Електронна бібліотека/Проза

Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Донька знахаркиГанна Заворотна
На розстанях долі. Уривок з романуІван Корсак
«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Завантажити

Мене звуть Велеслава. Мені – двадцять років, і я – відьма)))

Боже мій, чого тільки не придумають люди!

Після того, як я зцілила царського сина від смертельного поранення отруєною стрілою, то що ще могли подумати неосвічені люди?

І якби це був не царський син, мене б давно вже спалили на багатті серед натовпу буденних перехожих на центральній площі столиці, а так – довелося терпіти.

Так ось…

Звісно, я – не відьма. Я – спадкова знахарка. Невідомо вже, в якому коліні.

Бо всі мої прапрабабці, бабця і матір були знахарками. І батько мій – теж знахар.

Ох, татуню-мамуню, як я за вами скучила. Однак я не мала заривати свого талану у землю і все життя провести в одному селі. Батько ж інколи подорожували. А я з моєю енергією та і всидіти на місці?!

Завжди ж кудись лізла – то на дерево, то до лисячої нори, то до річки, то на гору…

А якщо спадкоємцеві нашої держави загрожувала неминуча загибель, то чи можна було це облишити?

Так, зараз у нас дуже сильний і мудрий цар, однак він вже немолодий, та і ці постійні напади кочових племен… Неможна жити лише сьогоднішнім днем, не закладаючи основу для дня завтрашнього.

У результаті мене ледь не спалили, як відьму, потім ледь не видали заміж за царевича… а що – своя знахарка у родині завжди знадобиться, еге ж?

Ледь відкараскалася. Я його не для того рятувала, щоб заміж виходити. Не для мене цей сизокрилий сокіл…

Так, царевич молодий, гарний, мужній, сильний, освічений, однак… чесно кажучи, і сама не знаю, що не так. Просто знаю, що не моє…

Тоді вже і не знали, як віддячити, а я, як і мої батьки, ніколи не беру плати за порятунок. Однак у мене – свій кодекс честі, у царів – свій…

І тут я зрозуміла – це ж такий шанс!

І більше нікого не спалять на центральній площі! Я власноруч зробила сто копій з наказу царя, він милостиво підписав кожну, а гінці рознесли цей наказ всім королівством. Яке це щастя – скільки хороших людей тепер зможуть спати спокійно.

А я можу повернутися до своїх батьків, перш ніж моя допомога знадобиться деінде.

Та що це?

Тривожно засурмили ріжки охоронців. Знову на нас суне чуже військо.

Я побігла до лазарету. На жаль, зараз може знадобитися моя допомога.

Що це? Наче хвиля потужного вітру вдарила у міську стіну. Я ледь встояла на ногах. Хто ти? Хто ти, хто може так робити?

І чи не прийшов час показати, на що ще здатна Велеслава – гідна донька своїх батьків?

Я закликала водних духів і на ворожу армію впала злива дощу. Це їх зупинило і дало змогу нашій армії підготуватися до бою.

Я спустилася до лазарету. Поки ворожа армія не застосовує чарівні сили, я теж не буду їх застосовувати. Справа чоловіків – бій, справа жінок – турбота.

Мабуть, я занадто наївна…

Коли вони застосували вогняний вихор, щоб пробити другу захисну стіну, я нічого не встигла зробити.

Я підвела стількох людей… І який сенс був у порятунку царського сина, який зараз у полоні? І який сенс був у наказі про помилування всіх відйом і відьмаків, якщо зараз хтось з них привів армію ворога на наші землі?

Дивно, однак вони не стратили царя і спадкоємця престолу. Ведуться якісь дивні перемовини. Лікарям дозволено повернутися до поранених.

Хто ти, незнайомцю з глибокими, мов лісне озеро, очима? Кого ти шукаєш серед поранених – друга чи ворога? Батька чи брата?

Чому так уважно дивишся ти на наших лікарів?

Раптом серед лазарету спалахнуло полум’я, я, не роздумуючи, загасила його дощем… І виказала себе!

