Завантажити

згасне,
не проллється з кров’ю.
Навіщо, навіщо Андрій Іванович не повертається додому?
Навіщо не вертається?
Мов сонечко він був,
осяював він все
Він ясним був,
всіх світлом окропляв,
і всіх кого любив, він захищав.
І ось він весь в моїй душі незгасний.
Був добрий, ніжний,
“рідна” промовляв.
Коханим був!
Та він і зараз любий.
Образить, скаже зле –
і все одно коханий.
Навіщо, навіщо Андрій Іванович не повертається додому?”
Тоді нам знову мовить голос той:
“Він все одно не вернеться,
тепер він на крутій горі росте.
Тепер росте він на горі великій,
він більше не прийде.
Тепер він став високим,
прямим стоїть все літо, зиму, весну, осінь.
Тепер він дерево, сосна,
вже руки в нього, це гілки.
Андрій Іванович до вас не прийде.
І це в науці і природі кличуть:
коловорот.”
І ми тоді подумали смиренно:
“Що ж нам робити,
нехай хоч так.
Напевно під сосни корою б’ється це сердечко.
Птахи там різні на гілках співають.
До нього там на крилах зроблених ефіру древесні
летять жуки-гарнюні різні.
Там високо, де зелень вся густа,
побачимо його очей барвистий скарб,
його зіниці.
І перстень золотий навколо тих зіниць.”
Думки усі урвались.
Андрій Іванович не повертається додому.
Йдемо його шукати,
йдемо моя товаришко.
Бо ти моя товаришко тепер.
В тужливім серці замкнутого кола –
ти моя подруга.
Андрій Іванович не повертається додому.
Тоді вдягли залізні ми панчохи,
залізні ми вдягли чоботи.
Зібралися.
І взяли ми з усіх речей, порожніх, некорисних,
лишень із долею трагічною мішок,
лишень на двох один незмінний смуток.
І кожна з нас взяла з собою
шість пар чобіт залізних.
Марина Марківно і я удвох пішли.
На гору на високу ми пішли.
Ми ображатися одна на одну перестали
і пішли.
Залишили образи і пішли.
Бо все одно Андрій Іванович не повертається додому.
Ні,
не знаєте як все таке буває,
ні!
Сім пар чобіт залізних ми зносили.
Пішли на сонячне, на місячне пішли ми світло.
Пройшли сто років,
багато сотень років,
і тисячу, мабуть, пройшли ми років.
Усіх з плачем питали ми,
розпитували всіх.
Андрій Іванович не повертається додому.
І нам сказали, що не вернеться ніколи.
І нам сказали, що не вернеться ніколи.
І нам сказали, що не вернеться ніколи.
Андрій Іванович не повертається додому.
Сказали,
не знайдете ніде подібної гори,
а є біда.
І дерева такого марно вам шукати,
а є потреба.
І є тут смерть!
Ніколи
коханий не повернеться,
не вернеться до вас.
Андрій Іванович не повертається додому.
Сказали,
є біда,
і горе є.
І є тут смерть.
І боляче ногам.
Сказали,
не повернеться ніколи.
Іти, іти –
і вмерти по дорозі.
Андрій Іванович не повертається додому.
Не повертається.
Хіба ж нам мало піклування неземного,
щоб хліб
і щоб цей самий дах над головою?
За що,
навіщо ж цій душі подібні катування?
Іти, іти –
і не побачитись з тобою?
Іти, іти –
і зрештою померти в самоті?
Андрій Іванович не повертається додому.
Не повертається.
Тож ні,
нехай усі мовчать про нього!
Коли про нього хтось промовить,
чужий
поточно
щось промовить –
на кров, на сухожилля –
жменька солі.
Так боляче, так лячно,
серце так болить.
Так боляче, так боляче
Душа болить.
Іти, іти –
спинити шлях земний від цього болю.
Андрій Іванович не повертається додому.
Марина Марківно і я удвох пішли.
Куди – не знали –
навмання пішли.
На гору на високу ми пішли.
Та де ж її шукати –
зовсім ми не знали.
Ми по дорозі просто йшли і йшли;
щоб пригасити біль,
йшли і йшли.
Куди –
самі не знали –
йшли і йшли.
Бо все одно Андрій Іванович не повертається додому.
І до гори високої дійшли.
До витоків високої гори дійшли.
І ми прийшли
і стали у підніжжя.
А на горі Андрій Іванович стоїть.
Він там росте,
всією кроною шумить.
Він перевтілений у древо,
там стоїть.
Стоїть з прадавніх ще часів.
Забув,
не пам’ятає всіх своїх імен.
Порубаний мечем,
пробитий кулею.
І мертва вже його душа –
не ожила.
Летить навколо нього лиш одна бджола.
І на плечі –
дупло, а в ньому вулик.
Лишень одна бджола летить навколо нього,
а він не зрить, не чує вже нічого.
Ніколи не повернеться додому.
Марина Марківна і я йдемо,
здіймаємось,
прямуємо ми вгору.
Ми задихаємось,
прямуємо хутчіш.
Верхівка дерева тремтить,
гойдається,
неначе дихає.
Ми задихаємось,
ми кричимо:
- Андрію!
Та марно кричимо йому:
- Андрію!
Ми кличемо:
- Андрію! –
він все одно не чує.
Ніколи не повернеться додому.
Навічно в чорнозем заритий.
Сказали нам,
що вбитий
вбитий,
вбитий!
Труну підготували вже,
домівку безвіконну
В труні він тій лежить,
занурений у землю.
Величне дерево росте,
стоїть.
І прагнуть аби вірили, що це він є.
І думають, що ось

читати