Завантажити

Один із перших теплих днів. Звичайнісіньке слобожанське село потопає в ароматній купелі квітучих яблуневих садів, які біліють під лагідним травневим сонцем. Людям сонце теж подобається; хто на городі, хто на подвір’ї, а хто просто на лавочці, біля двору — гріються.

Двоє хлопчиків — обом не більше дев’яти років — тягають по свіжій траві старий, порваний намет. Вони сьогодні туристи. Справ багато: треба встановити намет, зафіксувати його, щоб вітер не здув, а потім наносити в нього різноманітного, першочергового провіанту — чіпсів, сухариків. Щоправда, чіпсів уже немає — один із хлопців хвацько закидає голову і досипає рештки з пачки собі в пащеку.

Поряд троє чоловіків товчуться біля розібраних «Жигулів». Передають один одному інструменти, регочуть. З двору слабко бумкає шансон.

На протилежній вулиці жіночка сапає бур’ян. Треба тут все вичистити, потім дати їсти худобі, а потім ще купа справ. Жінка почуває себе нещасною і втомленою.

Вечоріє. По дорозі йде невелика різномаста череда — корови, кози. «Ану, пшла!», — вигукує погонич у футболці «Металіста» до кози, яка чомусь стала на узбіччі. Але коза не рухається, насторожено піднімає голову, припиняючи жувати. Далеко в небі чути шум, схожий на грім, але це не грім. Шум наростає. Хлопці висовують голови з намету, чоловіки завмирають, жінка підводить голову.

Враз, низько, мало чи не торкаючись димарів над селом зі страшенним свистом проноситься реактивний винищувач. Він йде швидко, проте у світлі призахідного сонця видно його сталеві сірі боки, масивні крила з приладнаними ракетами. Люди проводжають літак настороженими поглядами: чоловіки розгублено чухають потилиці, в жінки на очах накочуються сльози, лише кози та корови неспішно йдуть далі, теленькаючи дзвіночками на шиях. «Вій-на…», — тихо промовляє один із хлопців.

читати