Електронна бібліотека/Проза

Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Нічні голосиОлег Янченко
Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Постійність пам’ятіІрина Ликович
ЧічкаМихайло Трайста
Поле крові. Іловайськ. Фрагмент роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»Катерина Мотрич
КРИГА СТАРОЇ ПЕРЕПРАВИОлег Янченко
Зі збірки «Вірші про все і ніщо» (2017)Петро Гнида
Уривок із роману «Пісня цапів»Олег Андрішко
Завантажити

Мене звуть Велеслава. Мені – двадцять років, і я – відьма)))

Боже мій, чого тільки не придумають люди!

Після того, як я зцілила царського сина від смертельного поранення отруєною стрілою, то що ще могли подумати неосвічені люди?

І якби це був не царський син, мене б давно вже спалили на багатті серед натовпу буденних перехожих на центральній площі столиці, а так – довелося терпіти.

Так ось…

Звісно, я – не відьма. Я – спадкова знахарка. Невідомо вже, в якому коліні.

Бо всі мої прапрабабці, бабця і матір були знахарками. І батько мій – теж знахар.

Ох, татуню-мамуню, як я за вами скучила. Однак я не мала заривати свого талану у землю і все життя провести в одному селі. Батько ж інколи подорожували. А я з моєю енергією та і всидіти на місці?!

Завжди ж кудись лізла – то на дерево, то до лисячої нори, то до річки, то на гору…

А якщо спадкоємцеві нашої держави загрожувала неминуча загибель, то чи можна було це облишити?

Так, зараз у нас дуже сильний і мудрий цар, однак він вже немолодий, та і ці постійні напади кочових племен… Неможна жити лише сьогоднішнім днем, не закладаючи основу для дня завтрашнього.

У результаті мене ледь не спалили, як відьму, потім ледь не видали заміж за царевича… а що – своя знахарка у родині завжди знадобиться, еге ж?

Ледь відкараскалася. Я його не для того рятувала, щоб заміж виходити. Не для мене цей сизокрилий сокіл…

Так, царевич молодий, гарний, мужній, сильний, освічений, однак… чесно кажучи, і сама не знаю, що не так. Просто знаю, що не моє…

Тоді вже і не знали, як віддячити, а я, як і мої батьки, ніколи не беру плати за порятунок. Однак у мене – свій кодекс честі, у царів – свій…

І тут я зрозуміла – це ж такий шанс!

І більше нікого не спалять на центральній площі! Я власноруч зробила сто копій з наказу царя, він милостиво підписав кожну, а гінці рознесли цей наказ всім королівством. Яке це щастя – скільки хороших людей тепер зможуть спати спокійно.

А я можу повернутися до своїх батьків, перш ніж моя допомога знадобиться деінде.

Та що це?

Тривожно засурмили ріжки охоронців. Знову на нас суне чуже військо.

Я побігла до лазарету. На жаль, зараз може знадобитися моя допомога.

Що це? Наче хвиля потужного вітру вдарила у міську стіну. Я ледь встояла на ногах. Хто ти? Хто ти, хто може так робити?

І чи не прийшов час показати, на що ще здатна Велеслава – гідна донька своїх батьків?

Я закликала водних духів і на ворожу армію впала злива дощу. Це їх зупинило і дало змогу нашій армії підготуватися до бою.

Я спустилася до лазарету. Поки ворожа армія не застосовує чарівні сили, я теж не буду їх застосовувати. Справа чоловіків – бій, справа жінок – турбота.

Мабуть, я занадто наївна…

Коли вони застосували вогняний вихор, щоб пробити другу захисну стіну, я нічого не встигла зробити.

Я підвела стількох людей… І який сенс був у порятунку царського сина, який зараз у полоні? І який сенс був у наказі про помилування всіх відйом і відьмаків, якщо зараз хтось з них привів армію ворога на наші землі?

Дивно, однак вони не стратили царя і спадкоємця престолу. Ведуться якісь дивні перемовини. Лікарям дозволено повернутися до поранених.

Хто ти, незнайомцю з глибокими, мов лісне озеро, очима? Кого ти шукаєш серед поранених – друга чи ворога? Батька чи брата?

