Електронна бібліотека/Проза

Особняк на Зеленій, 77 (новела)Віктор Палинський
Зустрічі та прощання (новела)Віктор Палинський
Зоряна каруселя (новела)Віктор Палинський
Людина дощу (новела)Віктор Палинський
Поезіє вседобра не мовчи...Микола Істин
Війна 2022Микола Істин
Дивовижа в купальні (новела)Віктор Палинський
Новий день поезії йде…Микола Істин
Доля людства нині бродить в УкраїніІгор Павлюк
Тривоги Юлії (новела)Віктор Палинський
Єдиноріг (новела)Віктор Палинський
ПаличкаВіктор Палинський
Стефанові турботиВіктор Палинський
За зореюАлла Рогашко
«Провидець», уривок з роману (видавництво «Український пріоритет», 2021р.)Алла Рогашко
Вірші (З майбутньої книги «Поетичні прогресії кохання»)Микола Істин
Екзистенційне (Новелета)Віктор Палинський
ВіршіПетро Коробчук
А ось зима цього року, робить дерева тьмяними...Сергій Жадан
І хай буде знаком наближення...Сергій Жадан
Але згадати потім ріки ці...Сергій Жадан
ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Завантажити

Ця історійка має всього-навсього три персонажі. Чому три? Річ у тім, що, по-перше, людство не винайшло нічого більш геніального й тривіального за святу трійцю, а по-друге, людство вже більше не вабиться битвами народів, космічними далями та маривними ілюзіями. Швидше воно зацікавиться тарганом, що повзе по стіні і тим, чому саме він виживе у висліді ядерного удару. Але не про те йдеться. А ось про що: про три персонажі. Він, Вона і Більше Нікого. Він – це чоловік. Вона – це жінка. А Більше Нікого – це все те, що їм не потрібне.

Він і Вона – це, мабуть, єдине, що не зайве у цьому світі. Але чи потрібен Він Їй, а Вона Йому – that`s the question.

Якось Він зустрів Її на перехідних східцях. Він ішов униз, Вона – вгору. Йому треба було на метро, Їй – на автобус. Ситуація більш, ніж банальна, якби Він не згадав про Неї як таку. Чи ж пак про те, що Вона жиє взагалі. До цього Йому здавалося, що існує лише Він. І таке існування ввижалося вічним і осяйним. А тут раптом Вона. Він помацав себе за ребра – одного-таки дійсно бракувало. Але то несуттєво. Суттєво те, що у Неї через тиждень – День народження. Виявляється Він пам”ятає і цю нудну річ. “Долгая память хуже, чем сифилис”, -- подумав і блаженно всміхнувся.

-- Як життя?

-- Окей. А в тебе?

-- Теж нівроку.

-- Чому не дзвониш?

-- Хотів сьогодні.

-- О мій автобус. Дзвони...

Він усміхається Їй і йде.

Люди проходили гамузом, метро вило. Він сидів навпроти кобіти. Жахливо нафарбованої і в прищах.

-- Сє чєловєк! – подумав Він.

Його лихоманило. Та ні, не застудився, а просто трясця найшла.

“Жаль, що гамірно, а так би люди мали за велике щастя послухати божественне сі-копа моїх зубів. Але людство би мене тоді забило, як заздрісний, хоч і талановитий Сальєрі”.

Добре, що це була лише думка. Інакше кобіта миттєво пересіла б до Нього. То було б зайвим.

Якось Він був вичитав у газеті про троянду, вік котрої 103 роки і висота 327 сантиметрів. Вона була завезенав Америку з Шотландії, країни гір, спідниць і волинок. Байрон був шотландцем, наполовину правда. Але то нічого...

А через тиждень Він опинився у Неї з карколомною трояндою, себто такою, що своєюфантастичністю проломить карка і найнечуттєвішій до краси кобилі.

Він оглянув двері. Номер квартири не той, що був раніш. Оббивка інша. У ліфті мороз по шкурі не пішов – не той запах. А дзвоник – делень-деленью Раніш був лі-лю-лі.

Горацій казав: коли немає атрибутів людини, немає й самої людини.

Але двері розчахнулися – Вона є. Він тицьнув Їй рослину і розвернувся, щоби йти вниз сходами. Вона не пускає. Він зупиняється, озирається і знову йде. Вона гукає Його ім”я. Мертві перевертаються в могилах. Він і Вона сидять на кухні, п”ють каву і їдять торт.

-- Отак і живу. Ведеться незле. Палю цигарки, п”ю оковиту. Іноді дивлюся на небо, але не гадаю ніяких думок, -- Він.

-- А як на “лічном фронтє”?

-- Коли ліжко – фронт, тоді я – кавалер Бойового Хреста І-го ступеня.

