Завантажити

Плечі штовхалися, червоні обличчя стулялися, ялозились одне об одне замащеними вусами й бородами, дихали одне на одне п'яним горілчаним духом, що їм уже повна була вся світлиця.
— Дорога голова! — кричав кум Терешко.— Ціни нема!..
Потроху посідали знову та й почали міркувати, як воно буде. Їх тут семеро. Вавилов буде восьмий. Та чи пристане ж він? Це чоловік чужий, захожий здалека москаль. Був колись за об'їждчика в одного пана, тоді за прикажчика, тоді за управителя, а там уже й свою земельку купив. Йому до диблян байдуже. А втім, як роздуматься, то й не байдуже, бо і в його ж дибляни землю беруть... Поміркували туди й сюди: мабуть, пристане.
Вісім чоловік — це буде товариство. Вони скинуться грішми і за ті гроші наймуть Горянського землю. Хто скільки грошей дасть, стільки тому й землі буде. Можна хазяйнувати й гуртом, хоч краще кожному зокрема. А радитися про все гуртом і гуртом, так, як у громаді, справи рішати... та й не про саму цю землю, а й про інші: і за яку ціну віддавати десятину, і яка ціна на наймитів та на косарів, і які відбутки. І як і що робити в громаді, то й про це спершу в своєму гурті радитися...
Це все розказував їм Рябченко і додавав:
— Тоді нас ніхто не подужає... Одно тільки... Хоч ми й гарно міркуємо, та єсть одна карлючка.
— А яка ж то? Кажи!
— Є один чоловік такий, що може нам великої шкоди наробити.
— Ой! А хто ж то? Ану, кажи! — почали питатися.
— Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зінько.
— Хі! Що б то він і зробив?
— Почне каламутити в громаді, почне коверзувати — може лиха наробити.
— Та він уже тепер притих,— озвався Сучок,— відколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своєю чепурною головою.
— Ой, ні! Як я за його дочку давав, то думав: буде сім'янин, то вже до свого діла й прихилю його. Так де там!..
— Цурається? — спитав Копаниця.
— Ні, він нас із старою й не цурається; і в гостях із дочкою буває, і в себе приймає, а так, щоб у яке діло зо мною пристав, дак ніяк! «Я,— каже,— того не хочу, бо через великі гроші сльози ллються. І вам,— каже,— тату, радю тих багатирів покинути та по-божому жити».
— Ич, ідолова душа! — обурився Терешко.— Муляють йому ті багатирі!
— Ну,— сказав Рябченко,— а я таки думаю, що нам його не минути. Бо він крутитиме в громаді. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зінька ж, усе сталося.
— Дак що ж із ним робити? — спитав Денис.
— Приняти до нас у спілку,— відказав Рябченко.
— От такої!
— Іншого нічого не вигадаєш.
— Та в його й грошей нема.
— Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.
— А як не схоче? — питав Манойло.— Он же, чуєш, який голінний?
— Треба так зробити, щоб схотів,— обстоював за своє Рябченко.
— Ну, та як же ти зробиш? — не розумів Копаниця.
— А треба, щоб йому був великий бариш,— відказав Рябченко.
— Уже ж більшого, як усім, не буде!
— Коли цей йому здасться малий, то треба й більшого дати.
— Чого ж то так? — спитав неприхильне Денис.— І гроші йому позич, та ще й бариша з свого заробітку прикинь! Це вже буде зовсім не по правді!
— Що ж ти маєш робити,— казав спокійно Рябченко,— коли таке діло? Та воно не так і страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер більший бариш, щоб він не зіпав у громаді за пересельські наділи тощо... Цим його від товариства відлучимо. Бо він через те тільки й силу має, що з ним товариство таких, як і сам, гольтіпак. А як він їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолі тоді буде з нами, хоч і без великих баришів.
— То тоді йому хвоста вкрутимо?
— Авжеж!.. А як він од їх одкинеться, то самі вони довго не вдержаться.
— Бо він же в їх голова, старшина!..— зареготався Копаниця.— Що правда, то правда,— нам треба його збити з плигу . Бо воно — блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвейович коло його заходиться,— йому це найзручніше.
— Та що ж, і заходюсь,— згодився Остап.— Тільки ви мені скажіть, що йому говорити.
Почали міркувати, якими баришами можна краще спокусити Зінька. Наказали Остапові торгуватися, спершу давати менше. А Денис казав, що занадто багато йому дають.
— Дарма, аби впіймати!
— А там скрутимо йому в'язи!
— Щоб не бришкав!..
— Ніхто тепер не бришкатиме!
— Прив'яжемо колодку свині!
— А коли й з колодкою полізе — по мордяці!..
— По мордяці! По мордяці!..
І знов усі зареготалися,— так їм до вподоби був той жарт. Сміялися всмак, аж здорові жовті зуби поблискували серед щетинястих, умазаних у смалець вусів та бороди.

II
ЗIНЬКО
Зінько Сивашенко йшов полем. Ішов не поспішаю-чись, бо була неділя, а поробившися добре ввесь тиждень, любив у неділю відпочити. І відпочивав справді, йдучи нога за ногою, упиваючись ясно-сонячним весняним днем, не душним, бо живущий вітрець розвіював духоту. Був кінець весни, саме той, як і хліб, і трава зростуть уже досить угору і блищать під сонячним промінням

читати