Переклад Дани Пінчевської

1. Вулиці і небо.

Того дня вулиці відбивали небо. А небо було сірим і теплим. Завжди, коли небо сіре, вулиці змучені і солодкі, ніби сірі і теплі моря.

Того дня всі, хто тоді був на вулицях, - просто гинули в очікуванні якоїсь зустрічі. Як вже було давніше.

Під кінець же людська печаль, безпорадна і незрозуміла, опала в повість, довгу і детальну, з докладним описом долі героя, нехай навіть і старомодну.

Та повість повинна була починатись словами “...Того дня...”, “... в сірий день з вулицями, як сірі солодкі моря...

(далі календарна дата)

вулицею ішов пан Л., чоловік в світлому пальті і чорному капелюсі, і підбивав підсумки своєму осі прожитому життю...”

У подібнім стилі повинна була бути витримана та повість, і з більш-менш таким змістом повинно було все розпочинатись в романсі, за котрим стало так тужно несподівано і раптово.

Власне, про це і йшлося: якого напрямку може набрати життя, що може відбутись протягом цілого звичайного життя і як виникають людські долі з нічого: з блакитного повітря, з речей, до котрих торкаєшся, з липкої нудьги, з єдиної банальної зустрічі?

І як досі невирішена, хоча вже стільки разів була пережита, справа, почало допікати дуже старе питання: як жити? Було при тому знову таким банальним, як колись, і так само не зважало на свою банальність, як тоді, вперше.

В сірих, як море, вулицях розпочався тим часом фактично досі непомічений більшістю новий роман звичайного життя.

Вулиці з того роману пахли гнучкістю, склом і прогулянками.

Пахли чимось іще незвичним: твердістю і округлістю предметів.

В цих вулицях простір твердішав, ніби маса липка і розпусна, в речі дивного ґатунку: в різного роду округлості і площини, переважно білі і сірі.

Полотна білого, переповненого простору діставались до цієї повісті і трактувались в якості подій; в цій повісті виступали стіни: густі, ніби туга, ніби спека.

Стіни: більші, ніж в дійсності, в дні, виліплені з сірого неба і очікування, меланхолійні білі, або твердо-білі.

І речі тут були такими, як кулясті площини, квадратні, прямокутні. (В звичайній номенклатурі це були: сукні, меблі, асфальти і люди).

Люди ж в цій повісті — живуть такими речами, як: площинність і кулястість, біла, сіра, кольорова; чекають на неї: як на єдину пригоду.

Більш-менш ось так починався перший розділ цього роману:

“В сірім небі стали мури, білі, як атлас. Стали мури, що на вигляд — лак або папір. Вулицями ідуть люди: постаті, витяті і підібрані з романсу, котрий називається життям”.

 

2. Вуличний пил.

Власне, в цей час — був квітень, перший місяць липких листків і полуднів, - відбулася наступна річ: біля краєчку білого тротуару завирувала жменька бляклого пилу і розсипалась в блідому іще повітрі, дуже низько, може, на пів-метра вище від асфальтів тротуару.

Цей інцидент ні про що не свідчив, і рік тому, і двома роками раніше вдавалося стверджувати, що все повернулось на свої звичні місця, і що все триватиме далі у визначеній черговості, згідно встановленим правилам.

І, напевне, тому той інцидент набрав тепер такої ваги для людей, і тому викликав чутливість, адже справи людей були справи безповоротні.

Той самий інцидент став точкою відліку цілої серії дивних подій, де все мало перебіг цілком відмінний від звичного ходу речей, і важливим було щось інше, ніж звичайно.

Так почалася завчасна серія подій банальних, таких, як: лаковані липкі спеки і прогулянки вулицями; кобальтові “сади вечірніх вулиць” і туга за жорсткими речами; речі: різні речі, округлі, прямокутні, квадратні; речі тверді, липкі, гнучкі і банальні зустрічі: зустрічі, схожі на ароматні метали.

