Завантажити

оддавав його, нащо ти?..
— А, ти розумна!
— Ти ж сам одвiв його, ти ж сам записав, а тепер... Як тобi не соромно, як тобi не грiх потрiпувать дитину отак?
Прокiп, нiби засоромившись:
— Та ти, ти, — каже, — домелешся!
— Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорiзуй нас! — Хусточку до очей та й сама в плач.
— От боже мiй, — каже, — i де та смерть, що вона i не забере нас од тебе... Поки вже ми отак i труситься будем тебе? — Хлипають обоє. Прокiп нiчого вже. Плете — сидить. Згодом трохи встає i якось досадно-досадно:
— Школа... школа — здирство, школа- грабiж... — кинув мотузку, надiв шапку. — Школа останню сорочку стягне з тебе, — в груди себе... Та мов аж з плачем: — Оста-а-н-ню со-рочку!
Грюкнув дверима, пiшов, голову похнюпивши.
А Миколка:
— Як... як гарно... вчитися, а вони... в найми... — Та з-пiд полу до дверей.
— Куди ти? — мати до його.
— У школу... хай... як знають...
— Обiдать же... чоботи ж...
— Хай!..
Надiйшов вечiр. Засвiтили. Бiжить Миколка. Батько за столом саме сидiв, засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози. Миколка :
— Ось, ось, — показує чоботи.
— Де то ти? — здивувалась мати.
— Хе-хе... учитель дали.
— Як учитель?
— Хе-хе... сиджу, а вони: "Чого ти сумний такий?" — "Чоботи порвались", — плачу. "Цить, — кажуть, — у мене зайвi є". Виносять. "На", — кажуть.
Мати взяла, так обдивляється.
— Спасибi, — каже, — дай бог здоров'я йому. Миколка:
— Хе... а покажiть i батьковi!
— А дивись iди. Прокопе, — каже мати. Прокiп байдуже, давай осмiхаться сам собi.
— Дивись iди, глушмане. Прокiп наче й не знає нiчого:
— Що там таке?
— Сюди йди!
— Чого? — почухавсь, пiдiйшов. — Ану, що тут? — Узяв. — Так це вчитель? — питає.
— Глуха тетеря... не чув мов.
— Хе-хе... живем, значить.
— Нi, — жiнка йому, — мерщiй наймати побiг...
— Балакай, — Прокiп до неї, — наймати!.. Менi, думаєш, i не жаль ото? Я побiг позичить на чоботи йому, а воно...
— Що таке? — питає Миколка.
— Що... бiгав, бiгав — не позичає нiхто, а тут ще й мiшок пiд плечем, щоб i хлiба де... Менi й кажуть: їсти нiчого, а вiн ще позичає на сина... Треба ще в школу у злиднях таких! А Петро Чхурик: "До волiв його, менi до волiв треба". Думав я, думав... "Що ж, — думаю, — буду бiгать отак та усяке буде цупать отак менi... Дай, — думаю..." — та бух тебе до Чхурика за 15 карбованцiв на рiк.
А Миколка:
— Хе-хе... А я: "Чоботи порвались", а вони: "На
тобi".
— Отож... А я: "Петре, позич, будь ласка", а вiн:
"Найми", — каже.
— Боже мiй, — мати до Миколки, — отакий хлопець та в найми... нiзащо, нiзащо! — Узяла та до себе його так пригортає: — Мiй синочок! — каже. — Гляди ж тепер, слухай учителя, бач вiн який!.. учись ото!
Прокiп:
— А вчись... звiсно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже?
— Оцю вивчив, i цю, а цю... ось поки, — показує пальцем йому Миколка.
— Ото по бублик по той? ач бублик який... Що воно за бублик такий?
— Хм-хм... то "О".
— "О! ач яке!.. А то далi?.. Що то за кочерга така?
— То "Г".
— Ач яке!.. А картинки є тут?
— А є... ось, — знайшов йому.
— Ач як!.. А то ж що за копицi такi?
— То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого?
— Бо' йо'зна... як можна сили божi знати?
— А я знаю!.. з води... парою йде вгору.
— Ач який... хм-хм... i он про що зна!
— Я ще й про блискавку й про грiм знаю. Це люстричество... з землi набирається в спеку та й креше там i грюка.
Прокiп так дивиться на його. А мати:
— Який!.. А ще ж це тiльки другу зиму в школi вiн. Прокiп:
— Миколко, Миколко!.. Що який то ти... що я б тебе... не знаю... я б тебе паном зробив!.. я б тебе... в семiнарiю в саму!.. я б тебе... Ех! — Помовчав. — Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе... хоч би хоч ти не страждав, як я оце... Хоч би хоч... у хторокласну тебе.
А Миколка:
— Так... тату... у хторокласну, у хторокласну!
— Боже мiй, хiба ж я ворог дитинi своїй!.. спроможусь, боже мiй!
Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшовсь до столу, до порога...
— Тату... я, я до вчителя пiду.
— Чого?
— Хи-хи... хочеться.
Надiв подарованi чоботи, за шапку й гайда. Увiйшов у прихожу в школу, кашлянув раз, удруге. Виходить учитель:
— А що, Миколко? Миколка: "Хе-хе!"
— Що таке?
— Батько... в школу... у хторокласну... мене.
— Гаразд. Iди ж сюди! — За руку його та до себе в свiтлицю.
Увiйшов Миколка i дивиться, так дивиться скрiзь.
— А що ти? — вчитель до його.
— Ну й... ну й гарно в вас!
В учителя й справдi гарно було. Стiл застелений був скатертиною цяцькованою. На столi лампа горiла в голубiй будцi; блищав самовар. По долу стежечки рябiли. Червонiло лiжко пiд стiною. На вiкнах квiтки... на стiнах картини.
— Ну й живете ви в гарному в якому! — дивується Миколка.
— В гарному! — осмiхається вчитель. — Ото вчись, то й ти будеш у такому...
— I я... А як же... як воно, як жить у такому?
— Учись — побачиш... Сiдай лиш, чаю вип'єш.
Учитель налив йому, сахару вкинув двi грудочки.
— Сiдай! — Миколка сiв на краєчку на стiльчику, дивиться на стакан та так

читати