Електронна бібліотека/Поезія
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
- Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
- Вечірня школаДмитро Лазуткін
- Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
- Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
- Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
- Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
- Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
- Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
- Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
- Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
- Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
- Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
- Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
- Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
- Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
- Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
- Втрати...Сергій Кривцов
- В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
- Сідаєш в броню наче у човен...Максим Кривцов
- Під розбитим мостом протікає Оскіл...Максим Кривцов
В'ється димок із тугих сигарет.
Звівся Мажуга, як привид:
— Тепера.
Митю, пали! —
Неба чорний намет
Так затрясло, що посипались зорі,
Рейки, мов коні, звились на диби.
Скиглили збиті вагони: ми хворі!
Прискало жаром залізо: губи!
І вітер дме з страшної кручі
Слідом, де їхали брати.
Ой Кармалюче, Кармалюче,
В яких піснях тебе знайти?
XII
Оту доріжку, двір і хату,
Поля, де виростала ти,
Тебе, мовчазну й сивувату,
Я не забув між суєти.
Жила від печі до колиски
У тижні, в літа горьові,
І все ж очей померхлі блиски
Своєю правдою живі.
А що минуло, то й радіти.
Бог з ним, як кажуть, хай мина.
Пішли на щастя діти й діти,
За рік, за другий — новина.
І нагодує, й поколише,
Турбота є сім'ї усій.
В дванадцятім знайшовся Гриша,
В шістнадцятому — Олексій.
І кожна днина і хвилина
Була, як золота казна.
У двадцять третім — Катерина,
Хоч Катерини хто не зна?
Ішли сусіди в теплу хату,
Несли дарунки чи привіт,
Вечерю їли небагату,
Дитині зичили ста літ,
Повеселіли й танцювали
До світанкової зорі.
Дівча Катрусею назвали,
Як у Шевченка в «Кобзарі».
І діти виросли. З війною
Пішли у світ. І за стіною
Не чути сміху у дворі.
А пiзнавала їх щоранку
По свіжовмитих голосах...
Найстарший Гриша, — той на танках,
А Олексій — отут, в лісах.
Вечірній промінь гасне тихо,
Дніпро сивіє аж до дна,
Ти що згадала, Ковалихо,
Об чім помислила, сумна?
І слово знов запломеніло,
То Катря зводиться в тиші:
— Якого болю наболіло,
Як запеклося на душі!
Ви кажете, мамо, коритись не треба,
Чи хто, може, гнувся у нашім роду?
Нехай хоч повісять отам проти неба,
А я не схилюсь, не скорюсь, не піду!
Була я в містечку, побачила вчора
На розі, де сад, в ресторані вони, —
Три німці обідають, дівчина скора
Вино підливає: кушайте, пани! —
До тих, до есесівців. Три в капелюшках,
Кармінові губи, паризькі духи, —
Сидять з тими німцями золото-душки,
Лукавлять, жартують, хі-хі да хи-хи.
Ви, мамо, їх знаєте: Ріта з аптеки,
Маруся — зі мною ходила в загін,
А третя ота, що прибула здалека,
Жона лейтенантова, знав би то він!
Вино собі п'ють, заїдають омлетом,
Печенею свіжою. Серце мені
Згоріло. — Марусю! — й не дивиться, де там!
А потім, все ж вийшла.
— Не ті, каже, дні,
Щоб нам гордувати. Буде голодуха,
Зима, дорожнеча, — вмирати, чи як?
— Чому ж тебе вчили в десятому, слухай,
Щоб ти цілувала оцих запіяк?
Ти совісті, видно, навчилася мало,
То вже й похилила гілля молоде.
Он брата твого яке горе спіткало,
Осліплений німцем, села не знайде.
Невже ти забула?
— Ти, Катю, навіщо
У душу груддя мені кидаєш? Він
Погиб чи осліп, бо душею він вище,
А я не чекаю людям перемін.
Маруся заплакала з болю й печалі,
І жаль мене взяв, що вона, як дитя.
— Із ними, кажу, ти сьогодні, а далі
Буде каяття, та нема вороття,
А сором який? Із чужинцем заклятим
Щоб жити? — то краще умри на шляху.
Де рідна земля? Де подруги? Де мати?
Невже тобі легко чуття ці продати
На ласку чужинців, в годину лиху?
—I Катря аж зблідла од гніву, ув очах
Задумливих, синіх, як небо в маю,
Заблискало жаром в тих очах дiвочих,
Зломилися брови (Маркові по ночах
Десь видились, снились у дальнім краю).
— Ганьба яка!
— Дочко, — озвалася мати. —
То, правда, ганьба. Ти приляж та засни.
Стара підвелася, бензину підляти
В коптилку на комині.
— Знать, до весни
Ще наших не буде...
Ввижались щоднини
Їй танки побілені, зірваний міст,
Розбомблені, зриті далекі долини
І Гриша Коваль, — її старший — танкіст.
Не те, що забитий, чи, скажем, каліка,
Ні, дай бог, живий, але бачить вона,
Як син просить пити, жадоба велика,
А слова не чути, заносить луна.
Уста йому шерхлі, аж важко дивитись,
Змарнів од бойовищ, хоча й не заслаб.
Взяла б йому їсти, умитись, напитись,
За тисячу верст пішачком донесла б.
Сорочку його — не армійську, дитячу,
Білену, в волошках, в мужицькім цвіту,
Поклала б на руку синовню гарячу,
Не в ту, що стріляє, а в ліву оту.
— Ще наших не буде, — сама собі каже.
І важко їй з того. Ночами один
Приходить крізь муку, крізь марево враже.
— Устань, мамо!
— Хто це?
— Це Гриша, ваш син.
І зайде він в хату несумовито,
Танкісти й полковник з ним, звісно, як власть.
І стане вона йому постіль стелити,
Борщу з карасями на Стіл подасть.
Отак собі думає.
— Мамо, лягайте,
Вже пізно, а я вам таке ще скажу:
За місяць, за другий ті німчики-зайди
Полізуть не в добра, а в душу чужу.
їх знищити б! —
Ніч повіває війною,
Не спить Катерина з думками улад.
І трубить у ріг на полях, за стіною
Пожарами буйний, старий листопад.
XIII
Снився сон уночі Ковалисі:
Наче поїзд поміж блискавиць
Пробігає у димній завісі,
Гнуться рейки тугих залізниць.
І цокоче, і свище, і лине
В даль, де явір зелений зачах.
З машиністом стоїть Катерина,
Теплий вогник сіяє в очах.
А куди ж ти
Останні події
- 03.05.2024|13:07Видавництво "Комубук" відкрило передзамовлення на новий роман Софії Андрухович "Катананхе"
- 02.05.2024|06:31У Києві відкриється виставка фоторобіт Максима Кривцова
- 30.04.2024|08:08100 найкращих книжок фестивалю «Книжкова країна»
- 27.04.2024|18:07Культовий роман Любка Дереша "Культ" вийшов у ВСЛ
- 26.04.2024|22:21Визначено переможців Всеукраїнського конкурсу "Стежками Каменярами"
- 26.04.2024|22:11Фредерік Верно: "Тільки пишучи картину чи роман, втамовується внутрішній голод"
- 26.04.2024|13:27У Конотопі з’явилася вулиця імені Дмитра Капранова
- 26.04.2024|11:17У ВСЛ вийде книжка Сергія Руденка "Анатомія ненависті. Путін і Україна"
- 25.04.2024|12:38Казковий детектив
- 25.04.2024|11:00У "Віхолі" побачила світ книжка Катерини Липи "Історія архітектурних стилів, великих і не дуже"