Чому так уважно дивишся ти на наших лікарів?

Раптом серед лазарету спалахнуло полум’я, я, не роздумуючи, загасила його дощем… І виказала себе!

Незнайомець підійшов до мене: «Ми прийшли сюди тільки заради тебе».

Нічого собі поворот! Написали б листа, чи що, а зараз стільки людей поранено… через мене?!

Незнайомець відійшов, щось пояснив іншим лікарям, показуючи то на окремих поранених, то на порошки і трави. І жестом покликав мене.

Я пішла за ним більше з цікавості.

Наш цар дивився на мене майже з переляком, чужий генерал – з повагою.

Мені гарантували повну безпеку і запросили до їх царства на ознайомчу прогулянку. Я чомусь повірила. А стіна замку відновилася ніби сама собою. Як же він це робить?

За межами нашої держави мені стало трохи моторошно. І чим далі – тим моторошніше. Чому з таким потужним чаклуном у них такі пусті поля і такі сумні люди?

Їхали мовчки.

Я не витримала і почала наповнювати цю землю і цих людей теплом. На небі наче розлетілися хмари, стало легше дихати.

- Як ти це робиш?

- Не знаю, - я злякалась і припинила.

Позаду нас почала пробиватися трава, однак попереду я вже нічого не робила.

Ми приїхали до великого шатрового міста. Люди тут були мовчазні і суворі. Лише декілька дітей глянули на мене з цікавістю, іншим ніби було байдуже.

Мене привели до центрального шатра. Всі супутники, крім зеленоокого незнайомця, втекли. У шатрі було багато поважних сивих чоловіків і мовчазних блідих жінок. Одна з них покликала, ймовірно, свою доньку, та прийшла. Подивилася на мого супутника, похитала головою і подивилася на мене. В її очах були подив разом з захопленням.

- Так! – Сказала вона. – Це – вона! Дівчина з пророцтва!

Вона звернулася до мене: «Хто твій батько?»

Я розповіла про свого батька все, що знала і раптом зрозуміла, що знала дуже мало.

- Так, він пішов двадцять п’ять років тому і більше не повертався. Йому нічого було робити у нас. І тобі – нічого! ­ Сказав хтось зі старійшин.

- Скільки можна?! Скільки можна?! – Зупинив їх мій незнайомий супутник. – Я був в інших країнах. Люди там різні і природа там різна, однак ніде немає такого мороку, як у нашій країні! Годі вже! Слід покласти цьому край!

- Однак ти ж нічого не можеш зробити!

- Мене ніхто не навчив! Я не знаю – як. Як можна щось створювати, а не лише руйнувати?! Як можна радіти життю, радіти, а не просто інсувати?!

Дівчина схвально закивала головою.

Я раптом зрозуміла, що, принаймні одну людину звідси можна врятувати.

- Перепрошую, я – не місцева. Я так розумію, батько мій з вашого Роду, однак залишив вас, щоб знайти кращу долю. Вибачте, якщо це чимось зачепило вас чи образило. Чи можу я якось послужити вам?

Старійшини здивовано перезирнулися. Дівчина подивилася на мене з захопленням і вдячністю.

- Ми подумаємо.

Мене відпустили. Вірніше, випустили з шатра. Я просто ходила між шатрами. Мені стало легше і з-за хмар вийшло Сонце, що котилося на Захід.

- Як ти це робиш? – Біля мене стояла та дівчина з шатра.

- Не знаю. А хочеш туди, де майже завжди світить Сонце?

Вона важко позіхнула і опустила очі, аж раптом ледь не крикнула: «Хочу!» І вже майже прошепотіла: «Однак як же я залишу свій народ?»

- Ти їх не залишиш. Ти станеш сильнішою і тоді зможеш їм допомогти.

Чи вдасться моя авантюра? Однак якщо не спробувати, то для чого я взагалі прожила цей день?

Ми зібрали її речі та зробили копію з її Родового дерева. Я сама обмила і розчесала її, хоча після дороги їй знову це знадобиться, однак така традиція, та це і заспокоювало її хвилювання.

