Завантажити

на мене показують. А це, бачу, один наближається до первого мого ряду, крутнувся разів зо два та й став коло мене.
— Мужичок, — каже, — ти не туди попав.
— Ні, туди, — ось у мене й білет є, — відказую, а сам собі думаю: точнісінько, як і на машині.
— То що, що білет, — каже, — то дарма, а можна тут сидіти тільки тому, хто в панській одежі, а в мужичій — ні.
— Хіба, — доводжу, — одежа слухає? Адже люди!
— Та люди — люди, та тільки не в такій одежі. Це дворянське собраніє, так мужикам не годиться.
Дошкулив він мене. Стривай же ти, думаю, — загну й я тобі карлючку. Та й питаю:
— А хіба, — кажу, — пани тут щось погане робитимуть, що не можна й дивитись на нього?
А він собі круть та й побіг од мене, нічого не сказавши. Біжи!
Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене, — здається, той лакей, що одежу з панів ізнімав. Прийшов:
— Мужичок, уставай, іди!
— Чого? — питаю.
— Нідзя, тут только господам можна, панам.
— Хто заплатив за білет, той тут і пан, — одказую. — Я заплатив, то й сидітиму.
— Іди, бо виведуть!
— Побачимо, — кажу. — Ви лучче йдіть до свого діла, — чого ви до мене причепились, як шевська смола?
Побіг і цей тим слідом. Може, вже й годі, і покинуть? думаю собі.
Отже не покинули! Бачу, суне до мене отой хватальний, що по базарю ходить та перекупок ганяє, аж засапавшись, аж стільці валя, — так поспішається. Прибіг та як зашипить:
— Вон отсюда!
— Ваше благородіє, — кажу, — ви на мене не кричіть, бо я гроші віддав так, як і пани.
— Взять його!
Тут де не взялись отой самий лакейчук та поліцейський. Ухопили мене та й ведуть. Іду, не опинаюся, бо бачу, що вже не поможеться.
Ну й сором же було проміж того панського натовпу йти! А вони, гемонські, ще й сміються!..
Коли це якісь паничі назустріч:
— За що ви його ведете: він же мас білет.
— Не ваше діло, не мішайтесь у поліцейські діла! — загарчав хватальний.
Вивели мене в сіни, каже хватальний до солдата:
— Забери його в поліцію, — хай переночує, а завтра я йому по-своєму розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у первий ряд!
Повій мене солдат.
Ідемо вулицею — темно вже надворі, ліхтарі скрізь посві- тилися. Пройшли трохи мовчки.
— А куди це ми йдемо? — питаюся.
— Хіба не чув? — одказує. — У поліцію йдемо. А бодай би ти пішов круга-світа! — думаю собі, а сам питаю:
— Так хіба це ви й справді в поліцію мене ведете?
— А веду.
— А нащо?
— Бо звелено.
— А що ж у поліції буде?
— Закину тебе в темну, то переночуєш. Хіба не чув?
— Чув, — кажу. — А як переночую, то що буде?
— А тоді надзиратель буде тобі розказувати по-своєму.
— Що ж то воно: по-своєму? — питаю.
— Хіба не знаєш?
— Не знаю.
— Ну, то завтра твоя морда знатиме. Як почув я те, то так мені мов окропом хто в обличчя линув, а далі й дух перебило. Зроду мене не бито, — хіба коли мати, як пустував малим, сторч ганчіркою вдарила. Це вскочив по самі вуха!
Ще помовчали. Тоді я й кажу:
— А що якби я зараз оце від вас та втік?
— Який швидкий! — одказує. — Помалу, бо попа звалиш.
— Ну, а якби таки втік? — знову я намагаюся.
— То я б тебе наздогнав і морду набив. А щоб ти і в старцях щастя не мав за таке слово! — думаю та й знов у мене серце огнем узялось. Та треба терпіти, щоб не було гірше. А він на мене скоса позира та:
— Не оставайсь, не оставайсь позаду, — іди лиш попереду!
— Та я , —кажу , —й не зостаюсь, а я так собі думаю:
що якби я вам карбованця в кишеню вкинув?
— То тоді б, наздогнавши, морди не бив, а тільки узяв за шияку та таки й потяг би у поліцію.
— А якби два карбованці, то, може б, вам важко було бігти?
— Ні, не дуже... Ти багач, білети в первому ряді купуєш.
— Отож, що багато витратився я, — кажу. — Ні, а як два з половиною, то вже, мабуть, заважуть, мабуть, не підбіжите?
— Хто його знає... А що ж я надзирателеві казатиму?
— Скажете, що втік по темному, а ви зачепились, упали та й не наздогнали.
— Хто його знає... Давай три, то, може, й важко буде.
Виняв я три карбованці та укинув йому в руку.
А ми дійшли саме до темнішої вулички. Я й метнувся
туди, — біжу, аж земля підо мною горить, аж дух мені забиває.
Озирнувсь, — уже його в темному не добачу.
Тоді завернув у другу вулицю, чую — торохтить... їде
звощик. Підождав та так на нього й скочив.
— На станцію, та швидше! Чи вспіємо на поїзд?
— Поганятиму, то вспіємо.
— Так паняй же!
Поки до станції, то все боявся, що спізнюся, а як уві йшов у станцію, то вже не знаю, як і білета вхопив, як і у вагон ускочив.
І що ж би ви думали? Аж поки поїзд рушив, то трусився.
Не страшно мені тих поліцейських самих, та страшно тієї ганьби та зневаги.
Отак я того права добувався... та й не добувся...
Вернувшися додому, то й жінці довго не признававсь. А далі таки й сказав. Вона на мене мокрим рядном, що стільки грошей перевів.
— Тобі, — кажу, — байдуже, що з мене так назнущалися,
тільки за гроші клопочешся!
— Так тобі й треба! — гримає, — не витівай абичого!
Ну, що ти їй казатимеш? То, як їхав, так аж плакала, а як цілий вернувся, так і байдуже, — аби гроші!
Та то б іще дарма, а

читати