Завантажити

Елегантна поверхня білого кедру в”являлася мені під час візиту до Мстислави Ра. Маленька японка потисла руку, знаючи давню істину приватних зустрічей: з тіла в тіло йде струм жаги; плавали лебеді в нафтовому морі. Колись вони були мною (чи я був ними), але всі тягнулися до синьої книги з каліграфічно вистражданим афоризмом: що може бути відразливіше від тимчасовості кохання? Тільки себе бачити всюди.

Мстислава різала сало, воно перетоплювалося у молитву безпричинній глибинності дня.

Саке? – я відчув дивну полегкість. Повітря пахло насиченістю. Я ніколи не бачив стільки простору, як у її кімнаті. Я сидів долі на сірій ряднині, схрестивши ноги. Ми не дивилися одне одному в очі. Мстислава мовчала. Я чув її. Мені легше було її чути.

Сьогодні Мстислава нагадувала мініатюрну статуетку з моєї колекції, привезену з далеких країв. Раптово Мстиславине матове обличчя зашарілося. Я прочитав у її посмішці тихе виправдання: цей халат дістався мені від матері... Аж тепер я звернув на нього увагу: в разючих барвистих айстрах, з широкими рукавами. І справді, їй треба було виправдовуватися – я стеріг його уквітчану кричущість своїм невидимим оком, а тим часом читав на стіні послідовність каліграфічно викреслених ієрогліфів: “Вічно”, “Пісок”, “Море”.

Порцелянові чашки повільно наповнювалися згустком степових трав. Я згадав, що лише мить тому вистрибнув з потяга. Мстислава на нього ніколи не сідала. “Немає сенсу”, -- казала вона.

Здавалося, вона тисячоліттями жила в кімнатці будинку з заокругленим догори дахом, що над річкою. Після обіднього сну, умившися, я часто сходив у берег, ховався в кущах і стежив за нею. Щодня, о цій порі, вона випливала човном на середину річки і обливалася прозорим холодом. Тоді Мстислава була схожою на беззахисно оголену, але всевладну дівчинку. А ще я думав про смерть лілеї. Хотілося співати щось протяжне й сумне, та я боявся, що Мстислава сховається від мене на дні зміїної води...

“Сьогодні по обіді тебе не було”, -- в її очах зблиснув ледь помітний сум. Вона стала ще більше схожою на фігурку з мого письмового столу. Коли часом мені ставало радісно, я намагався не дивитися на неї.

Я гляну у вікно: гілка дикої вишні якось дивно тремтіла. Десь удалині глухо застогнало, немов прокинувся від сну віками закам”янілий велетенський дракон. Гарячі величезні краплі зливи бризнули на скло.

Я несамовито кинувся до Мстислави, зриваючи з її тіла поьлеклі айстри. Я був останній, хто не входив у неї в нашому забутому Богом селі.

читати