НОВА ЛЕГЕНДА

І. Викриття манекенів

Так розпочиналось: зненацька безцеремонно було викрито механізми манекенів, котрі керували пружинами туги. Ця пружина, власне, і спричиняла те, що події дешеві і нікчемні (“життя”...) були солодкими, ніби доля, а банальні зустрічі нагадували пригоди, виключні і неповторні.

Так виявлялось: всі історії з “програними справами” та “втраченими літами”, всі оповіді “сердець, зламаних вже назавжди”, - все це було простісінькою витинанкою із старомодного романсу, дешевою і досить смішною.

Як заведені, намагались зрушитись жорсткі фігурки панів в капелюхах та гнучких пані з гінкими таліями. Намагались наблизитись до себе: у цьому полягала найголовніша з життєвих подій. Фігурки видовжувались на очах. (Це видовження талії та обличчя називається смутком; або теж: розчаруванням).

Потім відбулося дещо химерне: ті кольорові справи життя, що їх дотепер розуміли в якості долі, враз почали нагадувати м´ясо, грубе бакалійне м´ясо, сповнене нескінченних пристрастей та неспокою.

Ті “фатальні” та “кольорові долі”, ті пригоди та зустрічі були наразі нібито ще неготові, туманні, з невиразним, солодкавим та нав´язливим запахом; були ніби перекисле тісто, ніби липучий клейстер. Навіть люди наразі видавались фігурками з липкого тіста, здавались зробленими з тіста печалі; і так, як тісту, вони давали скиснути своїм пристрастям.

Під пальцями розпадалось, зовсім як дешевий товар, довга і завжди смутна подія, що вона називається - життям.

Тим часом з реклам та ліхтарів міста зник душний ліловий колір; зникла фрескова червінь, котра вплутує в незрозумілі, нескінченні авантюри безлюдних вулиць; зник навітьколір самопожертви, патетичний цитриновий жовтий, колір фантастичний, ніби куби, ніби сталеві північні моря.

В гранатовім яблуці нічного міста з´явився неон, червоний неон і блакитний.

Та червінь і той блакитний були холодними, ніби сталь. І холодна сталь почала панувати в місті.

Так розпочиналась нова легенда міста.

 

2. Необхідність у новій сировині

Печаль, липкий матеріал життєвих справ.

І, як з життя, вирішено також із усієї продукції виключити липучі матеріали, розв´язні, сповнені якихось м´яких, невиразних забаганок.

Їх місце посіли великі краплі концентрованої сірості — усілякої тяжкості, різноманітних настроїв: тут була легка і меланхолійна сірість бетону, і міцна, машинна сірість металу; гінка сталь і химерна жерсть, котра хоче тільки того, що вже є. Наприкінці скло, незграбна крапля великої, позбавленої кольору, вже охололої сльози.

З тих тяжких крапель сірості наразі ще можна було видобути віконні шибки речей — тверді та рішучі, ніби сама доля.

В цьому світі була представлена меланхолійна мідь — потрібна у всьому дещиця банальності; дещиця сентименту.

Але до складу нового життя увійшла також порцеляна — кругла та усміхнена, попри те, що мала в собі ще якісь рештки безпорадності.

Ця остаточна і нудна матерія світу входила до найдосконалішого етапу свого життя: у вирішальну для її долі епоху штучних форм. Те ж збігалося з життям відповідальним і бездушним, вже звільненим від розв´язності подальших змін, з неправдоподібно емоційною одноманітністю.

 

3. Ідуть нові манекени

Тоді також було відкрито у людях душі матеріалів.

Душі безпорадної порцеляни.

Душі паперу та дерева.

Душі металу. Душі жерсті.

Водночас на вулиці міста вийшли ляльки з вітрин, розмаїті концепції ляльок. Тут жіноча голівка з краплею порцелянового смутку чи краплею розв´язності, все як на замовлення. Далі йшла лялька, наполовину скроєна з меланхолії, котру не слід вважати чимсь поважним; так сама себе не певна, так сама не знає, чи вбирати маску щастя, чи теж зіграти сценку смутку в блідо-рожевій сукні? Ох, ці клапті суконь з вапнистої рожі, з блакиті, всі разом приналежні до тієї, заплутаної справи з життям...

