Завантажити

батько по-справжньому, себто жінками, а сказав:
- То, синку, гуси.
І - диво дивне! - син, що зроду білої челяді не бачив, забув одразу і про палаци, і про коні та воли чи там осли, і про гроші, і про все на світі, що сьогодні вперше зуздрів, і сказав батькові:
- От якби мені, тату, одну таку гусочку! [239]
- Мовчи, синку, - одказав батько, - мовчи, горе моє, вони скверні.
- Отеє такі бувають скверні? - спитав син.
- Такі, - одказав батько. А син йому:
- Не розумію, чого се вони по-вашому скверні, а як на мене, то я ще зроду не бачив нічого такого гарного й любого, як сі гуси; вони кращі за тих мальованих янголів, що ви мені показували. Зробіть мені ласку, панотче, візьмімо з собою на гору одну таку гусочку, я вже буду її годувати.
- Ні, ні, не треба! - закричав батько. - Та й не знаєш ти, з якого кінця вони годуються!
Тепер тільки зрозумів старий, що природженне сильніше над учене, і пожалкував, що взяв сина з собою.
Тут уриваю я приповість свою і звертаюся до тих, для кого я її розказував. Отож кажуть деякі огудники мої, нібито негаразд я чиню, що стараюся вам, юнії дами, сподобатись і що сам вами більше, ніж треба, захоплююсь. Мушу визнати щиро, що так воно і є - ви мені подобаєтесь, а я прагну сподобатися вам. Та що ж тут дивного, спитав би я тих огудників - адже й вони зазнали, мабуть, поцілунків любовних, і обіймів голубливих, і радощів плоті, що ви, красунечки мої, частенько їм уділяєте; адже й вони бачать постійно вдачу вашу любу, вроду вашу пишну, принаду вашу милу, ще й цноту вашу жіночу, - що ж тут дивного, кажу, коли навіть недолюдок, у пустельних горах вирослий, у тісній келії згодований, нікого, крім батька, несвідомий, скоро вас побачив, то вас тільки й жадав, про вас тільки й гадав, за вами тільки й упадав? Чого ж вони мене за те судять, і гудять, і нудять, що я вас люблю і до вас прилюбляюся, коли сам Бог дав мені таку любливу вдачу, коли я з первого молоду мого до вас душею пригорнувся, спізнавши дивні чари очей ваших зоряних, лагідну мову уст ваших медоплинних і жагучий пломінь, що в серці од зітхань ваших чулих розпаляється, коли, нарешті, той молодий пустельник, те, сказати б, дике безрозумне звіря, - і той уподобав вас понад усе на світі? Доправди, хіба тільки той, хто вас не любить і не прагне любові вашої, несвідомий сили й насолоди природного повабу, може ганити мене за се й судити, та мені про його думку байдуже.
Ті ж люди, що на літа мої кивають, не чули, мабуть, що в часника головка біла, та гичка зелена. Та жарти жартами, а я їм скажу, що не соромитимусь поки віку мого тим догоджати, [240] котрим годити мали собі за честь і втіху Гвідо Каваль-канті і Данте Аліг'єрі при старощах своїх, і мессер Чіно із Пістойї, у сивий волос убившися. Не хочу тільки од речі далеко ухилятися, а то приточив би немало прикладів історичних, що і в давнину багато було славетних мужів, які в похилому віці жінкам приподобитись ревне силкувалися; та як мої суперечники того не знають, нехай самі краще в тій матерії розчитаються.
Раджено мені на Парнасі з музами пробувати - що ж, се рада слушна, та не годиться ні нам із музами, ні музам із нами безперестань спілкуватися, і коли чоловік розстанеться на якийсь час із ними, захопившись подібними до них істотами, то за се його не варто ганьбити. Музи - жінки, а жінки хоч і не музи, то все ж таки з виду на них похожі, і якби вони не подобались мені самі собою, то я полюбив би їх за ту схожість. Не кажу вже про те, що жінки надихнули мене на тисячу віршів, а музи ані на жоден; правда, музи допомагали мені складати їх, а може, й ці оповіданнячка писати, хоч се річ і простіша; і дуже можливо, що музи навідували мене саме задля тої схожості, що мають із ними жінки. Отож, компонуючи сі оповідання, я не цураюсь ні Парнасу, ні муз, як то декому здається.
А що ж ми тим скажемо, що, слави моєї жаліючи, радять мені про шматок насущника дбати? їй-богу, не знаю! Догадуюсь тільки, що якби мені довелося коли в них хліба попросити, то вони б мені, певно, одказали: «Шукай його собі в байках!» А тим часом поети знаходили, бувало, більше того хліба в байках своїх, ніж багачі в скарбах своїх незчисленних. Багато співців прославили свою добу тими байками, а ті, що хліба собі донесхочу нагарбати поривалися, безславно загинули. Та що там довго балакати! Нехай ті люди й проженуть мене, як я попрошу в них хліба, тільки, хвалити Бога, ще мені не прикрутило, а як і прикрутить коли, то зумію по слову апостольському нужду, як і розкоші, зносити; нехай же ніхто більше про мене не піклується.
Щодо тих, які кажуть, ніби все не так було, як я списую, то я був би їм вельми вдячний, щоб вони пред'явили мені оригінали, і коли б моє писання з тими оригіналами різнило, я признав би їм слушність і намагався б усе як слід підправити, та, поки я чую самі лише пусті слова, даю їм на волю що завгодно говорити, а сам своє робитиму і докори їхні проти них же й повертатиму.
Здається мені, що буде з них поки що і такої відповіді, а я тим часом, заручившися Божою і вашою, ласкаві мої дами,

читати