Незнайомець підійшов до мене: «Ми прийшли сюди тільки заради тебе».

Нічого собі поворот! Написали б листа, чи що, а зараз стільки людей поранено… через мене?!

Незнайомець відійшов, щось пояснив іншим лікарям, показуючи то на окремих поранених, то на порошки і трави. І жестом покликав мене.

Я пішла за ним більше з цікавості.

Наш цар дивився на мене майже з переляком, чужий генерал – з повагою.

Мені гарантували повну безпеку і запросили до їх царства на ознайомчу прогулянку. Я чомусь повірила. А стіна замку відновилася ніби сама собою. Як же він це робить?

За межами нашої держави мені стало трохи моторошно. І чим далі – тим моторошніше. Чому з таким потужним чаклуном у них такі пусті поля і такі сумні люди?

Їхали мовчки.

Я не витримала і почала наповнювати цю землю і цих людей теплом. На небі наче розлетілися хмари, стало легше дихати.

- Як ти це робиш?

- Не знаю, - я злякалась і припинила.

Позаду нас почала пробиватися трава, однак попереду я вже нічого не робила.

Ми приїхали до великого шатрового міста. Люди тут були мовчазні і суворі. Лише декілька дітей глянули на мене з цікавістю, іншим ніби було байдуже.

Мене привели до центрального шатра. Всі супутники, крім зеленоокого незнайомця, втекли. У шатрі було багато поважних сивих чоловіків і мовчазних блідих жінок. Одна з них покликала, ймовірно, свою доньку, та прийшла. Подивилася на мого супутника, похитала головою і подивилася на мене. В її очах були подив разом з захопленням.

- Так! – Сказала вона. – Це – вона! Дівчина з пророцтва!

Вона звернулася до мене: «Хто твій батько?»

Я розповіла про свого батька все, що знала і раптом зрозуміла, що знала дуже мало.

- Так, він пішов двадцять п’ять років тому і більше не повертався. Йому нічого було робити у нас. І тобі – нічого! ­ Сказав хтось зі старійшин.

- Скільки можна?! Скільки можна?! – Зупинив їх мій незнайомий супутник. – Я був в інших країнах. Люди там різні і природа там різна, однак ніде немає такого мороку, як у нашій країні! Годі вже! Слід покласти цьому край!

- Однак ти ж нічого не можеш зробити!

- Мене ніхто не навчив! Я не знаю – як. Як можна щось створювати, а не лише руйнувати?! Як можна радіти життю, радіти, а не просто інсувати?!

Дівчина схвально закивала головою.

Я раптом зрозуміла, що, принаймні одну людину звідси можна врятувати.

- Перепрошую, я – не місцева. Я так розумію, батько мій з вашого Роду, однак залишив вас, щоб знайти кращу долю. Вибачте, якщо це чимось зачепило вас чи образило. Чи можу я якось послужити вам?

Старійшини здивовано перезирнулися. Дівчина подивилася на мене з захопленням і вдячністю.

- Ми подумаємо.

Мене відпустили. Вірніше, випустили з шатра. Я просто ходила між шатрами. Мені стало легше і з-за хмар вийшло Сонце, що котилося на Захід.

- Як ти це робиш? – Біля мене стояла та дівчина з шатра.

- Не знаю. А хочеш туди, де майже завжди світить Сонце?

Вона важко позіхнула і опустила очі, аж раптом ледь не крикнула: «Хочу!» І вже майже прошепотіла: «Однак як же я залишу свій народ?»

- Ти їх не залишиш. Ти станеш сильнішою і тоді зможеш їм допомогти.

Чи вдасться моя авантюра? Однак якщо не спробувати, то для чого я взагалі прожила цей день?

Ми зібрали її речі та зробили копію з її Родового дерева. Я сама обмила і розчесала її, хоча після дороги їй знову це знадобиться, однак така традиція, та це і заспокоювало її хвилювання.

На світанку княжна зі своїм вірними слугами рушила на мою батьківщину. Виходити заміж. За нашого царевича. Я – не я, якщо це – не ідеальна пара.

