Завантажити

одкриваючи обличчя, до кімнати, де був Річчардо. Як тільки вона туди ввійшла, зразу замкнула за собою двері. Річчардо встав з великою радістю їй назустріч, пригорнув її до себе і промовив пошепки:
- Здорова була, моя рибонько!
Кателла не озивалась, щоб не зрадити себе; вона обняла його й поцілувала, така б то вже була рада, та не мовила ні слова, щоб він часом не впізнав. У кімнаті було темно, хоч в око стрель, чим обоє були дуже задоволені; хто б і довший час там побув, все одно нічого не побачив би; Річчардо повів її на ліжко, і довгенько вони там на обопільну, хоч і нерівну, втіху милувались та голубились, не озиваючись, проте, одне до одного, щоб не дати себе впізнати по голосу. Нарешті Кателлі здалося, що настав час дати вихід притамованій люті, і, крешучи палкими іскрами гніву, вона заговорила:
- Ох, яка ж нещаслива наша жіноча доля, ох, за віщо ж ми любимо наших недостойних чоловіків! Бідна ж моя голівонько! Вісім років любила я тебе, як свою душу, а ти, не-вірнику, безстиднику, як я чую, до чужої жінки жадобою великою запалився! Та знаєш ти, з ким ти отеє лежиш? Із тією, що ти лестив лукавими словами, дурив, нібито любиш її, коли насправді кохав іншу... Я Кателла, а не Річчардова жінка, зраднику ти негідний! Прислухайся до мого голосу, це справді я, я, впізнаєш тепер? Коли вже те світло буде, щоб я тебе виганьбила як слід, собако ти шолудивий, лайдаку проклятий! Ох, голівонько ж моя безталанна! Кого я так довго й так вірно любила? Сього невірного пса, що, гадаючи, ніби тримає в обіймах чужу жінку, за такий короткий час уділив мені більше пестощів і ласки любовної, ніж за все [198] наше подружнє життя! Сьогодні ти, паскудо, добре увихався, а дома, бач, так ти нездолящий, путері в тебе немає! Та, слава Богу, свою ти грядочку упорав, хоч і думав, що в чужу сягнув. Не диво, що сієї ночі ти до мене й не торкався, приберігав сили для вденішньої баталії, хотів деінде хмарою розлитися, та, дякуючи Богові і моїй обачності, не чужу все-таки зросив нивку. Чого ж мовчиш, поганцю? Заціпило тобі, як почув мій голос? Я ладна тобі очі видряпати, тільки честь на собі кладу. Ти думав согрішити потаймиру, та що один знає, узнає, дасть Бог, і другий, я таки присочила тебе, що ти й не сподівався!
Річчардо радів душею з сих слів, але мовчав, тільки обіймав її, цілував та милував ще дужче. Тоді Кателла заговорила знову:
- Еге, тепер ти хочеш піддобритися до мене своїми вдаваними ласками, осоружний, хочеш заспокоїти і вгамувати мене, та не буде по-твоєму! Доти я не втішуся, доки не острам-лю тебе перед усіма родичами, друзями й сосідами. Та хіба ж я, негіднику, не така гарна, як Річчардова жінка, хіба не такого роду? Чому ж ти мовчиш, собацюро? Чим вона краща за мене? Одсунься од мене, не руш, ти вже й так сьогодні добре намахався! Я знаю, що тепер, коли тобі все відомо, ти робив би все те з примусу; та ти ще в мене попестуєш! їй-богу, дурна я була, що не далася на підмову Річчардові: він любив мене, як душу, а я й не дивилася на нього. А чому б мені його було не прийняти? Ти думав, що зійдешся тут із Річчардовою жінкою і вже, вважай, із нею зійшовся, тож, якби я зійшлася з Річчардом, ти не мав би права мені докоряти.
Багато ще вона йому таких слів з великого жалю наговорила, та нарешті Річчардо вирішив одкритися їй і вивести її з омани, щоб не вийшло чого гіршого, якби вона так і не дізналася правди. Схопивши її міцно в обійми, так що вона не могла випручатись, він сказав їй:
- Не гнівайся, серденько моє; чого я не зміг од тебе щирою любов'ю добитися, дістав тепер оманою, що підказав мені Амур. Я твій Річчардо!
Почувши сеє і впізнавши його по голосу, Кателла намагалася вискочити з ліжка, та не могла того зробити. Тоді хотіла кричати на ґвалт, та Річчардо затулив їй рота рукою і сказав:
- Мадонно, що сталося, те вже не одстанеться, хоч би ви й кричали, поки віку вашого. Як ви наробите галасу або [199] дасте згодом комусь про се знати, од того можуть постати лише неприємні наслідки. Одне те, що постраждає ваша добра честь і слава (а се вам, я гадаю, не байдуже); хоч би й твердили ви, що я заманив вас сюди хитрощами, то я сказав би, що се неправда, що я схилив вас до того обіцянками й подарунками, а ви, діставши менше, ніж сподівались, почали спересердя кричати на ґвалт; люди ж, як вам відомо, вірять радше лихому, як доброму, тож не вас дослухають, а мене. Се одне, а друге - між вашим мужем і мною постане смертельна ворожнеча і до того може дійти, що або я його вб'ю, або він мене, а вам од того не буде ні радості, ні втіхи. Отож, люба моя, не робіть сорому собі й мені, не накликайте сварки межи мною і вашим мужем. Не ви перша, не ви остання дались в оману, та й ось на що треба зважити - не на те я вас одурив, щоб пограбувати, а з того великого кохання, що я завжди мав і матиму до вас у серці моєму, вважаючи себе вашим покірним рабом. Давно вже весь я - і сам собою, і тим, що в мене є, - належу безроздільно тільки вам і прагну лише одного - щоб се ваше панування наді мною з сеї хвилі навіки скріпилося. Я добре знаю

читати