І була також поміж ними непевна, розгублена маска із зів´ялих троянд, із зелені (раніше належала Тулуз-Лотреку, нині представлена Паскіним). І грушоподібні обличчя жінок Пікассо з лінивими, видовженими очима. І всі ці торси, похилені праворуч і ліворуч, представляють — як подію надзвичайну і єдино важливу: закручене волосся, по три чи чотири сантиметри хвиля, і тут немає ані випадку, ні капризу. Це море жерстяного волосся іде вниз і вгору, іде у точно відміряному, незмінному, ніби доля, ритмі.

В тих ляльках навіть меланхолія була вписана в лінії, тверді і сповнені рівноваги: у брови, вимальовані чорною хною; в заокруглені уста, помада — марки “Хамелеон”; у дві симетричні рожеві плями на щічках.

А за цей жорсткий орнамент ліній та площин не продирався жоден атом розв´язної матерії тіла. І навіть більше: в твердих контурах лежала, окрім тіла, також так звана душа; увійшла без решти в жорсткий орнамент, і тільки одна її крапля залишалась рухомою: чорна, сіра, брунатна крапля ока.

Тоді тяжка крапля очей почала презентувати всі нюанси коштовного матеріалу меланхолії.

 

4.Розділ про манекени: продовження.

Папір жорсткий та плаский, без проспектів. Папір смутний, ніби люди, котрі вже нічим не можуть зарадити життю; ніби блакитно-біле молоко, ніби ситець, розмальований великими рожевими квітами.

Дерево також смутне, як вміють тільки безпорадні люди; люди нудні, котрі не вміють жити з нічого: з синього повітря, з самого життя.

Їх видно на вулицях, у вітринах фотографів. Після шлюбу замовляють фотографії: по десять штук і по двадцять, для всіх кревних і собі, на пам´ять.

Вони знають: життя слід відробити; все, що належить в житті, все у певній послідовності, все у свій час. (Про те, коли цей час приходить, підказує саме життя, потрібно тільки йому довіритись).

Але ніколи не можна відробити все: завжди залишається іще смерть.

5. Іще кілька ґатунків ляльок

Душа заліза: душа щасливих колій, котрі тягнуться паралельно. Душа машин, зосереджених та ясних, чудових у болісній праці прогоничів та пружин. Люди з залізною душею ідуть крізь м´який і непевний пейзаж життя, не вплутані у задушливі справи долі.

Ті ж, котрі були подібні на жерсть, повторювали речення: нехай все буде так, як, власне, є. Сіра жерсть дуже досвідчена.

Люди з душею порцеляни знову, безпорадно усміхаючись, дивувалися без кінця.

Ближчими до порцеляни та паперу виявлялись переважно жінки. Чоловіки були скроєні нібито з заліза та жерсті. Або з дерева, тупого і безпорадного.

 

6. Коралі, ліричне інтермеццо.

Порцелянові манекени вулиць обвішано пістрявим пір´ячком коралів. Понад виточеними конусами грудей тулився кулястий звук. Звучав відзвуком дерев, скла та металу.

Цей металевий звук лежав на меланхолійній бронзі бганок матерії, на споглядальній пітьмі оксамиту, на задуманих матеріях кшталту теракоти.

Тим часом з вітрин та вулиць зникли червоні коралі, зірвані зі ста розв´язних, теплих, живих рамен. Не було також перлів, тихих, ніби сталевий день, ніби жебоніння меланхолії сірих морів. Холодні нові коралі зі скла та сталі; ніби чужа річ, ніби життя, коли ми хочемо власне того, що вже є.

