І.

Життя людини вбачалося йому маленькою ртутною кулькою, яка то розпадалася на безліч майже невидимих кругляшок, то притягувала подібні собі кульки, зливалася з ними і ставала більшою, красивішою, невпізнанною серед собі подібних. Часто градусники розбиваються і виплескують маленькі небезпечні кульки.

Сергій (чи Серж, як його називали небагаточисленні знайомі) вечорами гуляв містом. Це був ритуальний моціон: дихати збудливою осінністю вулиць, пожирати очима неонові вітрини респектабельних крамниць-музеїв, знати, що до заклопотаних, іноді бездумних облич, які снують, ти не маєш аніякого відношення. Іноді Сержові траплялися неординарні суб’єкти, з яких можна було або посміятися, або ж відчути всю безвихідь їхнього становища. Прозорість ранньої осені збуджувала уяву. Немов шампанське із тихо вмираючим льодом і скибкою ананаса.

Серж замовив келих “Mandora” і сів за столиком на вулиці. Так, саме так можна всотувати реальність крізь безліч її деталей, нехай навіть побутових, адже в них – міріади нюансів, якісь потаємні аннали. Це – як у Сартра в “Нудоті”. Блискуче передана саме магічна, потойбічна реальність, але крізь призму нудоти. Для таких спостережень придатними можуть бути будь-які місця – вулиця, парк, магазин, кав’ярня… А особливо – коли дощ. Він підсилює всотування. От учора – четвірка людей, котрі шукали місце гри в доміно, ховаючися від дощу. Тоді здавалося, що кожен з них має якусь потаємну історію, наріжну подію, що назавжди освітила, чи затемнила жития, що стала визначальною… А сьогодні, попри те, що людина живе або животіє, дамоклів меч якоїсь однієї історії безперестанку висить над нею.

 

ІІ.

-- Мені здається, що ви йдете і граєте на сопілці.

-- Чому?

-- Я невідривно плентаюся за вами, немов пацюк.

Так Серж познайомився з Ніною. Вона йшла перед ним з надто правильною поставою. Серж знав себе: він не може боротися з такою божевільною для нього тендітністю. Зі спини він одразу прочитав самотність. Приреченість її ходи нагадувала осінню яблуню з одним-єдиним переспілим і солодким до неможливості яблуком на вершку.

У Ніни були чорні великі очі, чорне волосся.

-- Вас не лякає те, що мені за сорок?

-- Таке зізнання вельми цінний дарунок для мене. Воно розпалило моє єство ще більше.

Серж ззовні лишався незворушним. Хоча серце закалатало: “Їй двадцять п`ять… двадцять.. вона ще дівчинка…”

-- Мене не розпалить вже ніщо.

-- Я спробую це спростувати.

-- Ви ще такий молодий. Ви мало знаєте… -- Ніна вперше пильно глянула в Сержові очі. – Хоча Ваш погляд часом видає глибоке знання життя. Та це я так… Не ображайтеся. Хто Ви?

-- Я стережу фосфорну вежу… Я – магістр ляльок, геній байдужості. А Ви? Ви, мабуть, -- продавщиця жіночої білизни чи парфумів?

-- Трішки не вгадали. Я – вчителька музики.

Тонка, просвітлена крізь чорний прозорий шовк рука піднесла келих з Moet`ом. Тимчасом Серж дістав із кишені губну гармошку і зіграв щось на кшталт “Богемської рапсодії”. Ніна стримано усміхнулася, і її красиві білі зуби ледь оголилися між двох пелюсток.

“Морелла, Лігейя, Ніна”, -- Сержа охопив п`янкий, містичний холодок.

-- Мистецтво має схожу природу. І навіть кожне наше слово – це мистецтво.

-- Але ж слова вмирають разом з пульсаціями повітря…

-- А пісні? Справжнє мистецтво не прагне себе увічнити. Та погляньте навкруг. Наш загадковий народ славить вогні – всюди лисиці, вовки, ведмеді. Собаки з блюдечками замість очей. А он – кельнер, перевдягнений у папуаса. Пір`їни на його голові іскряться, мов бенгальські вогні. Наша загадковість у тому, що карнавал, прекрасний своєю потворністю і славоблудством Вакху – відбувається мало не щодня.

 

***

 

“Ти відкрив мені свободу. Те, чого я завжди прагнула, і що потім мене злякало, коли я узріла її поруч. І я зненавиділа її, як часом ненавидять гвалтівника. Ти відкрив мені свободу наново; лише на ту мить, коли був поруч. Іноді жінка, яка одного разу опинилася безсилою жертвою, раптово відчуває невимовну насолоду від цього насильства, її пронизують блискавка і осяяння, які за мить кидають в інші обійми – в обійми безмірного страждання і вічного холоду. Ти звільнив мене з цих пут, відродив мене до жития, але надто пізно, бо я вже була бездиханною”.