На світанку княжна зі своїм вірними слугами рушила на мою батьківщину. Виходити заміж. За нашого царевича. Я – не я, якщо це – не ідеальна пара.

- Дякую, що влаштувала долю моєї сестри. – О як, зеленоокий незнайомець не лише головний чаклун, а і спадкоємець правителя цих земель. – Що ж ти збираєшся робити тепер?

- Не знаю. – Мені інколи здається, що я ніколи нічого не знаю, а рішення приходять ніби самі. Ніби хтось зсередини чи згори диктує їх мені.

- Як ти викликаєш дощ?

І перш, ніж я придумала, що відповісти, мені довелося викликати дощ, щоб загасити лісову пожежу.

- Так, це я викликав пожежу. І так і не зрозумів. Як ти викликаєш дощ. Втім, і вогонь може бути корисним – він зігріває і освітлює.

Безперечно, він не був дурнем.

Я пішла до лісу. Годі було і сподіватися щось тут знайти. Я розмовляла з деревами і вони потроху оживали, спонукаючи оживати інші рослини. Коли сіло Сонце, я, нарешті, сама присіла на колоду, роздивляючись зорі. Раптом переді мною спалахнуло багаття, яке не хотілося загасити. Вогонь зігріває і освітлює…

- Ти цілий день нічого не їла, - мій новий знайомий простягнув мені яблуко і заходився смажити хліб, сир і овочі на багатті (цікаво. Де вони беруть продукти у цій пустелі?).

Здається, так смачно я їла тільки вдома більше року тому…

- Я не знаю, як ти це робиш – викликаєш дощ, розмовляєш з деревами… я і сам вмію лікувати людей і розмовляти з тваринами, однак твої знання недоступні для мене. Ти дійсно неймовірна… ­ Він з захопленням подивився на мене і було у його очах щось досі незнайоме для мене.

Він сидів поруч і пояснював значення зірок. Я і не помітила, як заснула на його плечі…

Прокинулась я у шатрі княжни. А що – він же вільний.

Княжич-чаклун сидів поруч і уважно дивився на мене: «Моя сестра за тиждень виходить заміж за вашого царевича. Тепер вона щаслива. Чому ти сама не вийшла за нього?»

- Я і так щаслива, ­ пробурмотіла я, вже невпевнена, що це дійсно так.

Хоча вчора було так…

Я вийшла з шатра. Сходило Сонце. Ніби марево сходило з людей. Вони починали заново бачити цей світ і посміхатись один одному.

Колись давно батько навчив мене перетворюватися на птаха…

І попереджав, що це – небезпечно! Потрапивши до пастки, я перетворилася назад на людину і почала відв’язуватись. Ось коли розумієш всі батькові настанови.

Я відчула чийсь погляд. Наче, поруч нікого. Раптом зеленоокий яструб підлетів до мене, перетворився на княжича і допоміг мені розплутатися.

- Так я теж можу, ­ посміхнувся він. – Поклич, будь ласка, дощ.

Цій землі дійсно був потрібен дощ і я погодилася.

Ми стояли під віковим дубом. Йшов дощ.

Раптом серед дощу виникло полум’я, яке не згасало.

Такого не буває!

А мій новий знайомий задоволено сміявся, наче щось зрозумів.

- Ти поїдеш зі мною на весілля моєї сестри?

Чому з ним? Чому не просто до мами?

Я чомусь погодилась.

Дощ закінчився. Полум’я згасло.

Княжич нахилився і поцілував мене. У небі розквітла веселка, співали птахи, буяла зелень.

Ось чому – з ним, а не сама, ось чому він – зі мною.

Кожному чоловіку треба когось захищати, а кожній жінці – про когось турбуватися.

Тільки союз двох народжує гармонію.

Тільки любов створює і надихає.

Все, чого йому не вистачало, щоб задіяти свої талани, ­ це любов.

Все. Чого мені не вистачало, щоб бути щасливою, це любов і захист такого незвичайного чоловіка.

Саме любов навчила нас, як відродити цю землю.

І… вперше за тисячі років жінка мого Роду народила двійняток – дівчинку і… хлопчика!

А це точно щось значить!

 



Партнери