У металевому звуці скупчилися жінки. Так занурювалась колись Леда в ніжний лебединий пух; так вплутувались жінки Макса Ернста — сліпі, м´ясисті та брутальні — у бляшані пера птахів, сліпих та монументальних, ніби ідеї.

Нині жінки з холодною порцеляновою душею голубились з холодним металом і твердим, тихим склом.

Нащо оксамитні перли, м´ясисті і одноманітні, ніби саме життя, коли можна вбрати коштовності із скла, сповненого можливостей, скла, котре вміє бути солодкими плитками із шибок та коралів? Чим є задушливі сльози смарагдів та рубінів із їх власним, незнаним нам життям, сповненим важкості землі та її смутків?

Двадцятого лютого 1932 року газети повідомили про закриття найбільших в світі діамантових копалень в місцевості Кімбрелі, Канада: внаслідок поганої кон´юнктури на діамантовім ринку.

Насправді ж вийшло так, що діаманти були уже непотрібні. І що непотрібні вже оксамитові сльози перлів, смарагди та рубіни, котрі представляють надто складне, надто незалежне від нас життя.

Тим часом штучні коралі заповнили вітрини. Штучні коралі вміли збігатись з тугою кожного із численних днів життя.

 

7. Яблука, цитрини та помаранчі.

Досі немає розуміння фруктів. В них бачиться м´якуш, матерія вибаглива, знуджена і делікатна (ніби з фруктових форм виліплені жінки Ренуара, намальовані червоною тілесністю яблук).

Тим часом яблука мають приховану душу. І кулясті простори помаранч не є тим, за що ми їх вважаємо; ані цитрини, істоти, створені з холоду та скляної вологи.

Кулясті фрукти по своїй суті не схожі на себе: на дослівність матерії, на її брунатну розв´язність, на неокресленість її забаганок.

І тепер, власне, викрито те, що блискучий лак та жирна лискуча фарба привласнюються радше фруктами, аніж липкою та м´якою матерією. Фрукти з фарби та лаку представляють душі фруктів: солодку кулястість.

Так виявились непотрібними м´ясисті фрукти, з їх тілами, сповненими неспокою.

А на крамничних щитах поряд з фруктами дивляться округлими краплями небесного лаку людські фігури. Блакитна фарба неба усміхається з тих липневих полуднів, коли навіть небо полаковане в тверде і холодне.

Так увійшли в життя холодні і блискучі лаковані фрукти.

 

8. Тарелі та склянки

Тоді також виявилось, що досі немає розуміння душі холодних істот із скла та порцеляни.

П´ять разів на день склянки та тарелі присутні у людському товаристві, у послідовності людського життя, у його сірих подіях.

В паузах залишаються в креденсах; лежать на стелажах, на поличках, чекають на той час, коли людям знадобляться їх холодні душі: солодкавий, сповнений округлостей контур.

І вже невідомо, чи цей контур — з краплею очікуваної рівноваги — це лінія урочистої порцеляни в повітрі, чи саме нескінченне блакитне повітря, що затверділо в білих округлостях?

В лініях кухонного начиння на хвилю затримується великий простір, струшує пил своєї величі, округлості і слідує далі, кам´яний і трагічний, тяжкий від нових можливостей.

І в тому, можливо, і є його доля у світі, в цьому полягає гідність позбавленого претензій кухонного начиння.

Це відкриття було зроблено у той же час, коли виникла легенда про “геометричні життєві події”.

 

9. Гори, моря та дерева

Це видно здалеку, що гори схожі на смутні яблука гранату, на сливи. Це — країна самотня та патетична.

Зблизька — це купи безпорадної землі, оброслої банальною зеленню дерев.

І розв´язно, ніби гірські бур´яни, росте зелень. Під гострими, незадоволеними, сповненими туги кутами пеньки викидають з себе вертикалі тяжких, барокових брил гілок та листя, стоси зелені, стоси кольору. Дерева у зелені заповнюють весь простір м´ясистим, розв´язним неспокоєм.

