання розвідки. Як і контроль за відповідними інструментами й механізмами іноземних структур, у тому числі спецслужб, в Україні – провідний напрям діяльності контррозвідки.

Ключовою для майбутнього українських спецслужб є гостра кадрова проблема. Необхідно чесно визнати, що Україна нині не може забезпечити достатній соціальний статус (а те, що є зараз, інакше як механізмом розкладу особового складу та його корумпіювання не охарактеризуєш) для майже 50 тисяч співробітників спецслужб і органів, що забезпечують державну безпеку, безпеку телекомунікацій і вищих посадових осіб, а також здійснюють розвідувальну діяльність (відповідно до ухвалених Верховною Радою у 2005-2007 роках законів СБУ нараховує 33500 осіб, УДО – 2993, служба зовнішньої розвідки – 4350, а Держспецзв’язку – 8250). А після цього, збалансувавши мінімальні потреби й наявні можливості, здійснити скорочення особового складу із забезпеченням належного грошового забезпечення для тих, хто залишається служити й адекватних соціальних гарантій для звільнених. При цьому варто врахувати як позитивний, так і негативний досвід скорочення Української армії після 2003 року.

Демілітаризація - не «священна корова», а механізм забезпечення СБУ і розвідувальних органів професійними і патріотично налаштованими кадрами, а також засіб посилення демократичного цивільного контролю. Саме із цього необхідно виходити, ухвалюючи відповідні рішення.

Якщо щось у спецслужбах і залишилося радянського, то це механізми медичного і житлового забезпечення співробітників. Дуже затратні, але в нових ринкових умовах аж надто неефективні. І тут потрібні реальні реформи із всебічним урахуванням світового досвіду.

І на останок. Проблема вже давно не в комуністичному минулому – КДБ УРСР сконав і не воскресне, «декадебізація» поступово успішно закінчується, а в майбутньому – державі потрібні дійсно ефективні спеціальні служби. Основним змістом перетворень має стати не заперечення, а ствердження.

І ще одна, але вельми важлива теза: необхідні не реформи-розмови за давно відомим та успішно засвоєним у наших палестинах італійським принципом - «слід усе змінити, щоб нічого не змінилося», а дієві, виважені й цілеспрямовані кроки зі створення ефективного й компактного розвідувального співтовариства, яке б надійно захищало національні інтереси специфічними засобами, і, водночас його утримання відповідало б наявним економічним можливостям України.

Українські спецслужби можуть стати надійною запорукою демократичного поступу України, а можуть перетворитися на небезпечне джерело загроз як суспільному ладу, так і самому існуванню держави. І якщо для реалізації першого варіанту потрібно докласти великі зусилля, то для другого і робити особливо нічого не потрібно, варто залишити все як є і почекати ще не так уже й довго час.

Підбиваючи підсумки, можна констатувати: що і як робити в основному зрозуміло, тим більше, що поки що є люди, які можуть це здійснити, але потрібні рішучість і непохитна політична воля.

І на останок не можемо відмовити собі в довгому цитуванні одного із провідних будівничих Української держави в буремні 1917-1921 роки С.Петлюри: „...Завдання, що входять до компетенції розвідочної і контррозвідочної діяльності Управи, треба основно конкретизувати і закласти нові чисті і державні традиції цієї служби... Треба зарані утворити ядро державно-настроєних, інтелігентних старшин, які б утворили нові напрями в цій справі. Думаю, що не лише шляхом персонального підбору можна цього досягти, але також і шляхом створення відповідної літератури, курсів тощо... І тут, на мою думку, треба перш за все досягти нейтралізації отого шкідливого, а може й злочинного упередження, яке малось і мається і у нашої армії (особливо командного складу), і у нашого громадянства до згаданої праці. Можливо, що це упередження має своє пояснення, але в суті речей воно є дурним, а по наслідкам своїм – злочинним, бо само собою зрозуміло, що без добре поставленої служби згаданого характеру наша державна влада все буде шкутильгати... Необхідно, щоб громадянство знало позитивну вагу цієї служби і оточило працю її своїм співчуттям і допомогою”.

читати