Завантажити

Досвідчили царської дубинки. Кості тріщать, як доторкається до тіла. Цар б'є, аж з кафтанів, суто золотом нашиваних, шматки, як з курки пір'я, летять. Меншикову раз цар голубу андрєєвську ленту порвав. Ордени посипалися на землю. Мало не вбив.
Головкін Меншикова не любить. Завидує йому навіть такої царської ласки. Хоч би й бив, щоб тільки біля себе тримав.
“Не знаю я,—звертається Головкін до Шафірова.— як отсе князь Олександер Даніліч побої його величества так славно видержує. Дряхлий такий, хрупкий, маленький. Казав би ти: вдар і розлетиться, а витримує якось”.
“Привик,— відповідає Шафіров,— до всього чоловік привикає. Малий Олександер Даніліч, та сильної комплекції. Залізний чоловік”.
“А лоб у нього із бронзи”.
“Цитьте!” — і обидва насторожили слухи. Підходять до відчиненого вікна.
“А-а! а-а! — а-а!”
Рахують.
“З пристрастієм Іскру питають”,— каже вдоволений Головкін.
“Добре б'ють. Та й кричить як!”
“Не привик. Черкаські старшини не привикли до кнутів”.
“Хай привикають. А то нашого брата дубиною валять, а вони, як барони, безпечно собі походжають”.
“Сволоч!”
“А-аІ А-аї А-аї Сусе Христе, Мати Божа! Ой!”
“З пристрастієм...” — повторяє, потираючи руки, Головкін.
“Славно жарять”,— зітхає Шафіров, обтираючи спітніле чоло.
Зі стіни дивиться цар.
Його чиновники чують цей погляд на собі. Цар лихий, що при мордованні не були.
Беруть чотиригранні капелюхи і біжать туди, звідкіля людський рев лунає.
 
* * *
Запущений двірський сад, великий, наче ліс. Стежки травою заростають. Лавкам підгнивають ноги. Щебечуть птахи, вітрець галуззям хитає.
“Гарно як”,— говорить Головкін.
“Поетично”,—-підтверджує Шафіров.
При стежці троянди цвітуть. Ніхто їх не доглядає. Обросли кропивою і лопухами. Але квіття гарне і свіже, як колись за добрих часів, коли парк доглядав огородник.
“Хороші рози”,— кидає мимохідь Головкін.
“Да колци імєют”,— відповідає Шафіров.
Перед ними панська ледівня, без леду. Кілька ступнів і входять у долину, до великого, темного, гнилого підвалу.
Хвилину не бачать нічого. Чують тільки, як стогне, сопе, ніби дух з себе спускає, важко скатований Іскра.
Очі до сутінків привикли.
Кат, з закачаними вище ліктів руками, з кнута кров на землю стрясає. Велика червона крапля збігає йому по чолі, по брові, по повіці, через вуса на рот.
Обтирає рот червоною рукою: “Тю, Юха така”.
Головкін дивиться на нього.
“Молодець!”
“Рад служити милості вашій”,— відповідає солодко, всміхаючися, звір у подобі людській. Іскра на камінних плитах долілиць лежить, не Іскра, а щось таке червоне, безобразне, здригається і пальцями землю гребе.
Брудною рогожею накривають Іскру.
“Не реви!”
Піддячий з бумагою на бочці сидить, дерев'яна ліхтарка жовтувате світло на сивий папір кидає,— щось пише.
“Виголосив що?” — питається піддячого канцлер.
Піддячий зривається, підносить до очей бумагу, читає:
“Після шостого удару сказав: ,Від Кочубея чув, що в нього полковником миргородським Апостолом і судцем генеральним Чуйкевичем була проти гетьмана рада; вони думали полковника миргородського обрати за гетьмана. Так цей не схотів'”.
“Більше ніщо?”
“За шостим ударом нічого більше не виявив. Твердий. Сердився, що б'ють. Він же полковник!”
“Бувало, що й гетьманів били. Нічого. А далі?”
“Дістав ще два удари і повів: Генеральний судець Чуйкевич до Кочубея писульку присилав, сповіщаючи, що за Дніпром огонь займається; борони Боже, як би і в нас не зайнявся'”.
“Більше ніщо?”
“По слідуючих ударах замовк. Говорити не міг, лише ревів”.
“Скотина... Винести проч!”
Помічники ката кладуть Іскру на брудну рогожу, накривають хребет кафтаном і несуть у палату, залишаючи червоні сліди за собою.
“Кочубея давай!” — наказує Головкін.
 
Привели генерального суддю.
Кочубей ішов, як віл у різницю.
Світ перевертався дороги дном.
Невже ж вони сміють його, стольника царського, його, генерального суддю, катувать, як якого-будь підлого гультяя, як розбишаку?
Він донесе його височеству цареві, не пощадить нікого, зневаги не дарує. Це ж наруга одна, підступ, фарисейство! Так з поважними персонами не роблять.
Переходячи попри грубе дерево, хотів розігнатися і головою ударити в нього.
Між двома драгунами ішов.
Впустили його по східцях, самі перед входом уставилися — наголо шаблі, волосся борошном присипане, як снігом.
“Василь Леонтієвич, признавайся!” — гукнув на генерального суддю канцлер.
“Богом святим клянусь, словечка одного не збрехав і не затаїв, як на сповіді святій усе по совісті сказав”.
“Не хочеш по добру, так на муках розповісь. Розбирайсь!”
Кочубеєві свічки засвітилися в очах, низький погреб

читати