Завантажити

Ввечері після роботи я пішов на виставу, не те, що люблю відвідувати там всякі театри, але в цей вечір геть нічим було зайнятись, тож я подався в той смердючий театр, що на розі Окружної. Там грають переважно аматори на штиб мене, вони часто забувають слова і т.д., я думаю вони там всі перед виходом на сцену напиваються в драбадан, а потім і два слова докупи зліпити не можуть. Вистава було про любов, одним словом – гидота, нічого цікавого. Я сидів і думав, щоб це зробити опісля, то був четвер і ніякого тобі футболу, ненавиджу четверги, по четвергах в усіх спортбарах один теніс. Аж тут на сцену вибігла хтива дівиця в короткій спідничці та панчохах, я її відразу впізнав, то була чувиха, в котру я втріскався в шостому класі, тоді вона була сором’язливою і все таке, ні слова на уроках не казала, всі вчителі думали, що вона трохи недорозвинена, але я милувався її потилицею ще кілька років, доки вона не пішла з дев’ятого класу вчитись на повара абощо. Грала вона непогано, досить стерпно, на відміну від усіх тих алкоголіків, принаймні пам’ятала слова. Головний герой вистави закохався і дарував отій манді квіти, дорогоцінності і таке інше, а та потім сказала, що її серце належить іншому і він заплакав, і вона заплакала, і глядачі всі заревіли, я думав, це ж треба бути ідіотом, аби щось дарувати цим хвойдам. Мені, якщо по правді, шкода всіх цих підкаблучників, які віддають свої бабки дружинам, мені шкода чуваків, котрі ведуть заначки і не мають балансу на кредитках, мені навіть шкода ігроманів, які щоб поставити бабки на улюблений клуб змушені позичати у друзів-холостяків, по особливому шкода хлопців, які шукають халтури, щоб купити своїм жінкам парфуми на дідьковий день Святого Валентина, на це придурасте свято, від якого тільки й нападає хандра і бажання нарізатись в гімно. Я хочу аби ти, Чаку, прохавував всі ці елементи і нічого крім квітки ніколи не дарував, одної сраної квітки, одної, чуєш?! Закарбуй собі на лобі: один тюльпан у мереживній обгортці – і тобою ніколи не користуватимуться баби, тебе ніколи не арештують за розбиту вітрину ювелірного магазину.

Було справжньою несподіванкою зустріти тут першу дівчину, в яку я втюрився, пригадую тоді геть втратив голову, потім я часто втрачав голову із-за дівчат, але тоді це було по-особливому, може через те, що це було вперше, а може в неї і справді були настільки досконалі литки. Вона була схожа на хлопчика, носила кеди, спортивну куртку і коротко стриглась, не розумію як батьки могли дозволяти так стригтись власній дитині, їй-богу. Не знаю чим таким вона мене причарувала, але, без сумніву, в неї були неперевершені литки, досконалі, як у дівчат з французьких фільмів. Коли вона одягала спідницю й шпильки від її литок неможливо було відвести погляд. Одного разу я зважився на безглузду авантюру, все продумав до деталей, на таке зважуються тільки закохані. Чорт забирай, але бачив би ти ті ноги!

Я підстеріг її в колі однокласниць, розігнався, і, на швидкості схрестивши ноги, зробив собі підніжку, впав біля її ніг і саме хотів поцілувати її кляту литку, аж раптом, в той момент, як я склав вуста курячою дупою, вона, мале кінчене стерво, обертається на чийсь поклик і сандалить каблуком мені по пиці, ніс просто в гівно, я лежу посеред класу і стікаю кров’ю. Пам’ятаю в той момент, я відхаркував кров і думав, що любов така ж болюча, як зламаний ніс абощо, навіть якщо це любов до литки чи, скажімо, до стегнової кістки, не важливо, а якщо уявити любов до цілої людини, господи, це ж повна срака. Я тоді вперше зарікся ніколи не закохуватись, навіть молитву там якусь ліпив, і вже через місяць знову втріскався, в одну малолітню проститутку, що за руку з вчителькою прийшла посеред якогось мудакуватого уроку. Пригадую, мені аж подих перехопило і я міг відкинути ласти прямо там, в тому душному смердючому класі. Та мала була справжньою сукою, породженням пекла, але тим не менше змогла заполонити всі мої думки і т.д. Я чітко пам’ятаю, що свято бажав її смерті. Я молився Богу, кажучи: вбий її, вбий її, я більше в тебе нічого не попрошу, тільки прикінч цю кляту фіфу, я буду хорошим пациком, вивчу заповіді і братиму маленькі сині книжечки, які роздають оті хворі на голову в підземних переходах, я навіть викину свій мисливський ніж, тільки б не бачити кожного дня її профіль на сусідній парті, тільки б не відчувати вибуху атомної бомби в штанях кожен раз як вона нагинатиметься підійняти олівець, який, між іншим, навмисне кидатиме на підлогу, демонструючи свої звабливі панчохи та рожеві трусики. Всі мої благання втілились в реальність, коли вона обізвала мене баригою, так і сказала: ти барига, ти тупий смердючий барига; розумієш, мене тоді ще ніхто не називав баригою, та й я не зовсім розумів, що воно означає те слово, проте так оскаженів – страх, аж очі почервоніли. Вона вибігла з класу, а я залишився її проклинати і бажати смерті. І в ту мить я почув крик вчительки. Коли та стара манда кричить – вся школа перекошується. Всі зібрались навколо, як то буває під час бійки один на один. Я проліз крізь натовп і ось що бачу: вона лежить і в неї зі скроні маленькою цівочкою тече кров, таку цівочку я вже бачив до того, коли батько забив купленого на Різдво кролика, одним різким ударом дубинки в потилицю.

Вона більше не з’явилась у класі, ні наступного дня, ні через рік, ніколи. В неї була відкрита черепно-мозкова травма. Цілий рік пролежала під капельницею, чи як там, а потім перевелась в іншу школу. Я більше ніколи її не бачив. Чув, що вона рано вийшла заміж і народила цілу футбольну команду дітей, але на мене ота подія справила неабияке враження, я зрозумів, що треба бути обережнішим зі своїми бажаннями. Я бачив обличчя однокласників, бачив посаджену бліду морду першої вчительки, яка три уроки поспіль мовчала, і ми, бляха, всі ми мовчали, три уроки суцільної тиші, уявляєш, маячня якась, я тоді думав про одне: як би чудово було піти до річки і покидати жабки, бо пускати жабки у той період мого життя я любив найдужче. Чесно, наступного дня, коли я побачив її парту порожньою, відчув полегшення, я тоді відчув перемогу, шариш?

читати