І нарешті: справа з “програним щастям”, - так, власне, називалась та річ в хроніках життя, відома і вже звичайна. Кожен рік життя мав якийсь план щастя і якусь програну справу.

Від жменьки бляклого пороху віяло запахом спеки і незнаних можливостей.

І не було вже більше часу, котрий модна було втратити.

 

3. Будинки з ритмом

Галас і твердий рух речей ще неготових, котрі не були у вжитку, може остаточно засвідчити, що життя сповнене сенсу, що життя потрібне, і що немає часу, котрий можна було б втратити.

Так відбувається потім, що в сірих, ніяких просторах фабрик сукна та скла, паперу та металевих виробів, - що там повсюдно продукується тепла, гнучка матерія самого життя, і що солодощі, котрі витікають краплями з людської душі вже з сьомої години ранку (її називають тепер енергією), - що вона досконала, як машина, котра переробляє липку тугу і повільність світу у твердість і на події.

З певного часу із щоразу іншої фабрики лунала біла тиша. На початку — важка і липка брила, вона була потім, коли спливав певний час, ніби смутна і безпорадна паперова маса.

Тієї весни 1933 року у місті знову завмерло кільканадцять фабрик. На вулицях же було видно людей, котрі мали забагато часу і вже забули, як виглядає та пригода, із втомленістю.

В розквіті полудня на вуличних лавках сиділи; на лавках великих бульварів, зранку іще вологих, сиділи вже о сьомій годині; потім: синіми вечорами, о блідій сьомій годині, в суцільних ріках електрики: понад ними — тріумфальна реклама “Форда” та зубної пасти “Одол”.

Перед вітринами великих магазинів зупинялись: перед готовим жіночим вбранням з чудовими, звучними, вигадливими, у кожній своїй лінії привабливих назвах: “Jean Patou”, „Molyneux”;перед рядами краваток, - найелегантніші краватки — марки“Rekord”.

На початку ноги не хотіли йти, а потім вже йшли, не зупиняючись.

На вуличних лавках сиділи люди і дивились вниз, на сірий бетон тротуарів; на лавках сиділи люди, котрі не відчували втоми і не бачили дерев, на котрих розривались маленькі липкі листочки.

На фабриках же машини застигли і знерухоміли; смутні, як нудні люди чи як паперові вироби. І в той же час пласкі і безвиразні: неокреслені печалі; люди, котрі не мають куди піти вже з сьомої години ранку.

Так проходив перший місяць липких бруньок і блакитної, легкої атмосфери, яка нібито нікого ні до чого не зобов´язувала.

 

4. Весна і картонки для капелюшків.

Тим часом ранки хвилювала весна, - полотнами соковитої зелені, розділеної — якщо роздивитись її ближче, - на пальчасте листя каштанів і листя бузку, без претензій “подібного на людські серця”.

Море зелені тоді хвилювалось перед шибками будинків і трамваїв; добігало полудня, ніби море сірих вод, аби стихнути у пополудневу пору, а під вечір застигнути справжніми брилами зелені.

Так прийшов другий місяць липких бруньок і блакитного повітря.

Тоді було вирішено, - хоча, по суті, і нині як завжди, - не було навіщо і для кого, - вирішено “жити”, і всі розуміли це слово - “жити”.

І почалися приготування днів, в котрих спека розквітала, ніби кругла, жорстка квітка, зроблена із скла, - як хтось готується до довго очікуваної зустрічі.

Так трактувались ці справи з зеленню, - ніби зустріч з самим життям, з великою подією життя, представленою того разу, - і, як завжди о цій порі, - лакованою, безпорадною спекою, а також неймовірними, як завжди, можливостями.

Та ж подія набрала небувало банального перебігу, власне, як завжди, а тим не менше:

Всі тротуари і вулиці наразі засипав бляклий картон та папір картонок та сумочок від капелюшків та готових жіночих сукенок, так, як рожеві пелюстки каштанів засипають сірі червневі вулиці.

