Електронна бібліотека/Проза
- Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
- Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
- Сонячний хлопчикВіктор Палинський
- де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
- Любити словомЮрій Гундарєв
- КульбабкаЮрій Гундарєв
- Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
- Закрите небоЮрій Гундарєв
- БезжальноЮрій Гундарєв
- Людському наступному світу...Микола Істин
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
- Поетичні новиниМикола Істин
- Настя малює не квіткуПавло Кущ
- БубликПавло Кущ
- Серцем-садом...Микола Істин
- коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
- LET ME GОOKEAN ELZY
- Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Миколка, Прокопiв хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дiвчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, бiлолиценький, носок невеличкий, щiчки круглесенькi, ще й чубок кучерями. Воно й училось нiвроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, — чи про луку, чи про лiс... Ну й любило це!
Раз гулять повели їх у лiс. Воно вбiгло в гущавину та:
— А як ось тут гарно!.. гiллячко... сонечко в дiрочки... мережечки... ну й гарно!
Далi вхопило квiточку, осмiхнулось, притулило до щiчки, погладило...
А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує i про се, i про те, як i дощ, як i снiг. Вчитель було не навтiшається ним, усе було по щiчках його, по щiчках, а воно вже таке раде ото, так осмiхається та ту голiвку так простягає до його... Таке. А то раз учитель пiдiйшов i питає:
— А що, Миколко, вивчив урок? Воно встало, осмiхається... тут осмiхається, а там сльози.
— Плакав, чи що? — питає учитель. Воно так болiсно:
— Нi. — Далi руку до очей та й скривилось.
— Чого, що таке? — вчитель йому.
— Б...били.
— Хто?
— Батько.
— За вiщо?
— За... за... — та й не доказало за плачем. Дiло ж ось як було. Встав Миколка вранцi, почитав трохи, — снiдати пора, вiн i каже:
— Мамо, що їсти?
— Що ж? — мати йому. — Он хлiб, ось борщ... Насипала борщу йому. Взяв ложку Миколка, сiв до борщу до того... А борщ же той... аж воня, аж нудить кислятинням: нi олiйки, нi квасольки в йому, та ще й учорашнiй, холодний та перебовтаний. Сидiв, сидiв Миколка над ним — не пожене нiяк. Устав та з тим i вдягаться давай. Одiгся, дiйшов до дверей — за печiнки тягне. Вiн знов:
— Ну що їсти, мамо?
— Та я ж не знаю, — мати йому. Миколка по горшках: i в той заглянув, i в сей... Увiходить батько знадвору, такий сумний.
— От лихо, — каже, — хлiба на денцi тiльки.
Миколка своє:
— Та, мамо, що їсти?
— Батька питай.
Микола:
— Он у людей i риба, й олiя.
Батько так бликнув на його. Вiн байдуже:
— I оладки, — каже, — i в школу беруть.
Батько:
— Що?! — Та як ухопить деркач.
— Так тобi ще, — каже, — риби, олiї! Шкури з мене, шкури! — та деркачем його, деркачем. Меншенькi четверо, що теж їсти дивились, на пiч усi, як горобчики.
— А, сякi-такi, — кричить батько, — їсти!
А то ще й зодiв... Раз увечерi роззувся Миколка та й моня чоботи, й моня в руках, а далi так боязко:
— Ну й чоботи... чисто потрюхли... ноги так мерзнуть.
— Що? — батько.
— Мм... дiрки скрiзь.
Батько з рук у його, подививсь та по пицi його, по пицi халявами:
— Гляди, — каже, — гляди!
Позатягав, як умiв, де бiльшi дiрки, й нiчого. Ось другого чи там третього дня приходить Миколка сумний-сумний i їсти не питає. Сiв на лавi, клiпа очима. Батька в хатi не було. Мати пряла на полу. Сидiв, сидiв, далi встає i, як неживий, диба-диба до полу... став i стоїть, похнюпивсь.