-- Ти знущаєшся наді мною... – Вона. – Раніше ти був таким мрійливим і ... ніжним. Невже ти ні про що не мрієш зараз?

-- Мрію. Мрію мати коня і їздити на ньому, де чорти Марка носили. А ще мрію навчитися грати на тромбоні, як Луї Дужа Рука.

-- А дівчину мрієш мати?

-- Ні.

-- Невже тебе не цікавлять жінки?

-- Цікавлять так само, як захоплюючі романи. Але коли книга прочитана, вона стає нецікавою. Мені достатньо мати думку про те, що жінки є. Або що їх не існує взагалі.

-- Рисуєшся...

-- Я вже зображений раз і назавжди, і ніщо не має сили мене змінити, -- Він.

Її обличчя стало світлим і кольору Лотоса.

-- А ти не мрієш мене поцілувати? – Вона.

-- А що це дасть цивілізації?

Вона, знервована його незворушністю, зачала посипати Його голову попелом своїх емоцій. Але це із саркастичною поблажливістю.

-- Ти став циніком, божевільним, ублюдком, нелюдом. Тебе покусали мухи з найбрудніших смітників усього світу. Ти вважаєш, що став надлюдиною, але поглянь на себе в люстро – ти ж справжнісінський виродок. Ти постійно кидаєш мені в обличчя якісь тваринні докори. Але я вільна, вільна! Я завжди була вільною і ніколи тобі не належала! Чуєш?

-- Чую. Проте докори – це атрибути кохання. Я ж не кохаю тебе. Про що мова?

Вона зблідла й безсило опустилася на стілець.

Він устав, підійшов до Неї й поцілував Її в губи. Вона затріпотіла, схилила голову на руки й захлипала.

Це нагадало Йому події давніх-давен, коли Він плакав від величі всього сущого: коли народи сходилися перед Його очима на герць одне проти одного, йоги поринали у світлосяйні нірвани, а Він дивився на тотем у вигляді жмутика чорнявого волосся, цілував цей жмутик, а швидше облизував, удихав аромат того, що вже не пахне і пизав незграбні поеми шедеврального значення п”ятистопним ямбом.

... Перед Ним була лише філіжанка з хитросплетіннями кавової гущі на дні. Його вабили чудові наскельні малюнки на стінах чашової печери , випосліджені, мабуть, архейським антрацитом. Він намагався розкрити їх астральний зміст.

Вона, відчуваючи, що на Неї ніхто не зверта ніякої уваги, стишила схлипувальні конвульсії і непомітно для всіх звела їх до нуля. Стиснувши, що є сили, долонями Його щоки, шепотіла:

-- Невже тебе цікавить більше оте ідіотське дно з кавовими покидьками?

Він з удаваною ніжністю відвів Її руки і сказав:

-- Ти не цікавиш мене, коли їси котлету, миєшся у ванні або розмазуєш фарби на обличчі...

-- А коли, коли, коли я тебе цікавлю? – несамовито волала Вона. І чим більше Вона екзальтувалася, тим Їй дивніше було вчувати еротичне збудження мало не в усіх зав”язях Її тіла.

-- Коли? – перепитав Він. – Ти мене цікавиш у момент оргазму, наприклад. Мене цікавить вираз твого обличчя в момент оргазму. Не більше. Здається мені, в цьому є щось неповторне. Під три чорти все, окрім цікавости, неповторности й краси. Твоє обличчя в момент оргазму – ось вищий вияв усього. Або ж твій вираз під час випорожнення. Ти знаєш, я віддав би заради цього життя, аби це спостерегти. Я би випустив у повітря всю землю разом із усіма дитинчатами світу, взятими докупи...

Її зіниці раптово почали розширятися, як у кішки в момент найвищого жахіття. Вона із занімінням чула, як тотальне еротичне збудження в Її тілі досягло свого піку, вибухнуло і залило отрутою всі пори Її плоті і розуму. Жахна істерика з тихим божевіллям зачали неквапно слатися в Її єстві. Вона застогнала. Щось надто суттєве розмонтовувалося на Її очах.

-- Але все перекриває інша цікавість, а саме: відмирання цікавости під час поступового замерзання тіла і вмерзання людини у вічність. Мій друг працює на міському холодильнику...

Та Вона вже не чула Його останніх слів. Її губи трусилися, мов у дитини, вся Вона тремтіла, як у лихоманці, а очі кліпали на Нього самітним зблиском затравленої звірини, приреченої на сюхвилинну згибу.

Раптом щось заворушилося у піхві дверей. Хтось довго длубався, клацав замком, але ніяк не міг увійти.

Історійка з цього моменту вичерпується, бо нагло зникає таїна двох істот, натомість Він і Вона стають зайвими в історії людства, і лишається всього один справдішньо титанічний герой, ім”я котрому – Більше Нікого.



Партнери