Тротуарами ж та скверами рухались жіночі торси: античні торси, з кучерявими зачісками, без очей; без очей у хвилі м´ясистої зелені і на громадах найрізноманітніших, незвичайних і делікатних справ, котрі діялись навколо і за певний час повинні були минутись. (З античних торсів, з бюстів у вітринах перукарень, із дамських бюстів на вулицях життя сліпо виглядає події; воно націлене на незнане тремтіння щастя, на його невідомі можливості).

Було зроблено те, що залежало від людської сили: це був акомпанемент прийому, приготованого життю. І при тому повинно було виявитись, що порцелянові торси з грудьми не здатні прийняти життя більш відповідно, аніж: новими, ще не уживаними сукнями.

Того року були в моді і в обігу матеріали м´ясисті і грубозернисті, а з кольорів: теплий хром і матова, споглядальна сієна. В них набирали голосу тумани туги і неспокій матеріалів, а також життя.

При цій здатності відкрито також незрозуміле, а однак безсумнівне створення нових, іще гнучких і не вживаних матеріалів: помічено, що вони допомагають забути про речі, котрі уже зникли, котрим вже нічим не можна зарадити; що потім вони можуть допомогти жити.

 

5. Сірі моря і мушлі сердець

На березі сірого Балтійського моря у жовтім піску зеленіють тополі. На березі сірого моря лежать тисячі мушель, винесених водою, розхвильованою сірістю і життям.

В сірому морі вулиць літа зараз носиться душний запах морських трав. Цей запах надає вулицям неспокою, схожого на несподівані і приховані можливості.

Нині вже літо.

Тоді люди розуміють, що життя, котре зреклося “очікування”, - так називався первісток безпорадної і липкої тяжкості в людині, - насправді смутне і виснажене: мушля, викинута на берег з душного моря туги.

Тоді люди прагнуть знову “тужити”, цілком безпорадно, як колись.

І раптом на вулиці починає падати велике листя програних справ, і стає цілком безсумнівним те, що можна спізнитись до певних безповоротних справ життя, і що ніколи потім не приходить нічого, як колись, вперше.

В такий день, сірий, як важке Балтійське море у блідому світлі, не можна було хотіти “власне того, що відбувається”.

В такий день, коли вулиці як моря, і відкривається сіре небо, - ніщо не може зарадити жалю програних справ.

Тим не менше: скільки днів є в житті, стільки людей. Потрібно забувати: іще в житті на нас завжди щось чекає.

 

6. Дощові дні

Потім розпочалась серія дощових днів. Згідно календарю, ті дні повинні були бути, ніби з жовтого лаку, котрий липне до пальців, до душі, з незрозумілим розмахом, в котрому все має несподіваний сенс.

Тим часом дні обтісувала пісна, тупа сірість, і потрібно було знову спертись на яскраву стіну плакатів, удаючи очікування на домовлену з кимось зустріч, хоча чекати не було на кого.

А у певні післяполудневі години і в певних сутінках навіть було зовсім, як в немодному, такому, котрий вже давно вийшов з обігу, шлягері, в котрому йшлося про те, що “щастя треба рвати, ніби свіжу вишню, доки ще є час, доки чар не бризне...”

Це були безсумнівні слова, котрі нагадували клейкий, викинутий сморід суконь, зношених до останнього, і якихось давніх, безпорадних ситуацій, про котрі хотілось би забути без решти, із спогадами про котрі не можна жити.

В ті дощові дні 1933 року реабілітовано як щось, що належить до життя, ті речі та фатальності, що вони тоді відбувались з людьми. Але, як завжди з речами найближчими і дійсно уже банальними, видалася і та справа неймовірно далекою від життя, нібито взагалі вигаданою. Тоді також помічено, що навіть фігура героїчного життя, котре з певного часу поєднувалось з рухом і фігурою прямокутника, має дещицю меланхолії в тому сірому подовженні ліній і смутному повторенні; що, окрім цього, можливо, життю потрібна дещиця меланхолії?

