Із збірки

«Мандрівники в пошуках тиші»

“...сумні чоловічі бари, набиті мандрівниками”

С. Жадан

Другий Мандрівник імені січня

 

З часом легко ділиш міста на такі, в котрих тобі спокійно;

на ті, подобатися котрим не входить в твої обов´язки; на ті,

котрі ніколи не залишають тебе на самоті; на білі міста і сині;

на міста, осмислені історією, чи на зовсім порожні, сліпі, пусті.

 

Врешті, в кожному почуваєшся, ніби в сюжеті, вписаному у лист,

чи в плутанині нескінченних полиць великої бібліотеки, в котрій наразі

кожна споруда, - тільки осібна книга, що має осібний зміст,

котру гортаєш, коли ніяк не заспокоїшся щодо якоїсь фрази.

 

 

П’ятий мандрівник імені січня

 

чужих в цих місцях визначають за виразами облич,

не здатних всміхнутися чи розгніватись разом із усіма.

Довга, ні, нескінченна, ніби північна ніч,

хмара великих сумнівів тягне над обома

 

частинами цього міста білі вінки снігів,

сірі тумани єдності, в котрій не губишся

тільки тому, що, врешті, ти сам сюди забрів,

та завдяки надії, що сам звідси виберешся.

 

...сонні площини каменів, білі фасади днів,

маски архітектури, натовп в судомах дій, -

пустка в руках чужих тут, так, як і ти, вітрів,

трішки полегшить, певне, вихід із царства мрій

 

натовпу, переповненого впевненістю, - за ці

обрії, запаковані в сірій часу ріці.

 

Перший Мандрівник імені квітня

 

Міста, їх характери, їх стримані або розбещені риси,

котрі ти згадуєш потім, як згадують сни чи великі книги, -

міста, застиглі напередодні спеки, дощу, відлиги,

міста, чиї химери реальніші, аніж приступна дійсність.

Ти завжди намагався піти, не прощаючись, радше з тими,

жителі котрих вважали, що житимуть довго чи й просто вічно,

і завжди намагався лишитись на зайвий спогад, на зайвий січень

в тих, шкіра котрих світилась доторком часу, його німими

кадрами, в котрих ти згадував, - існує порода людей без шкіри,

котрих безпосередньо стосується кожне з раптових вражень;

і тобі звичайно велося у їх містах в серпнях дрібних відряджень,

протягом котрих ти відпочивав у їх світі легкості й недовіри.

Все, що вони приховували від світла, мало стільки ж від таємниці,

скільки вираз очей дитини, не здатної приховати правду.

І, забуваючи усе інше, ти залишався з ними, надовго, радо,

замальовуючи на пам´ять м´якість тіней на теплих лицях.

 

 

Третій Мандрівник імені червня

 

Але, коли жителі цього міста одного вечора будуть

набирати свою подобу і бути тими, ким є насправді,

тобі краще поїхати звідси, жбурляючи в темну воду

куплені тут стародавні книги, начиння, карти.

Бо тоді серед такого натовпу ти не побачиш ані

рис свого сну, ані людей, ані людиноподібних,

тому що у цьому місті, першім серед останніх,

від початку живуть тільки химери, рослини й риби.

Що тобі, коли чорне світло вивільнятиме й те обличчя,

котре ти носиш в собі, завжди дивуючись його рисам, -

залишається, коли усі вони перетворяться на величні

або потворні тіні, щоб врешті стати густим узліссям

на порожній околиці цього міста і на уламках його історій,

звідки - тобі пора поспішати, - ще далеко

до моря.

 

Сьомий Мандрівник імені червня

 

Ті кола, на котрі сходиш, усі ці орбіти Трої,

супутні зорі Ітаки, пси і виноградні грона,

нанесено у хвилясту мапу на дні долоні,

разом із сузір´ям довгих мандрівок за їх кордони.

Повернення означає не більше, ніж шлях до світла,

і всі ці шляхи додому, шляхи до свободи, тощо

записано в маргінесах долоні нечітко й блідо,

допоки ти тільки вибір між тим, що тобі дорожче:

свободою і так далі, котроюсь з цих правотою,

добром або злом, непевним чи вивіреним визнанням.

І зорі Ітаки, й кола Трої, що світяться над тобою,

розставлять правдиві крапки в малюнку твого вертання.

 

 

 

Перший мандрівник імені липня

 

Безнадійно тверезий, вертаєшся в сонних рівнин

неяскраву, побляклу, оливкову зелень, у смог

зеленавих пісків, - і лишаєшся врешті один

в передмістях медових обабіч річища доріг.

 

Залишаєшся тут, щоб лишитися на самоті.

Залишаєшся тут, щоб згадати, де мешкає Б-г.

Залишаєш прикмети, ознаки і символи цього путі,

що роками довірливо горнеться просто до ніг.

 

На просторих цегляних площинах, на сонних листах

цього простору тиша росте, як лишайник, як мох.

І усе, що боліло, здається, зібралось в устах,

й прохопилось туманом, подібним на втомлений сніг.

 

читати