Завантажити

I лихi передчуття мав, а таки вибрався на це кляте полювання, що позбавило спокою i обернулося на полювання супроти мене. Ще в Глибокому лiсi якось раптово я вiдчув себе не мисливцем, хоча й тримав у руках рушницю та й набоїв мав вдосталь, а дичиною, яку саме тiєї митi хтось вислiдив, i був вiн, вiдчув я, не тiльки дужчим за мене, але й вправнiшим, пiдступнiшим. Я спробував хутко вибратися з Глибокого лiсу, але невiдома сила знову й знову повертала мене до його середини. Я сперся на столiтнього дуба й перезарядив рушницю. I тут менi вчулися звуки барабана, i я, сам не знаю чому, подумав, що то лунає африканський, саме африканський тамтам, i лише вiдтак я запитав себе: «А чи не серце моє гупає так з переляку?»

Нi, серце працювало ритмiчно, а звуки тамтама й далi напливали з Глибокого лiсу, передаючи, либонь, комусь вказiвки, як перешкодити менi вибратися з лiсу, i я подумав, що той, невiдомий менi мисливець, розпочав на мене полювання широко, обдумано, розважливо, щоб напевно загнати мене, свою жертву, в заздалегiдь приготовану пастку. Що ж, менi не залишається нiчого iншого, як прийняти виклик, бо втiкати з Глибокого лiсу я, мисливець, навiть у ролi жертви, не збирався. Я вiдразу зрозумiв, що в цьому разi не йшлося про втечу як мудрий хiд, i, приймаючи рiшення залишитися, я мiркував найперше про одне: якщо хтось i вибрав мене жертвою, то неодмiнно стану йому кiсткою в горлi. Врештi, цим нiчого не доведу, бо нiкому нiчого й не треба доводити, лише самому собi.

«Либонь, усе це галюцинацiя, не iнак, — спробував заспокоїти себе. — Чи то блуд мене вчепився i водить лiсом. Вiдпочину трохи й подамся додому».

I я припалив цигарку i, дивлячись неначе iз дна колодязя на синiй клаптик мiж величними кронами дерев, неквапно пускав перед собою довгi цiвки диму. Але на душi й далi було неспокiйно. У голову лiзли всiлякi нiсенiтницi. Здавалося, що хтось мене раптово хапає кiстлявими руками i мiцно притискає до дерева, на яке сперся курячи. Я намагаюся вирватися, але не можу, i тодi дерево-велет береться з мене реготати, здригаючись усiм тiлом, i несподiвано рiзко трiщить його кора, i з-пiд неї з’являються бiлi, немов хробаки, хоботці-присоски i починають пробиратися до мого тiла. Я аж вiдсахнувся вiд дерева i нацiлив на нього рушницю, та наступної митi, затермосивши головою, вiдiгнав вiд себе поганi думки i з гiркотою розсмiявся iз власної слабодухостi... Бракувало ще, аби кожна хмизина видавалася змiєю, а кожен кущ чи пень — диким звiром.

Але ж зi мною нiколи нiчого подiбного не коїлося! Я не вiдав, що таке страх, а саме вiн, вiдчув я, i дiймає мене.

Iшов знайомою стежкою i, на свiй подив, побачив, що вона знову привела мене до середини лiсу, а не вивела з нього, як я сподiвався, а звуки тамтама вперто переслiдували мене.

Таки блуд вчепився — я зняв з пояса флягу, яку привiз iз вiйська, i ковтнув трохи холодного нецукрованого чаю.