Так потому здобуто несподіваний шанс: всі історії “зламаних сердець”; “прогулянки вулицями, котрі вже нічого не прагнуть” і “очікування життя”. Це все повинно було належати життю.

В ті сірі від дощів дні у барі “Феміна” грали без перерви цілий місяць, щовечора, танго з текстом “...або ж усе, або ж нічого...”

 

7. Квіткові з азаліями

В місці блакитної сірості і п´яти мільйонів ніг були також магазини з величезними, пласкими, кулястими квітами.

Досконалими були азалії з квіткового на бульварі Монпарнас в Парижі. Були кольору лосося і кольору помаранчі, і представляли у ста нюансах колір маринованої досвідченої риби лосося, і колір округлого фрукту помаранчі.

Азалії у бульвару Монпарнас вже не потребували запахів, тривалих і споглядальних, як звичайні квіти. Вони могли бути, ніби з атласної жерсті, жесті, позбавленої запаху: всю свою душу вклали в колір, незрозумілий і сповнений, ніби металева жерсть, тужного досвіду.

Все це діється влітку 1933, водночас з описаними подіями. Крізь галасливий бульвар Монпарнас раптово проходить величезний смуток — жерстяне море меланхолії. Просочується з невідомо із котрих квіткового з азаліями.

День сірий і солодкий, один з цілої серії; люди шукають твердих предметів для рук, або стін, стін сірих і стін кольорових плакатів; існують в пошуках подій, виразних і однозначних; а те, що відбувається з квітковим з азаліями, є, по суті, надзвичайно подібним на справу давно відому і цілком звичайну, - але через деякий час вже не можна пригадати, звідки знаєш цю тяжкість, тупу і позбавлену кольору. Аж раптом пригадуєш, що вона приходить завжди, коли якась річ в нашому житті дійшла до кінця і нічого більше з нею відбутись уже не може.

Перед тим квітковим магазином з азаліями, тими, котрі нібито створені з меланхолії і водночас твердої жерсті, котрі ніби вже випробували всі можливі запахи, життя раптом перетворюється на довгу і сіру смугу, де уже все залагоджено, і все минуло, що мусило статись.

І раптом стало неможливо витримати речі досконалі, і солодкі зустрічі, і вишукані помаранчеві азалії. І раптом хочеться, без сенсу, щоб кімнати були нібито позбавленими форми, кімнати завеликі, завалені людьми та механізмами; і “програні долі”, і “невдалі кохання”, і “нещасливі кохання”...

Це піднімається і наповнює світ бур´ян туги за справами, сповненими жорсткої самотності; і за сльозливим лопуховим листям безладу.

І, ніби гротескне мотто тендітної повісті життя, створюється наступне речення:

...серед речей досконалих більше немає місця життю... Звідси береться тупий смуток, звідси пригніченість, котра супроводжує кожну досконалу річ. І тому людям потрібна дещиця суворого безладу і жорсткої пригніченості в речах...”

І подумати ж, що до цих далекосяжних речень довели незначущі азалії, нібито зроблені з смутної жерсті!

Але так вже воно є завжди, що речі, котрі нічого не значать, нагадують найважливіші у житті справи.

 

8. Марширують солдати

А літо, котре врешті-решт прийшло, відбувалось у незвичайний спосіб, що не відповідав ні правилам, ані календарю.

Настало і і тривало без жовтої спеки, без мух і без метеликів. Не мало ані глибоких гарячих проспектів, коли раптом все ще можна зробити, ані скляної тиші, в котрій все вже втрачено назавжди. А однак літо тривало і проходило.

Про це можна було дізнатись від дерев, котрі темніли в зелені. Потім від каштанів, де-не-де вже пожовклих.

(На таке літо не можна зважати у жоден спосіб, - воно дає листям по черзі темніти і жовкнути, а “серцям” - що за старомодне слово — бути як начиння, з котрого виливаються програні справи).