Тим часом незмінно линуть ріки, - тисячі літ; розмірено коливаються моря. Моря та ріки не розростаються бур´янами; не розливаються, ніби глина чи туга, котра хвилюється, ніби брили зелених дерев.

Море живе згідно числу сім; море живе у твердих сірих колисках землі. І наповнене всім.

І згідно числу сірого моря та ритмічному переполоху рік живе бетоноване море вулиць, і краєвиди бетонних мурів: рослини із вертикалей та гнучких горизонталей, з пеньками та галузками.

Під лагідним, нібито узгодженим із життям кутом, росте пейзаж горизонталей та вертикалей; сильний, повний, насичений рівновагою простих кутів. Сірі рослини мурів та вікон наповнюють подіями пласкі поля днів.

В цьому пейзажі люди притискають до себе долі, ніби тверді грані велетенської, багатогранної брили, заходять до себе, приходять і йдуть геть, - у лічені проміжки часу, невідворотно, вже більше не повертаючись. Як хвилі сірих морів та чистих рік.

В цьому пейзажі немає місця для нікому не потрібних рук та сердець.

Тут завжди мусить щось відбутися з зайвим серцем і двома непотрібними руками.

 

10. Але на околицях життя...

Десь, на околицях життя, ще можна було занотувати простір висотою лишень до одного, двох, трьох поверхів. Вечорами цей простір залишався лишень на рівні освітлених вітрин крамничок і закривався водночас з крамницями о сьомій годині, на самому початку синьої, задушливої ночі.

У кобальтовому мороці набирало голосу ще раз, потім: потріскувало довкола жовтих скляних суцвіть ліхтарів. Тоді воно було пласким колом і фатальною можливістю. Тішило душною меланхолією, тягло з великих проспектів речами, програними назавжди, і якимись відкладеними справами, котрі завжди можуть іще відбутись.

Потім, блідого дня, стверджувалось вкотре, що скляні квіти ночі — це старомодні газолінові ліхтарі, але і далі очікувалось на небувалу зустріч. Так проходило тут життя.

 

11. В центрі життя

В центрі життя тим часом все йшло згідно пихатому ритму одноманітності. Росло класичне місто: чудове дерево горизонталей та вертикалей.

По самісінькі береги наповнився світ коштовною матерією сірого холоду. А життя розігрувалось без перекислих, рудих бур´янів пристрастей і без тупих молочних бур´янів туги. І не було уже кращого прикладу для цього життя, окрім фігури прямокутника.

І навіть такі пережитки, як туга, втома та рішуча відмова, мали власні унаочнення у сірих фігурах: еліпсі; колі; квадраті.

Туга направлена до чогось, і замикається в своїм лагіднім дугоподібнім еліпсі; втома грузне у власній матерії і тому, ніби коло, сповнена густої, нерухомої одноманітності; а відмова, тверда і напрочуд рішуча, - ніби раз і назавжди, ніби квадрат.

На світі зник грубий і неконтрольований рух: навіщо переставляти речі та ноги, якщо в кожному місці є все, що може бути? Вулиця сіра і жовта, ніби небо. Потім знову, ніби небо кольору кобальту. Людина чекає. Сірі річ чекає. Жовте сонце висить з одного боку і з другого.

І вже потім, коли все скінчилось, набирала голосу душа світу в наступнім, наприклад, факті: щоденно, як нібито нічого не відбувалося у межичасі, на вулицях встановлювалась певна кількість ніг, котрі змушувало рухатись задавнене питання: як жити? Нібито нічого нічого не відбувалося у межичасі.

Так викрито душу світу: нерухомість.

 

ЗАНЕПАД

 

12. Дешевизна затоплює світ

... Аж з´явились у продажу дешеві штучні продукти. І, як буває у речей найменш важливих, - були також і ці непримітні твори першим знаком певних змін.

Вони затоплювали базари, ніби червоні пелюстки відквітлих каштанів, що засипали тротуари, так, як настирний туман туги заливає життя нудних людей.