У лiсi потемнiшало, хоча небо в колодязях мiж кронами дерев i далi було яскраво-синiм. Певно, сонце пiшло на захiд, i його променi вже не проникають мiж деревами, а ковзають по їхньому верховiттi, тому й потемнiшало в лiсi, i я вирiшив, що час би й самому вибиратися додому. I тут вiд гадки, що за увесь день блукання Глибоким лiсом не зустрiв не те що жодної живої душi, але й не чув спiву чи крику птахiв, — я голосно присвиснув. Почав пригадувати, що нiби й подуву вiтру не чув, тiльки торiшнє листя шелестiло пiд ногами, вводячи в оману слух. Нi, таки не варто було вибиратися на це полювання, коли мав лихi передчуття. I я згадав про одне з них. Я добре пригадував, що прокинувся вiд побаченої увi снi страшної картини. Я бачив Африку, чорних воїв-африканцiв з пов’язками на стегнах, з довгими списами й луками. Вої були чимось стривоженi. Певно, хтось збирався напасти на них, i вождь готувався рiшуче зустрiти напасникiв. I тим вождем був я, i я бачив великий страх в очах воїв, i знав, що не зумiю прогнати його з їхнiх душ. Знав i те, вiд чого цей страх. Одне з войовничих племен пустелi вигодувало великого чорного птаха. Такого заввишки, мов чотири слони один на одному, а завширшки — як четверо слонiв укупi. Птах мав гострий дзьоб, легко розправлявся з бойовими слонами племен, що оборонялися. Своїх супротивникiв-воїв вiн розмiтав, як порох, дужим помахом крил. Войовники пустелi пiдкоряли з чорним птахом усе бiльше i бiльше племен. Вiльним залишилося тiльки наше. I тепер прийшла його черга впасти. Я зрозумiв це, але не хотiв змиритися, хоча й не знав, як нам воювати з чорним птахом. Одне не виходило менi з голови: чому цей птах так слухняно виконує накази войовникiв? Чому не втiкає вiд них i чому, навчений нападати на iнших, не чiпає своїх господарiв?

«А що, коли привчити його до людського м’яса i запаху людської кровi? — раптом подумав я. — Може тодi, сп’янiлий вiд запаху кровi i людської плотi, вiн не пiдкориться войовникам i нападатиме на них?»

I я вже знав, як можна привчити птаха до плотi людської. Ми вдаватимемо, що готуємося до бою, i коли войовники випустять на нас птаха, ми хутко заховаємося в горах, а йому вiддамо на поживу когось iз нашого племенi. Але кого? Оцих воїв-боягузiв? Вони не зумiють розiзлити чорного птаха так, щоб вiн розшматував їх, i, вiдчувши запах людської кровi, проковтнув, перш нiж добiжать до нього господарi — войовники пустелi — й проженуть. I тут я вiдчув нiжний дотик до своєї руки. То був мiй син, найбiльше схожий на мене. Я глянув на нього i побачив, що в нього шкiра бiла, вiдтак зауважив, що i в мене шкiра не чорна, а бiла, тiльки засмагла до чорноти. Я побачив свою дружину. Вона була чорна, як i всi iншi жiнки. Побачив бiля неї купу наших дiтей, теж чорних, i згадав, що давно забрiв у це плем’я, що не народився тут, i мене за бiлий колiр шкiри обрали вождем. I ось мiй син, улюблений, торкається мене й каже:

— Батьку, накажи менi пiти першим, тодi й iншi пiдкоряться тобi й вiддадуть у жертву своїх дiтей.

— Нi, — вiдповiдаю рiшуче, водночас дивуюся, звiдкiля вiн знає мої думки.

— Iнакше вони не пiдкоряться тобi, якщо ж ти пiдеш першим, плем’я не зможе подолати чорного птаха, бо не буде кому вести воїв за собою.

— А може, птаха вдасться знищити iнакше, а не такою цiною?

— Батьку, ти не маєш часу вибирати. Чужинцi близько, вони вже готуються до поєдинку, — i син, улюбленець мiй, гаряче поцiлував менi руку.

Я голосно, аби криком затамувати в душi бiль, розповiв про свiй задум i сказав, що першим на смерть посилаю свого сина, найлюбiшого.