Було так, як ніби десь втрачено лік життю, як в те літо, нерішуче і тупе.

І хоча кілька тижнів тому — і власне так, як кожного року в цю пору липкого листя, - вирішується “жити” - зараз це рішення нібито зовсім випало з пам´яті. І люди вже не хотіли нічого і робили все без переконання, не цікавлячись чимось без решти, нібито не певні того, що в даний момент слід вчинити і наскільки далеко це все йтиме.

Потім, одного дня, людей обгорнув якийсь потворний поспіх: відробити усе, що належить до життя.

Так, власне, це і формулювалось: “відробити життя”.

Аж в тій атмосфері катастрофічної напруги відбулась подія, котра недвозначно вказувала, що світ, однак, стоїть на стародавньому,знаному і добре обґрунтованому місці, і що завжди ще можна “повернутись до життя”.

Ця подія виглядала ось таким чином: вулицями марширували солдати. Марширували великими прямокутниками. Вбрані в мундири з блакитної сірості, сірості теплого дня без сонця. А на блакитних солдатських мундирах — чотири ґудзики, начищені до блиску, рівно чотири округлих ґудзика.

Люди-солдати стоять струнко, ніби пішаки. Тепер: ліва нога іде вгору; тепер: права нога; тепер знову кожна нога осібно повертається на асфальт під жорстким, простим кутом вулиці. І раптом здається, що вони цими ногами думають; що споглядають ногами в марші, зануреними в якусь справу, кутасту і пласку, - може, подію цього походу у великих, блакитних прямокутниках з солдатських мундирів і з блискучими ґудзиками?

В певному, визначеному згори і що не день тому самому місці блакитний прямокутник вибухав грубим фонтаном голосів: найчастіше співали якесь танго, витримане в короткому ритмі маршу.

Той силогізм прогулянок здавався того літа не менш і не більш безсенсовним і непотрібним, як будь-яка інша подія. Адже ніхто навіть не дивувався, що її можна трактувати в якості зречення, властивого життю: як річ прийнятну і тому зрозумілу.

І так достовірно не знаємо, що може стати важливим в житті, і що кожна річ може бути важливою інакше, аніж її визначають: цей блакитний прямокутник солдатів, котрі марширують, допоміг того літа “повернутися до життя”. Так сильно все це зайняття нагадувало саме життя.

По черзі цвіли: жасмин, акація, наприкінці липа.

І знову, на хвилю, було “замало життя”, як тоді, коли щастя визначало його міру і казало зосереджувати “життя”.

Це зробив блакитний прямокутник солдатів; він виконував роль щастя того літа, позбавленого мух та спеки.

 

9. Кораблі, котрі везуть золото

Так, власне, було: це все, про що досі йшлося, розігралось влітку 1933, ось так, власне.

Це все було справжнім. І важливим для людей, як саме життя, хоча світ наповнювали події, що належали до інших порядків і інших серій.

Ці інші — це були справи, пов´язані з долею матерії. І, власне, йшло, - інакше це визначити не можна, - про врегулювання справи цієї безпорадної матерії, приреченої на людей своєю долею. З певного часу світ заростав бур´яном безладу, і тоді приходили дивні люди, сліпі потреби та пристрасті: переставляти і переробляти, впорядковувати життя якось інакше. Такий, власне, час наступив і тепер.

Але ця подія, навпаки, набрала наступної форми:

Під подряпаною брамою в стилі бідермаєрна вулиці Скарбковській, номер 28, чекали безробітні. Кожного першого і п´ятнадцятого сильно стоптаними сходами йшли нагору. І згідно алфавітному порядку. Потім чекали далі. Хотіли перечекати час, що його не злічити, аж до отримання “життя”.

В той же самий час не могли більше дати ради липкій матерії і золоту; життю та щастю, - королі вугілля, жирної нафти та сірників. Забагато речей було для них на світі, і не було ради масам непотрібних продуктів.