 

***

 

-- Я живу зі старими батьками. Крім них, у мене немає нікого. Та й із ними теж. Іноді старі бувають, мов брили на грудях; часом вони хочуть бути лапідарним камінням на брилах молодих.

-- Переді мною ніколи не стояли такі проблеми. Мати близьких, вдавати, що піклуєшся за них означає брехати своєму егоїзмові.

-- Якщо натрапите раптом на батька, коли подзвоните, і він повісить трубку, спробуйте телефонувати іще, поки не натрапите на мене.

-- А вони не вриваються без стуку до Вашої кімнати, особливо, коли Ви оголені стоїте перед дзеркалом?

Нінині очі зникли у напівтемряві кімнати. Вона сама начебто зникла. До Сержа підбіг негр-карлик, почав смикати його за рукав, гиготати, пальцюючи на те місце, де була Ніна. Потім він узяв ломаку і накульгував, немов старець; звідкись дістав ляльку Барбі і почав розбивати її костуром на столику.

Серж попросив у бармена коробку сірників, підніс до них запалену цигарку – сірники вибухнули поруч з карликом. Той дико зверескнув і розчинився в юрбі гультяїв.

-- І все-таки в Вас є щось таке, Ніно, що заважає Вам спокійно зливатися з існуванням. Це як нерв, невидалений нерв, що заховався у біомасі ясен і не дає пережовувати тверде, кістляве життя.

-- Я, мабуть, здаюся Вам нудною. Навіщо Вам мої маленькі проблеми? Насправді Ви цікавитеся… Це зайве… Ми зайві… Все зайве… Прощайте!

 

***

“Ти безоглядно ступив у лабіринт, знаючи, що не виберешся з нього. Але ж ти вибрався, а я лишилася. В тобі є дивна окультна сила, яка примушує тебе в житті бути (не ображайся!) черв`яком. Його розрубують навпіл, а два обрубки все`дно – вже бездумно – долазять до мети. Я могла би не зустріти тебе: поїхала б тоді іншою дорогою, врешті зачинилася б у своїй кімнаті і цілий день сиділа б оголеною перед дзеркалом… Але хіба тоді життя дало би мені парво на спокійне старіння?”

 

ІІІ.

Цифри майже стерлися на руці. Серж став археологом, котрий за обривками нелюдських космічних знаків-карлючок на протрухлій корі відроджував найвеличнішу мову в історії людства, але таку, що містичним чином може принести нещастя при її рошифруванні.

Час сплинув і вже не обов`язково було комусь дзвонити. І знову вечірні прогулянки, такі собі демарші проти нетрів міста з мачете байдужості в правиці душі. Жития – це деталі. Це – мокрий ніс собаки, подвійне підборіддя жінки, що переступає через поріг кав`ярні, вбита в асфальт бляшанка з-під “Кока-Коли”, це пташка, що всілася на голову пам`ятника і стала його великим і рухливим вухом.

“Це велична мова, мова над усіма мовами, яку я реставрував!” – осінило Сержа.

… В телефонній рурці почувся хриплий кашель, потім – сопіння. Затим порожнеча, і – Ніна!

-- Так, я чекала… -- Ніна обернулася на серце, як його показують у західних фанстастичних фільмах – темно-пурпуровий згусток матерії невизначено-конусоїдної форми, що стискається і розширяється з неприроднім стукотом у герметичному, з божевільною акустикою кам`яному мішку.

-- Це означає, що нам потрібно десь заховатися. Всюди так багато людей. Вони підслуховують одне одного і безперервно стежать одне за одним. Їх до безтями цікавить усе про тебе, а особливо про темні закутки, де переховуються твої інші, багатоликі “Я”.

-- Я знаю, де заховатися.

-- У мене.

-- Ні, я знаю ще одне місце, де набагато цікавіше.

 

***

“Дивилась на мене

Лякливо-довірливо

Карими очицями

Вологими й тривожними

Так сарна дика дивиться

Стоячи

На недосяжному березі

Кришталевого потічка

Так само й ти тремтиш

Моя маленька дівчинко”

 

Коли Серж побачив Ніну, йому згадався цей переклад невідомого давньояпонського поета. Вона бігла під гору, немов навіжена, тендітна навіжена. Вона бігла й боялася, що Серж не дочекається її і розчиниться навіки в слизькій юрбі.

“Ти пам`ятаєш нашу другу зустріч, там, під італійським магазином? Тоді я безбожно запізнювалася – мені потрібно було багато часу, щоб реанімувати своє обличчя від затхлості життя. Я по кілька разів то нафарбовувала, то знов стирала губи; рум`яна на щоках здавалися неприродніми до вульгарності, мов на восковому муляжі; глибокий виріз сукні за відсутності пишних грудей був просто смішним. Мені хотілося тоді здерти з себе всі ці аттрибути блазня, врешті нікуди не піти, а просто взяти свої улюблені альбоми – Гойї, Дюрера, Ренуара, і так і жити, гортаючи їх, до самого скінчення свого нового несамовитого кохання.

