Завантажити

вона для нас,
весела звістка,
що назавжди втамує нашу тугу.
Але ж ми є жінками!
Не віримо ми в це,
в таке повірити не в змозі.
Одне велике дерево стоїть.
І хлопчик під землею міцно спить.
І хлопчик під землею смертно спить.
Він під землею непробудно спить.
Андрій Іванович не повертається додому.
О, Боже, це ж зовсім і не він!
Не промовляйте, що це він!
Не промовляйте, що існує, що є такий закон,
один для перевтілень всіх закон.
Що колообіг –
це життя прямує колом.
На що придумали закон?
На що придумали поганий цей закон?
І не кажіть нам, що це він.
Бо древо це,
насправді ж це не він.
Він був живий,
з ногами і руками.
О, Боже, це ж зовсім і не він!
Ми марно йшли.
Андрій Іванович не зійде тут травою.
Андрій Іванович вже квіткою не стане.
І пташкою у лісі не озветься.
Все це брехня і дурості.
А правда ось:
Андрій Іванович не прийде вже додому,
моя душа його вже не впізнає,
і, значить, не повернеться додому!
Нехай говорять, що пройде він роками,
пройде інакшими, чужими іменами.
Хай кажуть “колообіг”,
а нам,
таких втішань не треба!
Невже це все,
кінець?
На тій горі, що є
Вінець.
Невже це все,
кінець?
Андрій Іванович не повертається додому.
Але ж спочатку можна все почати!
Ми починаємо кричати.
Чому, чому раптово ти помер?
Будь знову!
Чому тебе убили?
Будь знову!
Так починаємо ми плакати, кричати.
Невже ми марно йшли увесь цей шлях?
Красивим знову будь,
коханим знову будь.
Бо ми ж не марно йшли страшний цей шлях.
Та ні,
Андрій Іванович не чує і не бачить.
І значить здалеку ми марно довго йшли.
Ми гірко плачемо,
і наші сльози вже ріка.
Ми гірко плачемо,
Ми час не вернемо,
Ми гірко плачемо,
і наші сльози вже ріка.
Ми марно стільки йшли.
Усе скінчилось.
Потонемо ми в річці.
Андрій Іванович не повертається додому.
І наші сльози вже ріка.
І раптом плинуть води,
пливе весна,
і під водою з дуплом ховається сосна.
Вода тече,
тече,
і лине.
Бо починається весна.
І під водою з дуплом ховається сосна.
З води тієї випливає немовля.
Маленький, рідний мій,
коханий мій,
йдемо додому!
йдемо додому разом!
І нескінченно плачемо щасливими сльозами.
Маленький він, обличчям наче повня;
вдивляється;
насупився
а виросте великим,
з такими сірими строкатими очима.
Маленький він та виросте великим;
з ногами і рукам,
і з душею.
Маленький він та виросте великим;
Марина Марківно я і удвох йдемо.
По черзі несемо його в руках.
Шукаємо стежини сонячні.
Вкриваємо, під сонцем несемо,
і чистим рушником голубимо.
І ось ми всі з гори вже ідемо.
І він іде,
його ми ведемо.
Іди, мій золотий,
коханий мій.
Гармидером усе,
босоніж ідемо.
Та це нічого.
Андрій Іванович вертається додому.

читати