Тоді теж сталась річ, котра може бути ілюстрацією того, як сильно щось може бути цілковито важливішим від поточного, і належати в тій же мірі до життя — як одного разу вже було показано у випадках з паризькими азаліями та з солдатами на марші.

Ось в той час якось так сталось, що на світі стало замало золота, і що вже давно його коштовні паростки проросли крізь бур´яни брудних стосів речей на продаж. Тоді країна Америка, пейзаж зосереджений і сповнений твердої рівноваги, почала віддавати своє золото лінивій і розпусній, м´якій і політизованій Європі.

З портів Європи випливали кораблі “Беренгарія”, “Ліверпуль”, “Джорджія”, а один безумний корабель називався навіть “Мангеттен”.

У 250 незграбних скринях, котрі забили трюми, червоний метал пливе через океан. Ніхто не звертає уваги на цей безіменний, фантастичний транспорт, ніхто не думає про те, що золото можна виміняти на речі: на сукні, на намиста, на картоплю.

В усій цій справі могло б видатись важливим, наприклад, те, що що пейзаж з червоного золота та фантастичного кобальту моря сповнений незрозумілого, а, тим не менше, найпевнішого сенсу.

Але люди цього не бачать. В безробітних людях спід брами на вулиці Скарбковській, 28 ще лишається липкий осад тих днів, коли вони переробляли матерію життя, пісну і жирну, позбавлену виразу і смердючу, у перли для чужих жінок, напахчених “Паризьким сутінком”, парфумами, призначеними для невідомо якого місця на сукні.

Вони ще просякнуті клейким та пласким запахом нудьги і гіркоти, жорсткої, як лопуховий лист. Ще не чують щастя, котре є всюди, де є тверді речі, котрі пахнуть металом і рухом.

Очевидно, це ще не важливо в запланованій епопеї життя, і очікує, коли залагодиться все інше. Але вже тепер очевидна річ, котра відбудеться досить скоро. Вже лежить в липкому повітрі того стояння під брамою ради безробітних; кисне в тому стоянні, порожньому і відгородженому від решти світу.

Скоро прийде. Прибере постать пожадливої туги, - -з-за сірого галасу; з-за безпорадних солодощів пласких речей; з-за твердої, сповненої кулястості, лагідної меланхолії прямокутних предметів.

Тоді не буде більше часу на питання “навіщо” чи “для кого”.

 

10. Календарне літо

Але наприкінці прийшло календарне літо, і можна було повернутись до звичного порядку і черговості життя. І не треба було більше зважати, щоб не впасти в якусь чергу фатальних подій, що заблукали з іншого виміру, з якогось маргінального часу, котрий ніде не залишається і не схожий сам на себе.

В розумінні ж властивостей тих днів лежить смуток всього, що може статись і що належить до життя; це були дні — суцільні, ніби із жерсті; з жерсті досвідченої і смутної, або ніби з безпорадного лаку. І таким, власне, прийшло життя.

Тепер не йшли більше окремо: одвічна, жерстяна безпорадність людини і спека з липкого лаку; загублені речі і відквітлі акації; прогулянки кулястими площами і жовтіння дерев.

Зелене, м´ясисте листя, брили ароматних кольорів і програні речі тепер і далі належали самі собі; і знову можна було охопити це все разом однією назвою, взятою з незвичайної, ще невживаної термінології: днів металевих, жорстких суконь, рук та квітів. Метали, лаки, спека, прогулянки вулицями та площами мали в собі однакову жорсткість, безпорадну і солодку. А літо все було з металів жовтих і сірих.

Люди ж були якимось чином щасливі; так, власне, виглядала та річ, котру називаємо щастям.

Тільки люди, про котрих говорять, що вони “зламані життям”, не вміли відчути навіть смутку. Їм це здавалось, власне, однією з тих незрозумілих і недоречних історій, з котрих складається звичайне життя.

читати