З тими продуктами відбувалася дивна річ: вони подвоювали і нескінченно множились, так, ніби запліднювались навзаєм. Їх було уже забагато на світі, тим не менше, вони множились далі, щораз більше подібні на себе, з фантастичністю на замовлення, з простотою на замовлення, згідно взірцям.

І вже не можна було вгамувати розгнузданої, дикої продукції дешевизни. Всі продукти базарів мали єдину ціну: десять грошей - витвір будь-якого товару, штука — 10 грошей.

А дістати можна було: шнурочки, чорні та брунатні, по 10 грошей пара; десять хусточок для носа — справжня бавовна — за один злотий. Можна було отримати: столики для кактусів; плетені дротяні підставки під праски; прилади для швидкого і впевненого зав´язування краваток; пристрої для зручності просмикування ниток у голки; для завивки — вся завивка за п´ять хвилин; а понад тим: танго “Ребекка”, “Твоє кохання”, “Осінні троянди”, “Кажеш, що кохаєш мене...” - єдино за 10 грошей.

Цей товар поширювався з такою гіркою серйозністю, з таким пломенистим пафосом, що, здавалось, дешевизна відіграє єдину і неповторну роль у житті. Світ стояв прямо у добре зашнурованих черевиках, чорних та брунатних.

Під власними ліжками щойно померлих людей стояли черевички, черевички чорні, черевички брунатні, ті, що ось щойно ходили.

 

13. Ситці піднімаються...

У цокольних приміщеннях крамниць із готовим одягом громадились стоси дешевих ситців, тонких, з візерунками із великих квітів чи смужок. Ці приклади були витримані в вульгарних і водночас казкових кольорах, як, наприклад: калинова червінь, фіолетовий, трав´яниста зелень; або: блакитний, жоржиновий червоний та колір помаранч.

Ці ситці були беззмістовні, жорсткі та сухі. Часом намагались незграбно щось іще: пробували набрати подоби м´якого шовку або м´ясистого оксамиту, але навіть блиск їх був позбавленим життя, жорстким і пласким.

Ще жорсткішими були шевйоти: ламались гострими кутами, просто розсипались на кутасті площини. І жодна фарба не втримувалась на нитках твердих матеріалів, спричиняючи гнучкість солодкої розв´язності або холодну замисленість кольору.Кожна фарба відскакувала від тих шевйотів, ніби сухе вапно, і з цього походив їх вигляд, смутний та невиразний.

Зовсім вийшли наразі з обігу: соковитий оксамит, хвилі шовку, лагідне сукно. Потім зникли такі кольори, як гнучкийбрунатний осені, холодна і фантастична червінь коралів; солодка сталева сірість.

До крамниць з матеріями заходилиз вулиць цілі натовпи жіночих ляльок. Вони, галасливі, штовхаючись та шепочучи, з небувалим поспіхом скуповували всі квітчасті ситці та всі смугасті шевйоти.

Світ затоплювала дешевизна, вторинні твори, побічні продукти речей скомпрометованих і холодних; скривлені маски, котрі відірвались від власних взірців і вирішували правити самостійно; легке життя, котре нікого ні до чого не зобов´язує.

Так дешевизна заливала усе життя: карикатура світу горизонталей та вертикалей, котрий вмів бути солодким, ніби жовтнева сірість, або патетичним та відстороненим, ніби прощання; ніби єдина подія за все життя.

 

14. Інтермеццо: кава

А в далекій Бразилії, на Яві і на Суматрі у кобальтове море зсипаються мільйони кілограмів кави, три мільйони дев´ятсот тисяч кілограмів у 1932 році.

У кілометрових брунатних полях з мідним кружечком в повітрі твердішають сірі овальні кавові тільця. В них криється оксамитова тиша, гірка, ніби сірий жовтневий день, назавжди оточена запахом інших міст, в котрих так, ніби вперше, бачаться прогулянки.