— I кожен з нас пожертвує найдорожчим — своїм дитям, i коли птах звикне до молодого людського тiла, вiн нападатиме на дiтей войовникiв, i тодi нашi вороги самi вб’ють його. Тiльки так зможемо подолати чорного птаха.

Я говорив, та вперто не давала спокою думка: а чи правильно чиню? А якщо нашi жертви будуть марними?

Та часу на роздуми було обмаль, доводилося дiяти рiшуче. I я наказав частинi воїв відвести жiнок з дiтьми у безпечнi мiсця в горах, а рештi приготуватися до бою на пагорбi. Я знав, що мiй син мовчки стоїть неподалiк, але дивитися на нього було для мене мукою. I вже коли ми були готовi до бою, а на полi з’явився чорний велетенський птах, я рiзко змiнив своє рiшення:

— Я не знаю, — сказав я до воїв, — доки триватиме наша боротьба з чорним птахом. Якщо вiн поїсть усiх наших дiтей, то хто тодi продовжуватиме наш рiд, хто вийде на прю з птахом? Тому голошу вам свою останню волю: вiднинi вашим вождем буде мiй син, а я сам пiду першим до птаха. Я все сказав!

З цими словами я збiг з пагорба на поле, а воїни, що зайняли оборону, почали голосно бити в тамтами. На протилежному кiнцi поля я побачив велетенського чорного птаха, який лiнькувато йшов до нас. Я був супроти нього маленьким, мов черв’як бiля курки, та вiд цього менi чомусь стало весело, i я почав голосно кричати й вимахувати списом.

Войовники пустелi теж щось загукали до птаха, i я здивувався раптовiй перемiнi, що сталася в ньому. Де й подiлася його вайлуватiсть, вiн став рухливим, злим. I вже наступної митi, мов ураґан, летiв на мене, цiлячись дзьобом у груди. Я вчасно вiдскочив убiк i щосили метнув списа птаховi в око. Спис мiг завдати йому шкоди не бiльше вiд тернини, та, на мiй подив, чорний птах несамовито закричав вiд болю, i я зрозумiв, що таки поцiлив, i водночас подумав, що це прийшла остання хвилина мого життя. Я ще встиг побачити залите червоною кров’ю око птаха, i тiєї ж митi вiн мене проковтнув.

Я добре пригадував, як прокинувся, мокрий вiд холодного поту, i в мене було таке вiдчуття, що знаходжуся не в кiмнатi, а в утробi чорного птаха, що був завбiльшки, як наш триповерховий будинок. Ще довго я не мiг позбутися цього вiдчуття.

Хоча, здається, все дiялося не так, а iнакше. Я раптово прокинувся одного ранку вiд дивного вiдчуття. Лежачи в лiжку й дивлячись на порожню кiмнату, вiдчув себе всерединi якогось великого чорного птаха. I вже не мiг заснути, все думав про нього. Хто мiг вигодувати великого птаха — свердлила мене думка. I я почав розмiрковувати. Це могло зробити лише африканське плем’я. I я почав фантазувати, для чого воно вигодувало його. I я час вiд часу поринав у напiвсон, i чiтко побачив картину за картиною, як наше плем’я почало боротися з цим птахом. I все, що вiдбувалося, було насправдi, бо нiчого без причин не буває.

I я згадав, коли побачив уперше чорного птаха, i точно вирахував: за тиждень до полювання. Збираючись у Глибокий лiс, я намагався вiдганяти вiд себе лихi передчуття i цей, як менi здавалося, лихий сон. I лише тепер, у сутiнках Глибокого лiсу, я все збагнув: i цей Глибокий лiс, i цей свiт по сутi є великим чорним птахом, а ми, хоч i вважаємо себе мисливцями й ходимо з рушницями, i маємо вдосталь набоїв, — насправдi є жертвами, котрих переслiдують. Бо вийшли на полювання у втрачений простiр. А, може, не можемо вибратися iз замкнутого?

читати