Завантажити

сусідку, вдовицю такої співчутливої вдачі, що вона з кожним погоджувалась, кожного благословляла, кожному ладна була приділити - відповідно до обставин - усмішку чи сльозу. Звалась ця добродійка місіс Койлер, і в самий день мого приїзду мені випала честь супроводити її до [193] обіднього столу. Вже на сходах вона дала мені наздогад, як пригнічує дорогу місіс Покет те, що дорогий містер Покет змушений морочитися з недоуками. Мене це не стосується,- докинула вона у пориві любові й довіри (познайомили її зі мною заледве хвилин п'ять перед тим),- і якби всі учні були такі, як я, була то б зовсім інша річ.
- Але дорога місіс Покет,- вела далі місіс Койлер,- після того, як вона так рано в житті зазнала розчарування (за що дорогого містера Покета аж ніяк не можна ганити), потребує всіляких вигод і розкоші...
- Атож, мем,- сказав я, щоб зупинити її, бо вона ось-ось готова була розплакатись.
- І коли вона має такі аристократичні нахили... Атож, мем,- сказав я знову з тією самою метою.
- ...дуже прикро,- вела своєї місіс Койлер,- що дорогий містер Покет не може приділяти достатньо часу й уваги дорогій місіс Покет.
Я мимохіть подумав, що куди прикріше було б, якби, скажімо, м'ясоторговець не міг приділяти достатньо часу й уваги дорогій місіс Покет, але не сказав нічого, бо почував себе дуже скуто, мусивши зосередитись на тому, щоб не схибити супроти світських манер.
Хоч уся моя пильність була спрямована на ножа з виделкою, ложку, склянку й тому подібні знаряддя самовбивства, я, проте, довідався з розмови за столом між місіс Покет і Драмлом, ім'я якого було Бентлі, що він у разі смерті безпосереднього спадкоємця має надію успадкувати титул баронета. Далі з'ясувалося, що книжка, яку місіс Покет читала в садку, вся про титули, і що місіс Покет з певністю знає, коли саме внесли б у цю книжку п дідуся, якби він взагалі мав туди потрапити. Драмл говорив мало (бувши, як мені здалося, понурої натури) але і з неоагатьох його слів було ясно, що себе він зачічує до еліти і в місіс Покет вбачає особу рівного йому кола Ніхто, крім їх двох та ще лизоблюдної місіс Койлер, зовсім не цікавився їхньою розмовою, а Гербертові вона навіть була неприємна, але їй, здавалося, й кінця не буде, коли це ввійшов хлопчик-служка й доповів про несподівану притичину. Куховарка, виявляється, десь поділа яловичину. В цю хвилину я на свій невимовний подив уперше побачив, як містер Покет розважує душу вельми незвичайною процедурою, яка, однак, ні на кого не справила ані-наименшого враження і до якої невдовзі я теж цілком призвичаївся. Він відклав ножа й виделку - бо саме нарізав печеню,- втопив обидві руки у власну розкошлану [194] чуприну і надлюдським зусиллям спробував піднести себе за волосся. Здійснивши цю спробу й нітрохи не піднісши своє тіло, він спокійнісінько знов узявся за ножа й виделку.
Місіс Койлер тоді змінила тему розмови й заходилася підлещувати мене. Спершу це мені сподобалось, але її лестощі були дуже дешеві, і насолода ця скоро вичерпалася. Вона так звивисто підсипалась до мене, що її, мовляв, страшенно цікавлять мої друзі й ті краї, звідки я прибув,- аж я немов навіч побачив її зміїне роздвоєне жало, а коли вона вряди-годи наскакувала на Стартопа (котрий дуже рідко озивався до неї) або на Драмла (котрий озивався ще рідше), я навіть позаздрив їм, що вони сидять по другий бік столу.
Після обіду привели дітей, і місіс Койлер стала захоплено розхвалювати їхні очі, носи й ноги - що становить дуже мудрий спосіб впливати на дитячий розвиток. Дівчаток було четверо, хлопчаків двоє, та ще немовля, яке могло бути й тим, і тим, і кандидат на його місце, який поки що не був ні тим, ні тим. Приставили що дитячу команду Флопсон і Міллерс, що діяли як сержанти-вер-бувальники, а місіс Покет сприйняла юних претендентів на аристократство так, наче раніше вже мала приємність їх інспектувати, але тепер не знала, що саме треба з ними робити.
- Дайте-но мені вашу виделку, мем, і візьміть дитину,- сказала їй Флопсон.- Тільки не так беріть, а то j її голова опиниться під столом.
Скориставшись порадою, місіс Покет узяла дитину в інакший спосіб, внаслідок чого голова дитини опинилась на столі, про що присутніх сповістив голосний стукіт.
- Боже мій, боже! Давайте її мені назад, мем,- забідкалася Флопсон,- а ви, міс Джейн, ходіть-но сюди станцюйте, втіште дитя!
Одне з найменших дівчаток, що сиділо поруч зі мною, зовсім ще крихітка, яка явно дочасно перейняла ка себе турботу про інших дітей, підвелася і доти пританцьовувала перед малям, аж доки воно перестало верещати й засміялося. Тоді й решта дітей засміялася, і містер Покет теж (який за цей час двічі пробував піднести себе за волосся), і всі ми засміялися й розвеселилися.
Флопсон, склавши дитя навпіл, як ляльку, нарешті без пригод умостила його на колінах у господині й дала йому погратись лускоріхом, водночас попередивши місіс Покет, щоб воно, не дай боже, не штрикнуло себе ним [196] в око, і суворо наказавши міс Джейн теж за цим пильнувати. Після цього обидві няньки вийшли з їдальні й затіяли

читати