Але ні, ти дочекався. Я знаю, ти з самого початку сподівався лише на гру, на дитячу гру зі мною. І коли ти сказав, що всі предмети зникли, коли з`явилася я, мені стало раптом холодно і невтішно. Хоча мусіло бути навпаки.

Ти був одягнений, немов з вітрини того магазину, але в цьому було щось нещире. Твій зміїний погляд гіпнотизував і, водночас, відштовхував мене. І я повела тебе в темну кімнату, в моє маленьке, казкове царство”

 

***

 

Театр нагадував церкву для знедолених і калік.

-- Сюди, -- вони звернули праворуч і опинилися в неосвітленій кімнаті, і вних не було світла, щоб освітити стіни, рояль і ряд театральних стільців.

-- Ти не такий, як усі…

-- Ти хочеш сказати, що йду, і над головою світиться німб?

-- Чи стирчать роги…

Вони розсміялися. Серж уперше в житті відчув збудження від сміху.

-- Тут нікого немає, окрім нас і мишей, -- сказав Серж.

-- Я їх не боюся. Я вже не боюся нічого.

-- У тебе красива, довга шия. Ти – жінка з портретів Модільяні. Невже цього ніхто не помічав?

-- Одного разу помітили, і це стало для мене фатальним. На все життя. Далі я вже не жила, бо була назавжди запрограмована цією історією.

Інстинкт і сила патріарха прокидалися й буяли саме восени. Серж знав це. Розріз. Рука. Відчуття її округлостей у себе на колінах. Центр Всесвіту перемістився в коліна. Він ледве стримувався від того, щоб вони по-хлоп`ячому не почали тремтіти. Він, немов підліток, заплутувався в улоговинах її одягу й плоті. Серж раптово відчув дику присутність відсутності і йому здалося, що от-от кров бризне з його вух і ніздрів.

Ніна спокійно сиділа на його колінах. І хоч якісь люди почали заходити, кашляти й снувати по темній кімнаті, Ніна все ж завершила свою історію:

-- Це була немов ядерна зима. Вогні одного-єдиного авто на мертвому шосе. Я стояла вночі, викинута своїм колишнім коханим, немов найнепотрібніший непотріб. Рука піднялася сама, а єство провалилося у прірву, бо лялькова іномарка привиділася мені гарбою, запряженою Люципером. Він був коректний: запропонував мені цигарку; сказав, що відчуває, начебто в мене сталося нещастя. Краще випити, знеболює, порадив він. Висунувся автобар, і я машинально налила віскі аж по вінця склянки. Затим випила до дна і розревілася, як восьмикласниця. Ми, слов`яни, страждаємо безмірно, коли втрачаємо кохання, ми аж надто глибокі, щоб не страждати. Так по-людяному заспокоював мене керманич авто. Я не зчулася, як ми опинилися за містом. Він заглибився в ліс і зупинив машину. Я намагалася пручатися, коли він навалився на мене своєю ведмежою вагою, але все намарне. Він “працював” дві години. Дві години садив мене на кіл, як це було можливо, й неможливо. Він порвав мені все всередині, оперуючи мене без наркозу. І врешті докінчив, убивши в мені святая-святих – він убив мою віру в людину. З тих пір я нічого не відчуваю з чоловіком. І те, що намагаєшся зараз робити ти – це просто смішно. Ти розриваєш могилу і намагаєшся ласкати мерця…

Люди танцювали в білих прозорих шатах. Хтось у рицарських обладунках встромляв картонного меча в розпусного ченця. Співав хор – чоловіки в жіночих масках вилуплуювали зі своїх горлянок голоси євнухів.

Вони сиділи в темряві непомітно для інших за старим роялем. Заграли дзвони церкви з яєчної шкаралущі. На імпровізованій сцені розігрували хрещення Давнього Риму і ритуальне вбивство вовчиці. Він тримав її холодну руку, проводив своїм пальцем між її стуленими двома. Його голос м`яко ласкав Ніну, мов м`який шовк, що плавно сковзав по її тілу.

-- Сьогодні актори змиють грим і будуть болісно вглядатися у свої змучені тривалою безплідною грою зморшкуваті обличчя. Завтра обурені прочани здеруть зі святих отців ряси і побачать їхні розрихлені жирними наїдками аморфні, розніжені тіла. Післязавтра зневірене людство розпочне останню в своїй історії найкривавішу, найжахливішу революцію. Всі будуть проти всіх. Кожен – сам проти себе. Тотальна руйнація охопить світ. Причини? Люди зрозуміють, що шлях, яким просувалися протягом тисячоліть веде в лоно Диявола. І до першовитоків вже не повернутися – занадто багато пройдено. Що ж лишається нам, тверезомислячим істотам? Лише банкет під час чуми, на який я тебе, о давньогрузинська царице, і запрошую. Будьте ласкаві, тендітна і ніжна пані, розділити зі мною ложе здорового глузду.

