Ганна Заворотна Донька знахарки Мене звуть Велеслава. Мені – двадцять років, і я – відьма))) Боже мій, чого тільки не придумають люди! Після того, як я зцілила царського сина від смертельного поранення отруєною стрілою, то що ще могли подумати неосвічені люди? І якби це був не царський син, мене б давно вже спалили на багатті серед натовпу буденних перехожих на центральній площі столиці, а так – довелося терпіти. Так ось… Звісно, я – не відьма. Я – спадкова знахарка. Невідомо вже, в якому коліні. Бо всі мої прапрабабці, бабця і матір були знахарками. І батько мій – теж знахар. Ох, татуню-мамуню, як я за вами скучила. Однак я не мала заривати свого талану у землю і все життя провести в одному селі. Батько ж інколи подорожували. А я з моєю енергією та і всидіти на місці?! Завжди ж кудись лізла – то на дерево, то до лисячої нори, то до річки, то на гору… А якщо спадкоємцеві нашої держави загрожувала неминуча загибель, то чи можна було це облишити? Так, зараз у нас дуже сильний і мудрий цар, однак він вже немолодий, та і ці постійні напади кочових племен… Неможна жити лише сьогоднішнім днем, не закладаючи основу для дня завтрашнього. У результаті мене ледь не спалили, як відьму, потім ледь не видали заміж за царевича… а що – своя знахарка у родині завжди знадобиться, еге ж? Ледь відкараскалася. Я його не для того рятувала, щоб заміж виходити. Не для мене цей сизокрилий сокіл… Так, царевич молодий, гарний, мужній, сильний, освічений, однак… чесно кажучи, і сама не знаю, що не так. Просто знаю, що не моє… Тоді вже і не знали, як віддячити, а я, як і мої батьки, ніколи не беру плати за порятунок. Однак у мене – свій кодекс честі, у царів – свій… І тут я зрозуміла – це ж такий шанс! І більше нікого не спалять на центральній площі! Я власноруч зробила сто копій з наказу царя, він милостиво підписав кожну, а гінці рознесли цей наказ всім королівством. Яке це щастя – скільки хороших людей тепер зможуть спати спокійно. А я можу повернутися до своїх батьків, перш ніж моя допомога знадобиться деінде. Та що це? Тривожно засурмили ріжки охоронців. Знову на нас суне чуже військо. Я побігла до лазарету. На жаль, зараз може знадобитися моя допомога. Що це? Наче хвиля потужного вітру вдарила у міську стіну. Я ледь встояла на ногах. Хто ти? Хто ти, хто може так робити? І чи не прийшов час показати, на що ще здатна Велеслава – гідна донька своїх батьків? Я закликала водних духів і на ворожу армію впала злива дощу. Це їх зупинило і дало змогу нашій армії підготуватися до бою. Я спустилася до лазарету. Поки ворожа армія не застосовує чарівні сили, я теж не буду їх застосовувати. Справа чоловіків – бій, справа жінок – турбота. Мабуть, я занадто наївна… Коли вони застосували вогняний вихор, щоб пробити другу захисну стіну, я нічого не встигла зробити. Я підвела стількох людей… І який сенс був у порятунку царського сина, який зараз у полоні? І який сенс був у наказі про помилування всіх відйом і відьмаків, якщо зараз хтось з них привів армію ворога на наші землі? Дивно, однак вони не стратили царя і спадкоємця престолу. Ведуться якісь дивні перемовини. Лікарям дозволено повернутися до поранених. Хто ти, незнайомцю з глибокими, мов лісне озеро, очима? Кого ти шукаєш серед поранених – друга чи ворога? Батька чи брата? Чому так уважно дивишся ти на наших лікарів? Раптом серед лазарету спалахнуло полум’я, я, не роздумуючи, загасила його дощем… І виказала себе! Незнайомець підійшов до