Електронна бібліотека/Проза

Київ – ЛеополісОлег Янченко
Киця-мандрівниця (цикл лімериків)Іван Лучук
Моя країна нафталінне стерво...Христина Букатчук
Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Донька знахаркиГанна Заворотна
На розстанях долі. Уривок з романуІван Корсак
«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
Завантажити

Ця історійка має всього-навсього три персонажі. Чому три? Річ у тім, що, по-перше, людство не винайшло нічого більш геніального й тривіального за святу трійцю, а по-друге, людство вже більше не вабиться битвами народів, космічними далями та маривними ілюзіями. Швидше воно зацікавиться тарганом, що повзе по стіні і тим, чому саме він виживе у висліді ядерного удару. Але не про те йдеться. А ось про що: про три персонажі. Він, Вона і Більше Нікого. Він – це чоловік. Вона – це жінка. А Більше Нікого – це все те, що їм не потрібне.

Він і Вона – це, мабуть, єдине, що не зайве у цьому світі. Але чи потрібен Він Їй, а Вона Йому – that`s the question.

Якось Він зустрів Її на перехідних східцях. Він ішов униз, Вона – вгору. Йому треба було на метро, Їй – на автобус. Ситуація більш, ніж банальна, якби Він не згадав про Неї як таку. Чи ж пак про те, що Вона жиє взагалі. До цього Йому здавалося, що існує лише Він. І таке існування ввижалося вічним і осяйним. А тут раптом Вона. Він помацав себе за ребра – одного-таки дійсно бракувало. Але то несуттєво. Суттєво те, що у Неї через тиждень – День народження. Виявляється Він пам”ятає і цю нудну річ. “Долгая память хуже, чем сифилис”, -- подумав і блаженно всміхнувся.

-- Як життя?

-- Окей. А в тебе?

-- Теж нівроку.

-- Чому не дзвониш?

-- Хотів сьогодні.

-- О мій автобус. Дзвони...

Він усміхається Їй і йде.

Люди проходили гамузом, метро вило. Він сидів навпроти кобіти. Жахливо нафарбованої і в прищах.

-- Сє чєловєк! – подумав Він.

Його лихоманило. Та ні, не застудився, а просто трясця найшла.

“Жаль, що гамірно, а так би люди мали за велике щастя послухати божественне сі-копа моїх зубів. Але людство би мене тоді забило, як заздрісний, хоч і талановитий Сальєрі”.

Добре, що це була лише думка. Інакше кобіта миттєво пересіла б до Нього. То було б зайвим.

Якось Він був вичитав у газеті про троянду, вік котрої 103 роки і висота 327 сантиметрів. Вона була завезенав Америку з Шотландії, країни гір, спідниць і волинок. Байрон був шотландцем, наполовину правда. Але то нічого...

А через тиждень Він опинився у Неї з карколомною трояндою, себто такою, що своєюфантастичністю проломить карка і найнечуттєвішій до краси кобилі.

Він оглянув двері. Номер квартири не той, що був раніш. Оббивка інша. У ліфті мороз по шкурі не пішов – не той запах. А дзвоник – делень-деленью Раніш був лі-лю-лі.

Горацій казав: коли немає атрибутів людини, немає й самої людини.

Але двері розчахнулися – Вона є. Він тицьнув Їй рослину і розвернувся, щоби йти вниз сходами. Вона не пускає. Він зупиняється, озирається і знову йде. Вона гукає Його ім”я. Мертві перевертаються в могилах. Він і Вона сидять на кухні, п”ють каву і їдять торт.

-- Отак і живу. Ведеться незле. Палю цигарки, п”ю оковиту. Іноді дивлюся на небо, але не гадаю ніяких думок, -- Він.

-- А як на “лічном фронтє”?

-- Коли ліжко – фронт, тоді я – кавалер Бойового Хреста І-го ступеня.

-- Ти знущаєшся наді мною... – Вона. – Раніше ти був таким мрійливим і ... ніжним. Невже ти ні про що не мрієш зараз?

-- Мрію. Мрію мати коня і їздити на ньому, де чорти Марка носили. А ще мрію навчитися грати на тромбоні, як Луї Дужа Рука.

-- А дівчину мрієш мати?

-- Ні.

-- Невже тебе не цікавлять жінки?