Вперше за ввесь час їхні губи злилися у дикому первісному цілунку. Вперше Ніна відчула всю безглуздість потугпсихоаналітиків копирсатися в темних глибинах її підсвідомого – все на поверхні.

-- Ще не все втрачено, -- почув Серж в її гарячому віддиху.

 

IV.

Радість з`являється нізвідки, як нізвідки з`явилася людина. Природа тут – лише детонатор незбагненних мутацій Божого задуму. Про більше ніхто не відає.

Тиждень тому Серж пізнав Ніну. Вже тоді трава почала жовтіти, і коли за Ніною зачинилися двері Сержової квартири, він зрозумів, що бачить її востаннє. Це як закоханість в обличчя у вікні протилежного трамвая.

Щоб зрозуміти Ніну, щоб ввести її у незвіданий сад з фіолетовими і білими магноліями, Сержові довелося стати Ніною, мати її перса, стегна, плечі, її пагорб і долину, прожити за якусь мить усе її жития. Це було надзвичайно тяжко, майже неможливо, адже він був Сержем – імператором егоцентристів, пілігримом Свободи, величною вежею з флюїдів власного “Я”. І вежа ця здійнялася вище іще на один вимір, відчайдушний, невловимий для тримірного простору. Сержова пам`ять закарбувала Ніну такою: оголене тіло підлітка: зникло її дихання; мовчання як добіблейська тиша, коли Господь повністю сконцентрувався перед бурею творення Всесвіту; і нарешті: схлипування, метання, це повнокровне виття і плач звіра; це тоді, коли мертва точка розширяється до безміру; і її руки, котрі піддавали несамовитим солодким тортурам власні груди, що перетворилися на суцільні набряклі вишні. Богоподібний лик і вічність творення новонародженого екстазу Кохання…

 

V.

Серж дістав з поштової скриньки конверта, на місці склеювання якого не було, як це ведеться, легковажного серця зі стрілою, мальованого червоною кульковою ручкою.

“Це для кав`ярні”. Серж любив читати листи від жінок за чашкою кави, коли романтичний джаз і запашний тютюновий дим стають чимось усередині тебе. Кожне слово в листі він сприймав як перший поцілунок, перечитував речення по кілька разів, всюди шукав потаємного смислу.Це було, як свято, що завжди поруч.

Нінин лист він прочитав всього один раз і спалив його прямо на очах у відвідувачів. Потім попросив у бармена жестяну коробочку, яку можна було потім законсервувати, і зібрав у неї весь попіл, що лишився.

“Я пручалася в обіймах Сатани, він узяв моє тіло, але я схоронила свою душу. І ти відродив мене, підніс на казкові вершини Гімалаїв, де бринить веселка. Я летіла, крила мої були легкі, осяйно вигравали під променями Сонця; обридла буденність була далеко внизу – чорноземом, болотом, глиною вона більше не ловила й не засмоктувала мене. Існує та мить пробудження, після якої життя, видиме життя втрачає свій сенс. Тобою рухав сам Господь; навіть солодкі звивання твого зміїного тіла випромінювали божественну милість і одкровення. Ти напоїв мене нектаром насолоди і кохання. З тим я і зникаю з твого світу. Я хочу, щоб ти забув мене, любий хлопчику. Це моє зречення є священно-релігійним: “хто Вакха пізнав хоч раз сповна/ і випив безмежний келих до дна/ той хай присвятить схимі час останній й зразу/ той хай зіллється з магією-спогадом екстазу”.

Серж зробив останню затяжку. Скоро почнеться сезон дощів. Дерева вже відчувають це. А люди?

Його увагу привернув хлопець за сусіднім столиком. Окуляри, краватка, чашка кави. Він читав якусь книгу. І раптом посмішка його вдарила Сержа цільною енергією і дивним блаженством. Серж підійшов до молодика, той показав йому обкладинку: на ній було зображено гілку вишні і чотири ієрогліфи, а знизу переклад: “Чжуан-Цзи. Вибрані твори”.

… На столику лежала законсервована коробочка з попелом, стояла почата чарка коньяку. Серж наливав з кавника воду – вона переливалася через вінця переповненої філіжанки, заливала поверхню, підлогу, все навкруги… А свідомість ще й досі була переповнена всіляким непотребом вечірнього міста, що приречено засинало під божевільну осінню рапсодію.

 

***

читати