мене: «Ми прийшли сюди тільки заради тебе». Нічого собі поворот! Написали б листа, чи що, а зараз стільки людей поранено… через мене?! Незнайомець відійшов, щось пояснив іншим лікарям, показуючи то на окремих поранених, то на порошки і трави. І жестом покликав мене. Я пішла за ним більше з цікавості. Наш цар дивився на мене майже з переляком, чужий генерал – з повагою. Мені гарантували повну безпеку і запросили до їх царства на ознайомчу прогулянку. Я чомусь повірила. А стіна замку відновилася ніби сама собою. Як же він це робить? За межами нашої держави мені стало трохи моторошно. І чим далі – тим моторошніше. Чому з таким потужним чаклуном у них такі пусті поля і такі сумні люди? Їхали мовчки. Я не витримала і почала наповнювати цю землю і цих людей теплом. На небі наче розлетілися хмари, стало легше дихати. - Як ти це робиш? - Не знаю, - я злякалась і припинила. Позаду нас почала пробиватися трава, однак попереду я вже нічого не робила. Ми приїхали до великого шатрового міста. Люди тут були мовчазні і суворі. Лише декілька дітей глянули на мене з цікавістю, іншим ніби було байдуже. Мене привели до центрального шатра. Всі супутники, крім зеленоокого незнайомця, втекли. У шатрі було багато поважних сивих чоловіків і мовчазних блідих жінок. Одна з них покликала, ймовірно, свою доньку, та прийшла. Подивилася на мого супутника, похитала головою і подивилася на мене. В її очах були подив разом з захопленням. - Так! – Сказала вона. – Це – вона! Дівчина з пророцтва! Вона звернулася до мене: «Хто твій батько?» Я розповіла про свого батька все, що знала і раптом зрозуміла, що знала дуже мало. - Так, він пішов двадцять п’ять років тому і більше не повертався. Йому нічого було робити у нас. І тобі – нічого! ­ Сказав хтось зі старійшин. - Скільки можна?! Скільки можна?! – Зупинив їх мій незнайомий супутник. – Я був в інших країнах. Люди там різні і природа там різна, однак ніде немає такого мороку, як у нашій країні! Годі вже! Слід покласти цьому край! - Однак ти ж нічого не можеш зробити! - Мене ніхто не навчив! Я не знаю – як. Як можна щось створювати, а не лише руйнувати?! Як можна радіти життю, радіти, а не просто інсувати?! Дівчина схвально закивала головою. Я раптом зрозуміла, що, принаймні одну людину звідси можна врятувати. - Перепрошую, я – не місцева. Я так розумію, батько мій з вашого Роду, однак залишив вас, щоб знайти кращу долю. Вибачте, якщо це чимось зачепило вас чи образило. Чи можу я якось послужити вам? Старійшини здивовано перезирнулися. Дівчина подивилася на мене з захопленням і вдячністю. - Ми подумаємо. Мене відпустили. Вірніше, випустили з шатра. Я просто ходила між шатрами. Мені стало легше і з-за хмар вийшло Сонце, що котилося на Захід. - Як ти це робиш? – Біля мене стояла та дівчина з шатра. - Не знаю. А хочеш туди, де майже завжди світить Сонце? Вона важко позіхнула і опустила очі, аж раптом ледь не крикнула: «Хочу!» І вже майже прошепотіла: «Однак як же я залишу свій народ?» - Ти їх не залишиш. Ти станеш сильнішою і тоді зможеш їм допомогти. Чи вдасться моя авантюра? Однак якщо не спробувати, то для чого я взагалі прожила цей день? Ми зібрали її речі та зробили копію з її Родового дерева. Я сама обмила і розчесала її, хоча після дороги їй знову це знадобиться, однак така традиція, та це і заспокоювало її хвилювання. На світанку княжна зі своїм вірними слугами рушила на мою батьківщину. Виходити заміж. За нашого царевича. Я – не я, якщо