Кава п´ється сірими вечорами з жовтими лампами, і вечорами, коли знову щось загубилось. Але каву не п´ють ані бразильські, ані каліфорнійські негри. Ані білі з європейських фабрик. Каву п´ють лічені тисячі людей на всьому світі між сталевими морями півночі та кобальтовими водами півдня. Адже навіщо цілі кілометри кущів, котрі вміють бути непотрібними, ніби люди?

Але кава — це не нав´язливий, перерослий бур´ян. Кава — це мільйони твердих, однакових овалів аромату, фігури солодких еліпсів. Тих крапель овалу не можна трактувати в якості звичайних рослин, а задумані долоні негрів ніжать їх для того, щоби віддати у подарунок кобальтовому морю.

Кава, те, що якось повинно втриматися на світі.

 

15. Продовження занепаду: шукачі пригод

Наразі це розпочалося знову: почалися пошуки пригод на вулицях міста. Пошуки немудрих, та знову — єдино важливих, зустрічей; бажання знову бути тільки для когось; очікування незвичної долі; повторно повинна була повернутись цілком банальна, м´ясиста “кольоровість життя”.

Тоді було реабілітовано певний ґатунок людей, нібито неактуальних в епоху героїзованої сірості: людей, зайнятих постійними пошуками щастя; таких, із “зламаним життям”, і таких, котрі “не вміють жити без людей”, навіть протягом вечора.

(У їх житті досвід нічого не значив; вони не виконали своєї ролі розчарування, котра існує для того, щоб здемаскувати “щастя”).

У їх житті кисла, ніби несмачне, розм´якле тістечко, якась одна-єдина справа; аж поки така людина не починала нагадувати їдкий бур´ян, перерослий і настирний, і попри все викидала із себе безцеремонні перекислі стеблини, свої звивисті історії та липуче листя власних “переживань”.

Такі люди знову увійшли в обіг.

Наразі знову сидять біля столиків, біля стін, жорсткі панове в чорному, в капелюхах, гнучкі пані із смутними, видовженими таліями. І знову чекають на день, в котрому “все ще може відбутись”.

Тут і там іще плуталися на світі: сірий колір, тверде рішення, зречення долі; але ці речі і справи наразі змушували тільки розчулитись від їх безпорадності посеред липучих та мінливих забаганок.

На їх місце повторно повернувся до життя цілий непотрібний баласт жестів, безсенсовних та заокруглених, котрі наслідували сірі героїчні жести життя.

Але ці рухи та ситуації були легкими, ніби кольорові безвідповідальні повітряні кулі; на такі події неможливо було навіть зважати, хоч вони і нагадували дивовижну життєву пригоду.

 

АКАЦІЯ КВІТНЕ

16. Замикається коло

І все, що нині відбувалось, таке нерухоме і досконале, таке остаточне, виникло там, де відбулося життя.

Виявилось, що люди не можуть довго витримати героїчну одноманітність. Занадто трагічним був сірий орнамент днів, позбавлених очікування та спогадів.

Все було скінчено, заплановано, і на світі більше нічого було робити. Знов були потрібні сурові справи.

Десь очікувала сировина. Тяжка, їдка, соковита.

У бронзових тропічних країнах. В гарячім піску Каліфорнії. В горах сірого Уралу та Скандинавії, в туманах, густих, ніби бруньки та квіти, що закривають все сірою вуаллю пелюсток.

Десь чекали долі. Кольорові, немудрі, а разом з тим єдино важливі.

А там, де вбога і пласка земля не могла видобути з себе задосить фантастичності, - там чекали: липка глина, пісний пісок і позбавлений кольору щебінь.

Але, хоч і невиразні і позбавлені будь-яких можливостей, ці матеріали нагадували події.

У сховку чекали незнані справи і знову, ніби вперше, обіцяли - все.

І повертали до “життя”.

 

17. Акація квітне

Тепер на ринку розквітли акації. Потім наповнили всі вулиці смутним запахом можливих речей, тих, що не відбулися.

