
Електронна бібліотека/Проза
- Особняк на Зеленій, 77 (новела)Віктор Палинський
- Зустрічі та прощання (новела)Віктор Палинський
- Зоряна каруселя (новела)Віктор Палинський
- Людина дощу (новела)Віктор Палинський
- Поезіє вседобра не мовчи...Микола Істин
- Війна 2022Микола Істин
- Дивовижа в купальні (новела)Віктор Палинський
- Новий день поезії йде…Микола Істин
- Доля людства нині бродить в УкраїніІгор Павлюк
- Тривоги Юлії (новела)Віктор Палинський
- Єдиноріг (новела)Віктор Палинський
- ПаличкаВіктор Палинський
- Стефанові турботиВіктор Палинський
- За зореюАлла Рогашко
- «Провидець», уривок з роману (видавництво «Український пріоритет», 2021р.)Алла Рогашко
- Вірші (З майбутньої книги «Поетичні прогресії кохання»)Микола Істин
- Екзистенційне (Новелета)Віктор Палинський
- ВіршіПетро Коробчук
- А ось зима цього року, робить дерева тьмяними...Сергій Жадан
- І хай буде знаком наближення...Сергій Жадан
- Але згадати потім ріки ці...Сергій Жадан
- ПрибулецьВіктор Палинський
- СантаВіктор Палинський
- Це не сніг...Сергій Пантюк
- Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
- Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
- Великі малі зустрічіВіктор Палинський
- Навчатись відчувати...Григорій Штонь
- В термітниках великих міст...Григорій Штонь
- Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
- Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
- Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
- Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Ця історійка має всього-навсього три персонажі. Чому три? Річ у тім, що, по-перше, людство не винайшло нічого більш геніального й тривіального за святу трійцю, а по-друге, людство вже більше не вабиться битвами народів, космічними далями та маривними ілюзіями. Швидше воно зацікавиться тарганом, що повзе по стіні і тим, чому саме він виживе у висліді ядерного удару. Але не про те йдеться. А ось про що: про три персонажі. Він, Вона і Більше Нікого. Він – це чоловік. Вона – це жінка. А Більше Нікого – це все те, що їм не потрібне.
Він і Вона – це, мабуть, єдине, що не зайве у цьому світі. Але чи потрібен Він Їй, а Вона Йому – that`s the question.
Якось Він зустрів Її на перехідних східцях. Він ішов униз, Вона – вгору. Йому треба було на метро, Їй – на автобус. Ситуація більш, ніж банальна, якби Він не згадав про Неї як таку. Чи ж пак про те, що Вона жиє взагалі. До цього Йому здавалося, що існує лише Він. І таке існування ввижалося вічним і осяйним. А тут раптом Вона. Він помацав себе за ребра – одного-таки дійсно бракувало. Але то несуттєво. Суттєво те, що у Неї через тиждень – День народження. Виявляється Він пам”ятає і цю нудну річ. “Долгая память хуже, чем сифилис”, -- подумав і блаженно всміхнувся.
-- Як життя?
-- Окей. А в тебе?
-- Теж нівроку.
-- Чому не дзвониш?
-- Хотів сьогодні.
-- О мій автобус. Дзвони...
Він усміхається Їй і йде.
Люди проходили гамузом, метро вило. Він сидів навпроти кобіти. Жахливо нафарбованої і в прищах.
-- Сє чєловєк! – подумав Він.
Його лихоманило. Та ні, не застудився, а просто трясця найшла.
“Жаль, що гамірно, а так би люди мали за велике щастя послухати божественне сі-копа моїх зубів. Але людство би мене тоді забило, як заздрісний, хоч і талановитий Сальєрі”.
Добре, що це була лише думка. Інакше кобіта миттєво пересіла б до Нього. То було б зайвим.
Якось Він був вичитав у газеті про троянду, вік котрої 103 роки і висота 327 сантиметрів. Вона була завезенав Америку з Шотландії, країни гір, спідниць і волинок. Байрон був шотландцем, наполовину правда. Але то нічого...
А через тиждень Він опинився у Неї з карколомною трояндою, себто такою, що своєюфантастичністю проломить карка і найнечуттєвішій до краси кобилі.
Він оглянув двері. Номер квартири не той, що був раніш. Оббивка інша. У ліфті мороз по шкурі не пішов – не той запах. А дзвоник – делень-деленью Раніш був лі-лю-лі.
Горацій казав: коли немає атрибутів людини, немає й самої людини.
Але двері розчахнулися – Вона є. Він тицьнув Їй рослину і розвернувся, щоби йти вниз сходами. Вона не пускає. Він зупиняється, озирається і знову йде. Вона гукає Його ім”я. Мертві перевертаються в могилах. Він і Вона сидять на кухні, п”ють каву і їдять торт.
-- Отак і живу. Ведеться незле. Палю цигарки, п”ю оковиту. Іноді дивлюся на небо, але не гадаю ніяких думок, -- Він.
-- А як на “лічном фронтє”?
-- Коли ліжко – фронт, тоді я – кавалер Бойового Хреста І-го ступеня.
-- Ти знущаєшся наді мною... – Вона. – Раніше ти був таким мрійливим і ... ніжним. Невже ти ні про що не мрієш зараз?
-- Мрію. Мрію мати коня і їздити на ньому, де чорти Марка носили. А ще мрію навчитися грати на тромбоні, як Луї Дужа Рука.
-- А дівчину мрієш мати?
-- Ні.
-- Невже тебе не цікавлять жінки?
