Завантажити

засумнівався, чи й узагалі я тут є, коли це раптом пролунав мій голосний крик, тоді й він закричав і вбіг у хатину, а слідом надбігли й решта двоє.
Коли я виклав Гербертові, як розвивались події у хатині, він заявив, що треба негайно, незважаючи на пізню годину, піти до міських властей з вимогою видати ордер на арешт. Я вже й сам про це думав, але ж тоді нас затримають тут або викличуть на другий-третій день, що може виявитись фатальним для Провіса. Через те ми з Гербертом вирішили поки що дати спокій Орлікові. Щодо Треббового хлопчака, то ми визнали за доцільне про всяк випадок подати йому мою історію в менш похмурому світлі, ніж насправді; він, я певний, дуже б розчарувався, дізнавшись, що своїм втручанням врятував мене від вогнедишної печі. Цей Треббів хлопчак був не те щоб злостивий натурою, а просто в ньому жвавість аж через край перехлюпувала, і він завжди був охочий урізноманітнити собі життя якоюсь розвагою чужим коштом. Коли ми прощалися, я вручив йому дві гінеї (що він, як мені здається, належно оцінив) і висловив жаль, що раніше мав таку погану думку про нього (до чого йому було байдужісінько).
Оскільки середа була не за горами, ми вирішили вертатися [425] до Лондона цієї ж ночі, всі втрьох у поштовій кареті, та й взагалі нам краще було забратися звідси до того, як розійдеться поголос про вечірню пригоду. Герберт дістав у місті велику пляшку примочки і в дорозі раз у раз змочував мені руку, через що я витримав поїздку більш-менш терпимо. Коли ми добулися до Тем-плу, був уже світанок, і я відразу ліг у постіль і не вставав до самого вечора.
Я так боявся, щоб ле розхворітися і не виявитися завтра ні до чого не придатним, що аж дивно, як я від самого цього страху не занедужав. Воно, певне, так би й сталося, коли ще взяти до уваги, скільки я пережив за попередній вечір,- якби не рятувала мене надзвичайна напруженість, яку я відчував у зв'язку із завтрашнім днем. У такій тривозі ми чекали на цей день, так багато надій покладали на нього і такою непевністю він був покритий, хоч уже й зовсім близький!
Не спілкуватися з Провісом у вівторок, звичайно, було найелементарнішим застережним заходом, але якраз це й посилювало мій неспокій. Я здригався щоразу, коли чув чиюсь ходу чи якийсь звук - мені здавалося, що його вже викрили й схопили, а тепер приходять мені сказати. Я переконував себе, що його й справді схопили, що мене гнітить щось більше, ніж страх чи передчуття, що він уже під вартою і що в якийсь таємничий спосіб мені це стало відомо. В міру того, як минав день, не принісши ніяких лихих вісток, як сутеніло й наставав вечір, мене проймав дедалі більший жах, що через хворобу я завтра буду ні до чого не придатним. Шарпало і опечену руку, і опечену голову, і вже мені уявлялося, що я починаю марити. Щоб не знепритомніти, я починав рахувати до великих чисел, повторював вивчені напам'ять вірші чи уривки прози. Часом перевтомлений мозок відмовляв мені, я тоді забувався на півслові або падав у напівдрімоту, а потім схоплювався й казав подумки: «О, уже,- починається гарячка!»
Цілий день від мене вимагали не рухатись, перев'язували наново руку, давали прохолодні напої. Запавши в сон, я щоразу прокидався з тією самою думкою, що й у хатині над шлюзом,- наче вже й пройшло бозна-як багато часу і нагоду врятувати Провіса проґавлено. Близько півночі я скочив з ліжка й кинувся до Герберта, переконаний, що проспав двадцять чотири години і що середа вже минула. Це було останнє виснажливе зусилля, [426] на яке я спромігся у своїй збудливості, бо після цього міцно заснув.
Ранок середи тільки-но зорів, коли я виглянув у вікно. Миготливі вогники на мостах уже поблідли, сонце над обрієм нагадувало віддалену пожежу на болотах. Ще темна й таємнича, річка спокійно текла попід мостами, які взялися холодною сіриною, і тільки де-не-де на них лягали багряні відблиски небесної заграви. Поки я дивився на громаддя дахів, серед яких дзвіниці й шпилі гостро врізались у надзвичайно прозоре повітря, сонце зійшло і річка заіскрилась мільйонами полисків, наче з її поверхні враз зірвали туманну запону. З мене також наче спала запона, і я відчув себе дужим та здоровим.
Герберт спав у себе на ліжку, а наш давній колега по науці на канапі. Одягтися сам без допомоги я не міг, отож я лише роздмухав у каміні вугілля, яке ще тліло звечора, і приготував для всіх кави. Невдовзі й вони прокинулись дужі та здорові, і ми впустили у вікна свіже ранкове повітря й подивились, як з припливом прибуває вода в річці.
- Коли о дев'ятій почнеться відплив,- жваво сказав Герберт,- будьте напоготові, ті, хто там чекає нас над Вітряковим ставком!


Розділ 54
Був один з тих березневих днів, коли сонце світить гаряче, а вітер дме холодом, коли на сонці літо, а в затінку зима. Ми прихопили з собою теплі куртки, я - дорожню сумку. З усього, що було у мене на світі, я взяв лише кілька найнеобхідніших речей, які вмістилися в цій сумці. Куди я поїду, що робитиму або коли зможу повернутись - нічого цього я не знав, та й не морочився цим, заклопотаний

читати