— Чого ти? — мати йому.
— Та... та, — губи задрижали, лице скривилось, i вiн засичав тiльки.
— Отакої! Чого ти? Помовчав, далi так тихенько:
— Мамо!..
— Ну?
— У... у мене...
— Що у тебе?
— У мене, — повернув п'яту, показує... Глянула мати — пiдбора нема. Зiтхнула й нiчого.
— Що ж... оце... як... батько побачить? — плаче, так плаче Миколка.
Увiйшов Прокiп, Миколка й дух притаїв. Сiв i то побiлiє, то почервонiє; дивиться в землю та чобiт той одно хова за другий та ввесь так i тремтить. Прокiп байдуже до його, полiз пiд лаву собi.
— Де воно, — каже, — в чортового батька коноплi тi? Холод такий, а тут пiдперезаться нiчим, хоч би мотузок абощо виплести.
— Хм... там десь... — жiнка йому. — Та... те й упослi б, а тут... он... — та очима на Миколку й показує.
— Н... не кажiть, — сичить Миколка, — не кажiть.
— Як же ж, — мати йому, — а в школу в чiм пiдеш?
— Що таке? — батько до їх.
— Пiдбор у Миколи одпав...
— Що? — крикнув.
Тут Миколка, як печений, як схопиться та пiд пiл, та аж за стовпцем опинивсь. Подививсь-подививсь Прокiп, засiп...
— Ну, нiчого, — каже, — хай, — знайшов конопельок, плете, нiчого нiкому. Жiнка дивилась, дивилась та:
— Так, Прокопе, що ж з чобiтьми? Мовчить Прокiп.
— Пора б... уже ж, — тi й на латки не годяться. Мовчить.
— Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось. Прокiп так бликнув на неї:
— Хай, його, — каже, — калiкою зробить!..
— Отаке!.. Божевiльний!.. Миколка з-пiд полу:
— Мамо, — сичить, — цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж.
Мати йому:
— А в школу як?
Прокiп так хижо:
— А, в школу... грамоти тобi!.. в пани сина!..
— А хоч би й у пани?
— Щоб i нога в школi!.. щоб i нога не була! — кричить.
Миколка:
— Як же... я ж не... ненарошне.
— Старцюго, — батько йому, — панувать!.. Ось прийде, за стiл залiзе... книжки розкладе, перо... старцюго, щоб i нога не була!
Аж перекидається та плаче Миколка:
— Он... он, — каже, — усi... учаться — i Василь, i Павло... гарно як.
— Iч, старцюго, рiвняється до яких...
— А хiба... хiба душа в мене... хужа?
— Смiттюго, у їх плуги свої. В найми з душею з своєю!
— Божевiльний, — жiнка йому, — нащо ти був зразу в школу
Останні події
- 27.12.2024|15:35Український фільм «Редакція» вийшов онлайн на Netflix
- 27.12.2024|15:32«Крабат»: похмуре історичне фентезі чи історія нашого покоління?
- 27.12.2024|15:25Найкращі українські книжки 2024 року за версією ПЕН
- 23.12.2024|20:38Вийшов друком другий том духовних записок Ігоря Павлюка
- 23.12.2024|18:24У ВСЛ виходить новий роман Євгенії Кузнєцової «Вівці цілі»
- 19.12.2024|11:01Топ БараБуки: довгий список найкращих дитячих і підліткових видань 2024 року
- 19.12.2024|07:49Топ продажів видавництва VIVAT у 2024 році
- 18.12.2024|13:16Фонд Східна Європа за підтримки Швейцарії випустив онлайн-курс для підлітків «Не можеш сказати – пиши!»
- 17.12.2024|19:44Мирослав Лаюк став лауреатом премії імені Шевельова 2024 року
- 17.12.2024|19:09Вийшов трейлер української стрічки «Фрагменти льоду»