-- Цікавлять так само, як захоплюючі романи. Але коли книга прочитана, вона стає нецікавою. Мені достатньо мати думку про те, що жінки є. Або що їх не існує взагалі.
-- Рисуєшся...
-- Я вже зображений раз і назавжди, і ніщо не має сили мене змінити, -- Він.
Її обличчя стало світлим і кольору Лотоса.
-- А ти не мрієш мене поцілувати? – Вона.
-- А що це дасть цивілізації?
Вона, знервована його незворушністю, зачала посипати Його голову попелом своїх емоцій. Але це із саркастичною поблажливістю.
-- Ти став циніком, божевільним, ублюдком, нелюдом. Тебе покусали мухи з найбрудніших смітників усього світу. Ти вважаєш, що став надлюдиною, але поглянь на себе в люстро – ти ж справжнісінський виродок. Ти постійно кидаєш мені в обличчя якісь тваринні докори. Але я вільна, вільна! Я завжди була вільною і ніколи тобі не належала! Чуєш?
-- Чую. Проте докори – це атрибути кохання. Я ж не кохаю тебе. Про що мова?
Вона зблідла й безсило опустилася на стілець.
Він устав, підійшов до Неї й поцілував Її в губи. Вона затріпотіла, схилила голову на руки й захлипала.
Це нагадало Йому події давніх-давен, коли Він плакав від величі всього сущого: коли народи сходилися перед Його очима на герць одне проти одного, йоги поринали у світлосяйні нірвани, а Він дивився на тотем у вигляді жмутика чорнявого волосся, цілував цей жмутик, а швидше облизував, удихав аромат того, що вже не пахне і пизав незграбні поеми шедеврального значення п”ятистопним ямбом.
... Перед Ним була лише філіжанка з хитросплетіннями кавової гущі на дні. Його вабили чудові наскельні малюнки на стінах чашової печери , випосліджені, мабуть, архейським антрацитом. Він намагався розкрити їх астральний зміст.
Вона, відчуваючи, що на Неї ніхто не зверта ніякої уваги, стишила схлипувальні конвульсії і непомітно для всіх звела їх до нуля. Стиснувши, що є сили, долонями Його щоки, шепотіла:
-- Невже тебе цікавить більше оте ідіотське дно з кавовими покидьками?
Він з удаваною ніжністю відвів Її руки і сказав:
-- Ти не цікавиш мене, коли їси котлету, миєшся у ванні або розмазуєш фарби на обличчі...
-- А коли, коли, коли я тебе цікавлю? – несамовито волала Вона. І чим більше Вона екзальтувалася, тим Їй дивніше було вчувати еротичне збудження мало не в усіх зав”язях Її тіла.
-- Коли? – перепитав Він. – Ти мене цікавиш у момент оргазму, наприклад. Мене цікавить вираз твого обличчя в момент оргазму. Не більше. Здається мені, в цьому є щось неповторне. Під три чорти все, окрім цікавости, неповторности й краси. Твоє обличчя в момент оргазму – ось вищий вияв усього. Або ж твій вираз під час випорожнення. Ти знаєш, я віддав би заради цього життя, аби це спостерегти. Я би випустив у повітря всю землю разом із усіма дитинчатами світу, взятими докупи...
Її зіниці раптово почали розширятися, як у кішки в момент найвищого жахіття. Вона із занімінням чула, як тотальне еротичне збудження в Її тілі досягло свого піку, вибухнуло і залило отрутою всі пори Її плоті і розуму. Жахна істерика з тихим божевіллям зачали неквапно слатися в Її єстві. Вона застогнала. Щось надто суттєве розмонтовувалося на Її очах.
-- Але все перекриває інша цікавість, а саме: відмирання цікавости під час поступового замерзання тіла і вмерзання людини у вічність. Мій друг працює на міському холодильнику...
Та Вона вже не чула Його останніх слів. Її губи трусилися, мов у дитини, вся Вона тремтіла, як у лихоманці, а очі кліпали на Нього самітним зблиском затравленої звірини, приреченої на сюхвилинну згибу.
Раптом щось заворушилося у піхві дверей. Хтось довго длубався, клацав замком, але ніяк не міг увійти.
Історійка з цього моменту вичерпується, бо нагло зникає таїна двох істот, натомість Він і Вона стають зайвими в історії людства, і лишається всього один справдішньо титанічний герой, ім”я котрому – Більше Нікого.
Останні події
- 15.08.2022|15:50У видавництві #книголав вийшла книга-мандрівка "Незалежні"
- 12.08.2022|16:34Померла Дарія Гусяк
- 12.08.2022|14:03Збірку споминів про останнього онука Івана Франка презентували у Києві
- 12.08.2022|13:30«Україна не вмирає!»: у новій пісні «Хвилями» гурт T.HUTSULS оспівав емоції війни
- 12.08.2022|13:29ХІІІ Meridian Czernowitz об’єднає учасників із 5-ти країн
- 10.08.2022|17:11Під час ХІІІ Meridian Czernowitz 2022 волонтери-письменники збиратимуть гроші на потреби ЗСУ
- 10.08.2022|17:05У Meridian Czernowitz виходить нова збірка віршів Катерини Калитко
- 05.08.2022|14:08«Видавництво 21» оголошує видання нової книги «Знаки» та збір коштів для підтримки ЗСУ
- 05.08.2022|12:06“Інтелектуальні вечори у просторі ПЕН”: лекція Тараса Лютого
- 05.08.2022|12:01У видавництві #книголав вийде новий роман Ірени Карпи