Завантажити

сонну мелодію, що коли нарешті вона стягла з себе білий мусліновий шарф, склала його й поховала в землі, один сердитий дядько з переднього ряду гальорки, який довгий час, впершись у залізного стовпця, нетерпляче студив носа, буркнув: «Ну, дитинку вклали спати, тапер можна й повечеряти!» - що прозвучало принаймні недоречно.
А моєму бідолашному землякові дісталося найбільше.
Тільки-но цей нерішучий принц запитає що-небудь або висловить сумнів, як публіка враз кидається йому на підмогу. Ось, приміром, на запитання, «чи терпіти скалки та стріли навісної долі», одні стали гукати у відповідь «так», інші «ні», ще інші, не маючи певної думки, закликали визначити це жеребкуванням,- одне слово, витворився цілий дискусійний клуб. Коли він запитав, нащо таким створінням, як він, повзати поміж небом та землею, у залі пролунали схвальні вигуки: «А й правда, правда!» Коли він з'явився з однією обвислою панчохою (цього ефекту звичайно досягають, запрасувавши вгорі на пан-чосі точно розраховану складку), на гальорці стали обговорювати, яка бліда у нього литка і що це, мабуть, поява привида так його налякала. Коли в руках у нього з'явилася флейта - підозріло схожа на невеличкий чорний інструмент, на якому тільки-но грали в оркестрі, а тоді простягли комусь у бічні двері,- присутні одностайно почали вимагати, щоб він ушкварив гімн «Прав, Британіє». Коли ж він порадив лицедієві не пиляти ось так повітря руками, сердитий дядько з гальорки зауважив: «Глянь на себе, ти ще гірше розмахався!» І як не прикро, а мушу додати, що при кожній такій нагоді публіка вітала містера Вопсла гучним реготом.
Але найтяжчі випробування чекали його на цвинтарі у вигляді лісової хащі з якоюсь подобою праленьки, що мала зображувати церкву, по один бік, та хвіртки при заставі - по другий. Побачивши, як містер Вопсл входить у хвіртку в широченному чорному плащі, хтось по-дружньому попередив гробокопа: «Ось іде хазяїн, гляди ж не байдикуй!» Мені здається, що у кожній конституційній країні мали б зрозуміти, що містер Вопсл, виголосивши філософську тираду над черепом, не міг не витерти рук від пороху, для чого він дістав хустинку з-за пазухи,- проте навіть цей безневинний і у певному розумінні необхідний жест не обійшовся без ущипливого коментаря: «Де там офіціант?!» Прибуття трупа на місце похорону (в порожній чорній скрині з кепсько припасованим віком) стало сигналом до загальних веселощів, які Ще збільшились, коли серед носіїв знайшовся якийсь знайомий публіці бридкий тип. Веселощі супроводили містера Вопсла також під час сутички з Лаертом на краю оркестрової ями й могили і не вщухали доти, доки він не скинув короля з кухонного столу і не помер поволі й сам, почавши з ніг.
Спершу ми несміливо пробували поплескати містерові [255] Вопслу, але скоро переконались у безнадійності цих спроб. Отож ми сиділи і, при всьому нашому співчутті до нього, мало животи собі не надривали зі сміху. Не в силі стриматись, я реготав від початку до кінця, настільки це все було кумедне; а проте мене не покидало відчуття, що в декламації містера Вопсла було щось рішуче-піднесене,- і так здавалось мені не тому, що я знав його з дитячих літ, а тому, що мова його була дуже повільна й дуже занудна, з різкими перепадами від скрику до шепоту і зовсім не подібна до того, як висловлюються люди в природних обставинах життя та смерті. Коли трагедія скінчилась і його викликали на сцену й освистали, я сказав Гербертові:
- Швидше тікаймо, а то ще перестрінемо його!
Ми поспішили сходами вниз, але все одно було вже пізно. При вході стояв якийсь єврей з неймовірно густими, немов намальованими, бровами; він запримітив нас ще нагорі і, коли ми спустилися ближче, поцікавився:
- Містер Піп з приятелем?
Не спромігшись викрутитись, ми визнали, що так і є.
- Містер Волденгарвер,- сказав єврей,- мав би за честь.
- Волденгарвер?- здивувався я, коли це Герберт шепнув мені на вухо:
- Це ж, мабуть, Вопсл.
- 0,- пробурмотів я.-- Авжеж, звичайно. Ви нас проведете?
- Сюди, будь ласка, тут два кроки.- Коли ми опинились у бічному коридорі, він обернувся й спитав: - То як вам його вигляд? Це я його вдягав.
Не знаю, кого ще іншого нагадував він своїм виглядом, як не учасника траурної процесії, а підвішений у нього на шиї на блакитній стрічці здоровенний датський орден сонця чи то зірки робив його схожим на клієнта якоїсь чудернацької страхувальної компанії. Але я сказав, що вигляд він мав дуже гарний.
- Коли він підійшов до могили,- зауважив наш супровідник,- плащ його звійнувся пречудово. Але, наскільки мені збоку було видно, йому б треба було трохи більше виставити панчохи, особливо, коли він побачив привида в покої королеви.
Я скромно погодився, і ми всі втрьох через замацані обертові дверцята ввалилися в щось схоже на натоплену до жароти пакувальну скриню, де містер Вопсл позбавлявся датських шат. Лишивши двері, чи то пак віко [256] скрині, широко відчиненими, ми дістали таким чином змогу причаститись до цього цікавого видовища, яке ми споглядали один в одного з-за плеча.
- Я радий вас

читати