- Дякую, що влаштувала долю моєї сестри. – О як, зеленоокий незнайомець не лише головний чаклун, а і спадкоємець правителя цих земель. – Що ж ти збираєшся робити тепер?

- Не знаю. – Мені інколи здається, що я ніколи нічого не знаю, а рішення приходять ніби самі. Ніби хтось зсередини чи згори диктує їх мені.

- Як ти викликаєш дощ?

І перш, ніж я придумала, що відповісти, мені довелося викликати дощ, щоб загасити лісову пожежу.

- Так, це я викликав пожежу. І так і не зрозумів. Як ти викликаєш дощ. Втім, і вогонь може бути корисним – він зігріває і освітлює.

Безперечно, він не був дурнем.

Я пішла до лісу. Годі було і сподіватися щось тут знайти. Я розмовляла з деревами і вони потроху оживали, спонукаючи оживати інші рослини. Коли сіло Сонце, я, нарешті, сама присіла на колоду, роздивляючись зорі. Раптом переді мною спалахнуло багаття, яке не хотілося загасити. Вогонь зігріває і освітлює…

- Ти цілий день нічого не їла, - мій новий знайомий простягнув мені яблуко і заходився смажити хліб, сир і овочі на багатті (цікаво. Де вони беруть продукти у цій пустелі?).

Здається, так смачно я їла тільки вдома більше року тому…

- Я не знаю, як ти це робиш – викликаєш дощ, розмовляєш з деревами… я і сам вмію лікувати людей і розмовляти з тваринами, однак твої знання недоступні для мене. Ти дійсно неймовірна… ­ Він з захопленням подивився на мене і було у його очах щось досі незнайоме для мене.

Він сидів поруч і пояснював значення зірок. Я і не помітила, як заснула на його плечі…

Прокинулась я у шатрі княжни. А що – він же вільний.

Княжич-чаклун сидів поруч і уважно дивився на мене: «Моя сестра за тиждень виходить заміж за вашого царевича. Тепер вона щаслива. Чому ти сама не вийшла за нього?»

- Я і так щаслива, ­ пробурмотіла я, вже невпевнена, що це дійсно так.

Хоча вчора було так…

Я вийшла з шатра. Сходило Сонце. Ніби марево сходило з людей. Вони починали заново бачити цей світ і посміхатись один одному.

Колись давно батько навчив мене перетворюватися на птаха…

І попереджав, що це – небезпечно! Потрапивши до пастки, я перетворилася назад на людину і почала відв’язуватись. Ось коли розумієш всі батькові настанови.

Я відчула чийсь погляд. Наче, поруч нікого. Раптом зеленоокий яструб підлетів до мене, перетворився на княжича і допоміг мені розплутатися.

- Так я теж можу, ­ посміхнувся він. – Поклич, будь ласка, дощ.

Цій землі дійсно був потрібен дощ і я погодилася.

Ми стояли під віковим дубом. Йшов дощ.

Раптом серед дощу виникло полум’я, яке не згасало.

Такого не буває!

А мій новий знайомий задоволено сміявся, наче щось зрозумів.

- Ти поїдеш зі мною на весілля моєї сестри?

Чому з ним? Чому не просто до мами?

Я чомусь погодилась.

Дощ закінчився. Полум’я згасло.

Княжич нахилився і поцілував мене. У небі розквітла веселка, співали птахи, буяла зелень.

Ось чому – з ним, а не сама, ось чому він – зі мною.

Кожному чоловіку треба когось захищати, а кожній жінці – про когось турбуватися.

Тільки союз двох народжує гармонію.

Тільки любов створює і надихає.

Все, чого йому не вистачало, щоб задіяти свої талани, ­ це любов.

Все. Чого мені не вистачало, щоб бути щасливою, це любов і захист такого незвичайного чоловіка.

Саме любов навчила нас, як відродити цю землю.

І… вперше за тисячі років жінка мого Роду народила двійняток – дівчинку і… хлопчика!

А це точно щось значить!

 



Партнери