Був, власне, червень, один з трьох місяців з липкими запахами, в котрих губляться наші руки, наші серця. Листя було м´ясистим і дуже зеленим. Зелене тіло листя заповнювало всі вікна і всі дні.

Потім долучилися липи, котрі пахли всім одразу: безіменна історія таких суцвіть.

Так знову розпочався час великих і важливих подій: смутних та фатальних очікувань, протиставлених незрозумілій значущості.

Всі ці “фатальні зустрічі”, “нещасливі кохання”; смутне щастя — незбагненне, а однак “щастя”.

І знову квітне акація.

Такі події втягували на околиці, звідки вже не можна було повернутися аж так легко; де всі можливості лежали великими стосами, ніби листя та квітина одній гілці; де ліхтарі були “скляними квітами” чи “фруктами із скла”, а сіра шкіра вечора була блакитною атмосферою інших міст.

В тих околицях існує незнане щастя. Там людина заплутується в людях і не може вже більше жити без них, і не може вже жити з ними.

 

18.Осінні розмови

Потім наступили місяці мідного листя і бляклого сонця.

З блідих вулиць гірчило запахом смаженого конфітюру та ароматом листов”я.

Той запах дивним чином нагадував урегульовані долі впорядкованого життя.

Згодом розпочалась серія розмов без кінця, незрозумілих, ніби саме життя.

Ці розмови стосувались осіннього листя, котре для того, щоб можна було жовтіти, потребує сірих дощів та солодких тихих туманів; мали в якості теми інші солодкі, сірі дощі під час довгих оксамитних туманів, котрі овівають іще зеленаве, але вже ослаблене листя, аж воно скручується під тугою сірих днів.

Тоді також звернули увагу на незвичайні, а дотепер не помічені справи; що, наприклад, те саме листя в срібних туманах іще зелене, але іржаво-червоне у хромовому світлі полудня; що сірі мури білішають від тиші на ціновім морі неба, і що вони легкі, ніби картони пухнастого паперу з целулоїдними прямокутниками, саме у дні блакитного неба, а наслідують єдино бетоновані мури.

Ті розмови заступали недвозначні, делікатні і напрочуд важливі справи, котрі, власне, тепер мали бути негайно впорядковані: освідчення у коханні та розмови про нього; незрозуміле щастя; і та, навіки нерозв’язна справа: як жити?

І, власне, нічого не було зроблено. А здавалось, що робиться забагато: все, що можна осягнути в житті.

І наразі люди відчули відповідальність за життя: це з ними відбувалась річ, подібна до справи з листям, котре наразі видає запах, твердий і подібний на відповідальність.

І так це розпочиналося знову: з життя приходять речі та долі. Заповнюють простір подробицями різноманітних ситуацій, очікуванням та розчаруванням; наростають округлостями несподіваних сенсів.

Так реабілітовано життя: солодка пластинка, котра починається — од віку — із “зламаного серця”, а закінчується твердим рішенням: “жити”, названим, якщо скористатись старомодною, давно зужитою термінологією, - зреченням.

 

19. Картопляні поля

Картопля пахне маленькими, жорсткими квітками.

Лілові та білі картопляні поля пахнуть солодко і трохи суворо, ніби глина. Їх ніби створено з жорсткого ситцю в дрібні, розсіяні тут і там квітки.

І так добре, що лілові та білі картопляні лани пахнуть ситцевою нудьгою.

І що сировина подій роздувається від нудьги.

На всьому світі чекає липучий матеріал нудьги; чекає на свою долю. Ніби фантастична мідь, ніби соковите залізо, ніби дивний, дослівний матеріал глини, в котрого можна виліпити чоловічка.

Липуча сировина життя чекає на свою долю: іще є що робити на світі.

Тільки слід підняти життя, котре наростає, лежить повсюдно великими стосами.

Наростає: ніби новий місяць. Набирається перекислими бур´яновими соками, котрі беруться невідомо звідки: з блакитного повітря? З банальних зустрічей? З загублених речей і днів?

 

переклад з польської: Богдана Козаченко

читати