це – не ідеальна пара. - Дякую, що влаштувала долю моєї сестри. – О як, зеленоокий незнайомець не лише головний чаклун, а і спадкоємець правителя цих земель. – Що ж ти збираєшся робити тепер? - Не знаю. – Мені інколи здається, що я ніколи нічого не знаю, а рішення приходять ніби самі. Ніби хтось зсередини чи згори диктує їх мені. - Як ти викликаєш дощ? І перш, ніж я придумала, що відповісти, мені довелося викликати дощ, щоб загасити лісову пожежу. - Так, це я викликав пожежу. І так і не зрозумів. Як ти викликаєш дощ. Втім, і вогонь може бути корисним – він зігріває і освітлює. Безперечно, він не був дурнем. Я пішла до лісу. Годі було і сподіватися щось тут знайти. Я розмовляла з деревами і вони потроху оживали, спонукаючи оживати інші рослини. Коли сіло Сонце, я, нарешті, сама присіла на колоду, роздивляючись зорі. Раптом переді мною спалахнуло багаття, яке не хотілося загасити. Вогонь зігріває і освітлює… - Ти цілий день нічого не їла, - мій новий знайомий простягнув мені яблуко і заходився смажити хліб, сир і овочі на багатті (цікаво. Де вони беруть продукти у цій пустелі?). Здається, так смачно я їла тільки вдома більше року тому… - Я не знаю, як ти це робиш – викликаєш дощ, розмовляєш з деревами… я і сам вмію лікувати людей і розмовляти з тваринами, однак твої знання недоступні для мене. Ти дійсно неймовірна… ­ Він з захопленням подивився на мене і було у його очах щось досі незнайоме для мене. Він сидів поруч і пояснював значення зірок. Я і не помітила, як заснула на його плечі… Прокинулась я у шатрі княжни. А що – він же вільний. Княжич-чаклун сидів поруч і уважно дивився на мене: «Моя сестра за тиждень виходить заміж за вашого царевича. Тепер вона щаслива. Чому ти сама не вийшла за нього?» - Я і так щаслива, ­ пробурмотіла я, вже невпевнена, що це дійсно так. Хоча вчора було так… Я вийшла з шатра. Сходило Сонце. Ніби марево сходило з людей. Вони починали заново бачити цей світ і посміхатись один одному. Колись давно батько навчив мене перетворюватися на птаха… І попереджав, що це – небезпечно! Потрапивши до пастки, я перетворилася назад на людину і почала відв’язуватись. Ось коли розумієш всі батькові настанови. Я відчула чийсь погляд. Наче, поруч нікого. Раптом зеленоокий яструб підлетів до мене, перетворився на княжича і допоміг мені розплутатися. - Так я теж можу, ­ посміхнувся він. – Поклич, будь ласка, дощ. Цій землі дійсно був потрібен дощ і я погодилася. Ми стояли під віковим дубом. Йшов дощ. Раптом серед дощу виникло полум’я, яке не згасало. Такого не буває! А мій новий знайомий задоволено сміявся, наче щось зрозумів. - Ти поїдеш зі мною на весілля моєї сестри? Чому з ним? Чому не просто до мами? Я чомусь погодилась. Дощ закінчився. Полум’я згасло. Княжич нахилився і поцілував мене. У небі розквітла веселка, співали птахи, буяла зелень. Ось чому – з ним, а не сама, ось чому він – зі мною. Кожному чоловіку треба когось захищати, а кожній жінці – про когось турбуватися. Тільки союз двох народжує гармонію. Тільки любов створює і надихає. Все, чого йому не вистачало, щоб задіяти свої талани, ­ це любов. Все. Чого мені не вистачало, щоб бути щасливою, це любов і захист такого незвичайного чоловіка. Саме любов навчила нас, як відродити цю землю. І… вперше за тисячі років жінка мого Роду народила двійняток – дівчинку і… хлопчика! А це точно щось значить!   *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/ganna_zavorotna/donka_znaharki/