-- Цікавлять так само, як захоплюючі романи. Але коли книга прочитана, вона стає нецікавою. Мені достатньо мати думку про те, що жінки є. Або що їх не існує взагалі.

-- Рисуєшся...

-- Я вже зображений раз і назавжди, і ніщо не має сили мене змінити, -- Він.

Її обличчя стало світлим і кольору Лотоса.

-- А ти не мрієш мене поцілувати? – Вона.

-- А що це дасть цивілізації?

Вона, знервована його незворушністю, зачала посипати Його голову попелом своїх емоцій. Але це із саркастичною поблажливістю.

-- Ти став циніком, божевільним, ублюдком, нелюдом. Тебе покусали мухи з найбрудніших смітників усього світу. Ти вважаєш, що став надлюдиною, але поглянь на себе в люстро – ти ж справжнісінський виродок. Ти постійно кидаєш мені в обличчя якісь тваринні докори. Але я вільна, вільна! Я завжди була вільною і ніколи тобі не належала! Чуєш?

-- Чую. Проте докори – це атрибути кохання. Я ж не кохаю тебе. Про що мова?

Вона зблідла й безсило опустилася на стілець.

Він устав, підійшов до Неї й поцілував Її в губи. Вона затріпотіла, схилила голову на руки й захлипала.

Це нагадало Йому події давніх-давен, коли Він плакав від величі всього сущого: коли народи сходилися перед Його очима на герць одне проти одного, йоги поринали у світлосяйні нірвани, а Він дивився на тотем у вигляді жмутика чорнявого волосся, цілував цей жмутик, а швидше облизував, удихав аромат того, що вже не пахне і пизав незграбні поеми шедеврального значення п”ятистопним ямбом.

... Перед Ним була лише філіжанка з хитросплетіннями кавової гущі на дні. Його вабили чудові наскельні малюнки на стінах чашової печери , випосліджені, мабуть, архейським антрацитом. Він намагався розкрити їх астральний зміст.

Вона, відчуваючи, що на Неї ніхто не зверта ніякої уваги, стишила схлипувальні конвульсії і непомітно для всіх звела їх до нуля. Стиснувши, що є сили, долонями Його щоки, шепотіла:

-- Невже тебе цікавить більше оте ідіотське дно з кавовими покидьками?

Він з удаваною ніжністю відвів Її руки і сказав:

-- Ти не цікавиш мене, коли їси котлету, миєшся у ванні або розмазуєш фарби на обличчі...

-- А коли, коли, коли я тебе цікавлю? – несамовито волала Вона. І чим більше Вона екзальтувалася, тим Їй дивніше було вчувати еротичне збудження мало не в усіх зав”язях Її тіла.

-- Коли? – перепитав Він. – Ти мене цікавиш у момент оргазму, наприклад. Мене цікавить вираз твого обличчя в момент оргазму. Не більше. Здається мені, в цьому є щось неповторне. Під три чорти все, окрім цікавости, неповторности й краси. Твоє обличчя в момент оргазму – ось вищий вияв усього. Або ж твій вираз під час випорожнення. Ти знаєш, я віддав би заради цього життя, аби це спостерегти. Я би випустив у повітря всю землю разом із усіма дитинчатами світу, взятими докупи...

Її зіниці раптово почали розширятися, як у кішки в момент найвищого жахіття. Вона із занімінням чула, як тотальне еротичне збудження в Її тілі досягло свого піку, вибухнуло і залило отрутою всі пори Її плоті і розуму. Жахна істерика з тихим божевіллям зачали неквапно слатися в Її єстві. Вона застогнала. Щось надто суттєве розмонтовувалося на Її очах.

-- Але все перекриває інша цікавість, а саме: відмирання цікавости під час поступового замерзання тіла і вмерзання людини у вічність. Мій друг працює на міському холодильнику...

Та Вона вже не чула Його останніх слів. Її губи трусилися, мов у дитини, вся Вона тремтіла, як у лихоманці, а очі кліпали на Нього самітним зблиском затравленої звірини, приреченої на сюхвилинну згибу.

Раптом щось заворушилося у піхві дверей. Хтось довго длубався, клацав замком, але ніяк не міг увійти.

Історійка з цього моменту вичерпується, бо нагло зникає таїна двох істот, натомість Він і Вона стають зайвими в історії людства, і лишається всього один справдішньо титанічний герой, ім”я котрому – Більше Нікого.



Партнери