Завантажити

він,- не дуже. Я ось хочу трохи про-їхатись верхи. Роздивитися задля розваги ці самі болота. Тут, кажуть, трапляються глухі села, а також цікаві шиночки, кузні всілякі - отаке. Гей, офіціанте!
- Слухаю, сер.
- Коня мені приготували?
- Уже подали до дверей, сер.
- Послухайте, як вас там? Молода леді сьогодні не поїде на прогулянку, погода не підходить.
- Розумію, сер.
- І я не обідатиму тут, бо мене запрошено до молодої леді.
- Розумію, сер.
Погляд Драмлів зустрівся з моїм, і так мене допік вираз нахабної погорди на його тупацькому щєлепастому обличчі, що я ладен був загребти його (як розбійник із казки стару бабцю) й запхати у самий вогонь.
Одна річ була обом нам ясна: поки хтось не виручить, жоден з нас не відступиться від каміна. Ми стояли плече в плече й нога в ногу, випроставши груди, руки заклавши за спину, мов прикипілі до підлоги. За вікном виднів Драмлів кінь під мжичкою, мій сніданок подали на стіл, а після Драмла вже прибрали зі столу, офіціант порухом запросив мене до сніданку, я кивнув у відповідь, але ми обидва не рухнулися з місця.
- Ви бували відтоді в Гаю? - спитав Драмл.
- Ні,- відповів я,- з мене вже досить Зябликів після останнього разу.
- Це тоді, коли ми з вами розійшлися думкою?
- Так,- коротко відповів я.
- Е, ви ще надто легко відбулися,- зіронізував Драмл.- Ви не повинні так легко втрачати самовладання.
- Але не вам про це судити, містере Драмл,- сказав я.- Коли я втрачаю самовладання (хоч я не кажу, що саме так було зі мною того разу), то не кидаюся склянками.
- А я кидаюся,- заявив Драмл.
Глянувши на нього ще раз-другий - щодалі лютіше - я сказав:
- Містере Драмл, я не шукав цієї розмови, і я не думаю, що вона привітна.
- Авжеж ні,- зневажливо промовив він через плече,- хоч я про неї взагалі не думаю.
- Тому,- повів я далі,- я дозволю собі запропонувати, щоб наше з вами знайомство на цьому припинилося.
- Я теж так вважаю,- сказав Драмл.- Я б і сам це запропонував чи, швидше, зробив би без усяких пропозицій. Але ви не втрачайте самовладання. Хіба ви й без того мало втратили?
- На що ви натякаєте, сер?
- Офіціанте! - гукнув Драмл замість відповіді. Офіціант з'явився.
- Послухайте, як вас там. Ви запам'ятали, що молода леді сьогодні на прогулянку не їде і що на обід мене запрошено до молодої леді?
- Все запам'ятав, сер.
Коли офіціант помацав долонею мій уже напівохоло-лий чайник і, благально глянувши на мене, вийшов, Драмл обережно, щоб не ворухнути тим плечем, яке впиралося в мене, і не зрушити з місця, дістав з кишені сигару й надкусив її кінчик. Задихаючись від обурення, я відчував, що ще слово, і виплине ім'я Естелли, а почути його з уст цього негідника мені було несила, отож я незмигно втупився у протилежний бік, наче більш нікого й не було в кімнаті, і присилував себе мовчати. [353]
Хто й зна, як довго ще ми змогли б витримати в таких чудних позах, аж це до закусочної - чи не з намови офіціанта - навернулося троє здорованів-фермерів, на ходу розстібаючи куртки й потираючи руки; вони з таким запалом ринули до каміна, що ми хоч-не-хоч мусили відступитися.
Через вікно я бачив, як Драмл рвучким жестом схопив коня за гриву й важко видерся в сідло, аж кінь під ним оступився вбік і назад. Я вже думав, що його нема, коли це він знов показався на видноті й гукнув, щоб дали вогню припалити сигару, яка була у нього в роті. Звідкілясь - я так і не зрозумів, чи з подвір'я, з вулиці, чи ще звідки - з'явилася постать у сіруватій одежі, і коли Драмл перехилився до неї з сідла, припалюючи сигару, і, засміявшись, кивнув головою в бік закусочної, сутулі плечі і розчухрані кучми цього чоловіка, що стояв спиною, нагадали мені Орліка.
В ту пору я був настільки не в собі, що мене й не цікавило, він то чи ні, та й снідати вже перехотілось, отож я тільки змив дорожній пил з рук та обличчя і пішов до знайомого старого будинку, до якого мені краще було б узагалі не підступати і ніколи його й не бачити.


Розділ 44
У кімнаті, де стояв туалетний столик і горіли воскові свічки у стінних канделябрах, я застав міс Гевішем і Естеллу; перша сиділа на канапці біля вогню, друга на подушці біля її ніг. Естелла плела, а міс Гевішем дивилась на неї. Вони обидві підвели голови, і обидві побачили в мені зміну. Я це зауважив по тому, як вони переглянулися.
- Яким вітром тебе сюди занесло, Піпе? - сказала міс Гевішем.
Хоч дивилась вона на мене твердо, я помітив у її очах деяку збентеженість. З руху пальців Естелли, яка на хвильку піднесла на мене погляд, а тоді знов перевела його на свою роботу, мені видалось, наче вона здогадалася, що я вже знаю, хто мій доброчинець.
- Вчора, міс Гевішем, я їздив до Річмонда,- сказав я,- маючи намір поговорити з Естеллою, і коли дізнався, що її якимсь вітром занесло сюди, вирішив і собі приїхати.
Міс Гевішем уже втрете чи й учетверте давала мені [354] знак сісти, і я сів на крісло біля туалетного столика, де звичайно сиділа вона сама. Серед усієї навколишньої руїни в той день то було немов найвідповідніше для мене місце.
- Що я маю сказати

читати